Справа була напередодні Різдва. У сільці Вір-Ле-Пишон вікна будинків горіли усе до єдиного: її жителі готувалися до прийдешньої радісної події. Діти читали Євангеліє й з нетерпінням чекали, коли ж, нарешті, стемніє й можна буде, поздоровивши один одного, сісти за святковий стіл. Дорослі займалися готуванням різдвяної вечері. У кожній сім'ї до Різдва було припасено що-небудь смачненьке – великий шматок баранини, жирний гусак або свиняча нога. У вогнищах палав вогонь, у казанах вирувала юшка, у печах рум'янилися пироги. Нікому й справи не була до злої заметілі, яка зі свистом і тюканням танцювала у горах, загрожуючи замести снігом людські житла.
Коли до напівночі залишався всього лише година, один мешканець Вір-Ле-Пишона по імені Антуан Морон раптом розв'язав пополювати на зайців. На це у нього було дві причини. По-перше, будучи жагучим аматором постріляти, він захотів прогулятися з рушничкою на свіжому повітрі, а по-друге, йому посміхалася думка поласувати у свято заячиною. Не довго думаючи, Антуан Морон цмокнув дружину у щоку, підморгнув дітям, зняв зі стіни рушниця, устав на лижі й покотив з гори у лощину. Напередодні він примітив там місце, де сніг через дощі стаял і відкрилася земля із зеленою травою. Мисливець був впевнений, що зайці у пошуках їжі обов'язково прийдуть на цю таловину. Смакуючи поживу й геть-чисто забувши про те, що доброму християнинові зовсім не пристало стріляти звірів у ніч перед Різдвом, наш ушанований батько сімейства причаївся у таловини у кущах.
Чекати довелося недовго. Незабаром через сніжний бугор вистрибнув великий білий заєць. Сопіти й фиркаючи, він став поїдати соковиті стебла. Антуан гарненько прицілився й уже приготувався влучним пострілом укласти його наповал, як, звідки не візьмися, з'явився ще один косою, який, видалося, був ще товстіше, чим попередній. Мисливець поспішно перевів на нього рушниця, але не встигнув він пальнути, як на маленьку таловину вискочили ще три зайці, один масніше іншого. Зголоднілі бедняжки жадібно їли траву, зовсім не обертаючи уваги на мисливця з рушницею.
Антуан жодного разу у житті не бачив стільки зайців одночасно. Схвабоовано він перекладав дуло з одного звірка на іншого, усі не вирішуючись вистрілити. Нарешті, вибравши найбільшого, він нажав на курок. Коли дим розсіявся, виявилося, що всі ушастие цілі й непошкоджені. Більш того -, що пролунав гуркіт навіть не злякав їх. Зайці уважно подивилися на людину, потім переглянулися й раптом прийнялися тарабанити лапками по землі. Дріб ця рознеслася далеко по околицях, і у відповідь сотні їх пухнатих капловухих родичей вискочили з лісу й із усіх ніг кинулися до таловини. Там вони прийнялися скакати навколо Антуана Морона й сердито махати на нього лапками.
Що й говорити, у мисливця душу пішла у п'яти! Він кинув свою рушницю й побіг до села. Тільки захлопнувши за собою двері, він зміг перевести подих, - йому усе видалося, що розгнівані зайці женуться за ним, щоб поколобродити.
Удома Антуана заждалися, – давно вже пробило північ, і пора було сідати за стіл. Антуан Морон розповів домашнім про его дивну подію, що настільки налякала, і потім урочисто дав слово ніколи більше не полювати у ніч перед Різдвом.