Гранвиллар недарма вважається найкрасивішим селом у Грюйерских Альпах. Узимку вона потопає у снігу, улітку – у квітах. Навколо неї тісняться високі гори, поросшие дрімучим лісом. А неподалік з веселим дзюркотом несе свої води річка Сарина.
За давніх часів жителі Гранвиллара ставили свої будинки на неабиякій висоті, там, де верхівки єлей ховаються у густих хмарах, але потім вони розв'язали, що у підніжжя гори будуватися набагато зручніше. Так з'явилися два селища: верхній, зі стародавніми напівзанедбаними хатинами, і той, що виріс пізніше на нижніх схилах. Селяни Гранвиллара – гостинні й доброзичливі люди. Вони добре знають легенди свого краю й охоче їх розповідають аматорам дивних і... страшних історій. Ось одна з них.
У старому Гранвилларе є більший майданчик, обнесена чотирма частково розваленими кам'яними стінами. Що було на цім місці колись, ніхто не знає. Може бути, будинок, а може - кошара. Деякий час молодь Гранвиллара часто влаштовувала на цьому майданчику танці. Щонеділі, після меси, ошатні юнаки й дівчини, прихопивши із собою всяких вкусностей, ішли наверх – у старе село. Там вони до пізньої ночі віддавалися бурхливим веселощам. Голосно відіграла музика. Усі їли, пили, сміялися, співали й танцювали, а деякі навіть обнімалися й цілувалися вдалині від пабоного ока суворих батьків.
Пан кюре бачив, що його юна паства тільки й думає про те, як би відправитися на майданчик для танців, і чекає не дочекається, коли ж закінчиться меса. Старий священик був дуже цим незадоволений. Він набридав юнакам і дівчатам скучнейшими розмовами про християнський борг і нескінченними проханнями поменше думати про плотські задоволення й побільше - про безсмертну душу. Але молодим людям зовсім не хотілося не поститися, не молитися. Танці у верхньому Гранвилларе влаштовувалися усе частіше. Вино лилося рікою. Веселі пари кружлялися під звуки вальсу. Голосна музика доносилася до самого серця дрімучого лісу, де спали чекаючи нічного полювання лиховісні сови й старі ялини стовбурчили свої колючі галузей.
Та ось, у один недільний ранок юнака й дівчини Гранвиллара навіть не дослухали месу до кінця. Відразу ж після окропления втекли вони із церкви. Наповнивши сулії вином, а кошика – смачною їжею, молодь понеслася на майданчик для танців. Через яких-небудь півгодини там уже бенкет ішов горою й дим стояв коромислом. Панували невтримні веселощі, і ніхто не помітив, як чорні хмари згустилися над вершиною Ваніль Нуар. Раптом трахнув грім. Танцюристи зупинилися й з подивом подивилися на небо. Подув сабоний вітер, і зненацька через гори здався якийсь вершник. З величезною швидкістю він став наближатися до села, і отут усе з жахом зрозуміли, що не по землі він скакає, а летить прямо по повітрю!
Через хвилину копита чорного коня застукали по кам'яній підлозі майданчика. Дивний вершник своїм убранням і гордою поставою походив на знатного вельможу. Його камзол і панталони були яскраво-зеленого кольору, а жилет – червоний. На капелюсі красувалося довге біле перо. Вершник обвів презирливим поглядом, що остовпіла молодь і пришпорив свого коня, який відразу голосно заіржав і встав дибки. З ніздрів і пасти диявольської тварини вилетів вогонь. Його ока метали іскри. Кінь кинувся на людей. Він праг затоптати їх своїми копитами. Страшна смерть загрожувала юним мешканцям Гранвиллара! Але раптом пекельна істота отпрянуло від танцюристів, що попадали на землю. Щось його злякало, щось заважало вилучити копита на безпомічних людей. Вершник у гніві пришпорював коня, і той знову й знову затягав свої жахливі копита над танцюристами, що волали із усієї сечі. Безрезультатно! Він не міг їм заподіяти ніякої шкоди. Та тоді грізний вершник, а це був сам сатана, прокричав проклін і, повернувши свого коня, понісся ладь від Гранвиллара. Незабаром він зник за хмарами.
Бідні юнаки й дівчини! Ледве тримаючись на ногах, розмазуючи сльози по щоках, вони стали спускатися з гори. Уже у сутінках вони вернулися у село й розповіли батькам про жахливу подію. Усі були уражені тим, що трапилося, і наступного дня жителі Гравиллара зібралися у Божией церкви й довго дякували Добродії за щасливе рятування нерозумних дітей від неминучої загибелі.
Чому ж чортовий кінь не зміг потоптати юних танцюристів? Уся справа у тому, що на їхньому одязі були краплі святої води, якої закропив своїх парафіян старенький кюре Гранвиллара під час ранкової меси. Диявольська тварина, зачувши святу воду, прийшло у велике замішання. Його копита, занесені над розпростертими тілами, натрапляли на якийсь невидимий бар'єр. Так чортові й довелося забратися геть не солоно хлебавши.
Як ви думаєте, тікали чи після цього юні жителі Гранвиллара з недільного богослужіння й чи забиралися вони на старий майданчик для танців?