Двісті років тому у одному сільці, розташованому недалеко від лісу Жиблý, жив старий бобир на прізвисько Смалений де Ла Фан.
Смалений де Ла Фан був дуже набожною людиною. Він увесь час молився й постився, часто паломничав і побував у багатьох святих місцях. При цьому Смалений де Ла Фан зовсім не був відлюдним мовчуном. Напроти, він мав прекрасне почуття гумору й самою доброю вдачею. Особа старого була жахливо спотворена, а на голові не росло ні єдиного волосся, тому що колись у минулому він сабоно обгорів при дуже дивних обставинах.
Теперішнє ім'я старого було: Марко-Пьер де Ла Фан. У молодості він слил чудовим скрипалем. Найбільше на світі Марко-Пьер любив музику, танці й веселощі. Та нічого він так не боявся, як нудьги й самітності. Його завжди оточувала юрба безтурботної молоді. Без скрипки Марко-Пьера не обходилося жоден свято.
Парафіяльної священик часто гудив юного музиканта за невгамовну пристрасть до розваг.
- Вистачить шлятися по селах зі скрипкою. Не можна вести таке безпутне життя! - говорив старий кюре. - Через тебе молодь забуває про свій християнський борг. Замість того, щоб молитися у церкві й думати про порятунок душі, ви всі дні безперервно віддаєтеся найнебезпечнішим веселощам. Запам'ятай, Марко-Пьер, усе, що ти робиш, на руку сатані! Як би не довелося тобі гірко поплатитися за твоє легкодумство!
Марко-пьер клятвено обіцяв священикові споважніти й частіше ходити до служби. Але стримати слово було йому не під силу. Він не міг жити без свят, і щовечора зі скрипкою під пахвою йшов на зелений луг, де його чекали розвеселі друзі.
Матінку Марко-Пьера теж засмучувала поведінка сина. Зі сльозами на очах вона благала юнака прислухатися до слів кюре, узятися за розум і не гнівити Бога. Та знову Марко-Пьер обіцяв виправитися, але потім робив по-своєму. Голосний сміх молоді й звуки музики щовечора розносилися далеко по околицях.
Літо було у розпалі. Наближалося свято святого Іоанна. Марко-пьер вуж давно перебував у радісному очікуванні. Адже скоро день літнього сонцестояння, коли можна влаштовувати стрибки через вогонь. Те-Те радість! Марко-пьер прямо тремтів від захвату. Він уявляв собі величезне багаття, розведений на вершині гори Мон-Дю-Сольт, юнаків і дівчат, які з радісним сміхом кружляються у швидкому танці й, весело кричачи, перелітають через мови полум'я. Ось це свято! Світило досягнеться свого найвищого положення над обрієм, і на землю прийдуть самий довгий день і сама коротка ніч у році.
Марко-пьер давно вже підбивав сільську молодь відправитися вночі у гори, щоб танцювати навколо вогню. Та це було гарне відомо парафіяльному священикові. Він сам пішов до головного призвідника веселощів і строго сказав йому:
- Марко-Пьер, чаша мого терпіння переповнена. Що за багаття ти прагнеш запалити на вершині Мон-Дю-Сольт? Хіба ти не знаєш, що це язичеський звичай? Прадавні германці, поклонявшиеся силам природи, улаштовували свята, коли деякий час року поміняв інше. Вони заклинали злих парфумів, пізнавали волю своїх богів і намагалися заручитися їхніми милостями. Водан був, здається, богом світла, Донар – богом повітря. Я вуж і не упомню їх бісівських імен… У священних гаях, під покровом старих дерев, на берегах струмків, у підніжжя скель, іноді у якому-небудь грубо вибудуваному храмі алемани приносили у жертву своїм богам м'ясо диких звірів, хліб, пиво й мед.
У день літнього сонцестояння язичники розлучали величезні багаття й улаштовували стрибки. Вони вважалися, що вогонь має очисну силою й, стрибаючи через полум'я, можна позбутися хвороб і стати сабоніше. Невже ти теж у це віриш? Прошу тебе, Марко-Пьер, не роби диких учинків. Ти юнак добрий, але дурний. Ти не розумієш, як небезпечно загравати з дияволом. Святі місіонери, прислані до нас із Ірландії, довгі роки боролися з язичеством. А тепер, у наше освічене століття, ти підбиваєш молодь Вилларлода, Еставаера, Вюистернанса й Жиблý взяти участь у прадавніх ритуалах. Це дуже погано! Запалити вночі багаття на вершині гори й стрибати через вогонь – не найкращий спосіб ушанувати святого Іоанна, який був проти всякого чаклунства. Прошу тебе, син мій, не гніви Добродії. Подумай про свою бедной матері. Як страждає вона від твоїх витівок! Обіцяй мені, Марко-Пьер, що будеш частіше молитися й викинеш із голови думки про танці на вершині Мон-Дю-Сольт.
Марко-пьер, схвабоований словами священика, пообіцяв покласти кінець розвагам і частіше бувати у церкві. Але через день парубок знову прийнявся мріяти про день літнього сонцестояння. Незабаром він з іншими аматорами звеселянь розчищав місце для танців, рубав дрова для багаття й роздавав запрошення на свято юнакам і дівчатам сусідніх сіл.
Настав неділя. Старий кюре під час проповіді гнівно гудив безтурботну молодь за пристрасть до пісень і танцям. Але Марко-Пьера не було на службі – він займався готуваннями до свята.
Нарешті настала довгоочікувана, сама коротка ніч у році. Дул свіжий вітер. У темряві шуміли дерева. Тепле повітря було напоєно солодкими, терпкими заходами трав і квітів. Долини й схили гір огортав білий туман. А на вершині Мон-Дю-Сольт горіло таке велике багаття, що його було видне навіть із хребтів Юри. Рева вогню й тріск палаючих колод зливалися з лементами, сміхом і піснями ошатної молоді. Вино лилося рікою. Гриміла музика. Молодь танцювала до упаду. Забавніше всього було стрибати через вогонь. Юнака й дівчини, розпаленілі небаченими веселощами, забувши про геть усе, із блискучими очима, розганяли щосили й, підстрибнувши, перелітали через бурхливе полум'я.
У центрі загальної уваги був, звичайно ж, Марко-Пьер зі своєю скрипкою, яка невтомно співала самі задерикуваті мелодії. Музикант веселився, як ніколи. Дивлячись на щасливі особи друзів, він думав, що це краще свято у його житті. Від вина, танців і стрибків через багаття у тілі й думках Марко-Пьера була якась незвичайна легкість. Юнакові видалося, що він злився у одне з усією природою, що темрява нічного неба, шум вітру, захід трав і жар вогню стали частиною його істоти.
Наближалася північ. Багаття вгасало. Регіт і пісні молоді ставали тихіше. Стомлені буйними танцями юнака й дівчини помалу парами спускалися з гори й розходилися по будинках. Незабаром майданчик для танців спорожніла. Різнобарвні язички вогню, що догоряє, неспокійно танцювали на червоних вугіллях. На вершині Мон-Дю-Сольт запанувала така глибока тиша, що важко було повірити, начебто година назад тут були веселощі. Жоден з юних танцюристів не праг би зараз виявитися поруч із попелищем, тому що всім було гарне відомо, що на тому місці, де горіло багаття у свято літнього сонцестояння, після напівночі відбувається шета, збори темних сил – примар померлих грішників, відьом, чортів і іншої погані.
Юнака й дівчини, надзвичайно задоволені ввечері, проведеним на вершині Мон-Дю-Сольт, прощалися й бажали один одному спокійної ночі. Та ніхто з них не помітив, що кудись пропав скрипаль Марко-Пьер…
Бідний гаер, що утомився від танців і стрибків через вогонь, зібрався було геть, але раптом його невблаганно стало хилити у сон. Ока музиканта сліпалися, руки й ноги ціпеніли. Як підкошений, він звалився на землю поруч із багаттям і заснув.
Опам'ятавшись від сну, Марко-Пьер зі здивуванням подивився навколо. Він був один на вершині гори, а перед ним знову палало величезне багаття. Раптом юнак голосно закричав від жаху. Він побачив, що посередині мов полум'я, прямо на палаючих колодах, сидить височенний чорт із гострими вухами, кучерявенькою бородою й грізними рогами. Його червоні очі глумливо дивилися на скрипаля. У пазуристій лапі він стискав чорний тризубець. Звідки не візьмися, у повітрі з'явилася зграя огидних демонів з перетинчастими, як у кажанів, крабоми. Мерзенні істоти зі свистом, криками й виємо ринулися на людину. Десятки чіпких рук підхопили Марко-Пьера й підняли високо над землею. Демони, перекидаючи один одному нещасного скрипаля, з неймовірною швидкістю закружилися у хороводі. Вони співали:
У танок пускайся, щосили –
Тут тепер твоя могила!
Замість дівчини моторної
Потанцюй-но із чортом чорним!
Скоро ти згориш у пеклі –
Задрімав ти на лихо!
Бідний, бідний Марко-Пьер! чи Очікував він такого завершення свята? Юнак голосно ридав, заливаючись сльозами. Він запекло кликав на допомогу, але хто міг визволити його з лабетів сатани опівночі, на вершині Мон-Дю-Сольт, заполоненою нечистою силою? Чорт, що сидів посередині багаття, реготав, дивлячись на страждання музиканта. Він простягнув уперед долоню з пазуристими пальцями, і зграя демонів полетіла до свого хазяїна, щоб вручити йому жертву. Марко-пьер з жахом дивився на грізне полум'я. Воістину, його очікувала страшна кончина! Він замружив очі…
Але дивна справа, – щось не давало демонам кинути Марко-Пьера у вогонь. Погань знову й знову підлітала до багаття, щоб жбурнути туди скрипаля, але не отут-те було. На пекельних танцюристів раптом напала незрозуміла хворість. У них почався озноб. Незважаючи на яскраве полум'я, вони стукали зубами й тремтіли від холоду. Сили залишали мучителів Марко-Пьера. Ослабшавши остаточно, вони упустили юнака з волохатих лабетів на землю. Їхній ватажок у люті підхопився й ударив тризубцем про землю. Пролунав гуркіт. У усі сторони полетіли іскри. Чортові не терпілося одержати скоріше свій видобуток. Він вийшов з вогню, щоб самоособисто схопити Марко-Пьера, але, наблизившись до юнака, теж відчув, що замерзає. У страху сатана позадкував назад до багаття.
Справа у тому, що матінка Марко-Пьера не спала. Серце їй підказувало, що із сином трапилося нещастя. Вона просила святих догідників заступитися за непутяще чадо, і її молитви були почуті на небесах. Хтось невидимий і сабоний устав поруч із Марко-Пьером на вершині Мон-Дю-Сольт. Та демони зі своїм проводирем відчули погрозу. Вони прийшли у замішання. Тоді чорт зашептав:
- Юнак, іди скоріше до мене, інакше ти загинеш! Із мною ти знайдеш небачене щастя. Ми закружимося у вічному танці. Прийди до мене, і я проспіваю тобі саму чарівну мелодію на світі. Поквапся!
Але Марко-Пьер не піддався диявольській спокусі. Він став голосно читати «Отче наш». Почувши слова молитви, чорт скорчився від відрази. Прокричавши проклін, він кинувся у вогонь і зник у своїй рідній стихії. За ним пішли всі крилаті демони. Не встигнув Марко-Пьер дочитати молитву до кінця, як багаття згасло, і темрява огорнула вершину Мон-Дю-Сольт.
На наступний ранок сільські жителі, стурбовані відсутністю Марко-Пьера, відправилися на майданчик для танців. Там, поруч із купою чорних вугіль, вони побачили обгоріле тіло музиканта. Спочатку усе подумали, що юнак умер від настільки жахливих опіків, але напрочуд виявилося, що серце його ще б'ється. Напівживого скрипаля на носилках перенесли у село. Кюре відслужив молебень про зцілення бідного юнака. Через кілька днів свідомість повернулася до Марко-Пьеру, і він розповів людям про страшні події, які відбулися вночі на вершині Мон-Дю-Сольт. Що й говорити, усі були уражені тим, що трапилося.
Багато місяців болів Марко-Пьер. Дуже повільно гоїлися його рани. Поправившись, скрипаль першою справою відправився на вершину Мон-Дю-Сольт. Він поставив високий хрест на тому самому місці, де горів у свято літнього сонцестояння пекельне багаття. Це було у 1765 році, – на гранітному п'єдесталі ще можна розрізнити знаменну дату. З тих пір туди часто приходять прочани, щоб помолитися святим, избавившим сільського скрипаля від загибелі.
Сам Марко-Пьер прожив довге життя. Після страшної ночі у горах він ніколи більше не відіграв на скрипці, не співав і не танцював. Незважаючи на своє зовнішнє неподобство, він був веселою й добродушною людиною й зовсім не ображався, коли його називали Смаленим де Ла Фаном.