Ця правдива історія розказана Андре Перне, почесним громадянином Монбовона, довгий час, що стояли на чолі комуни.
- Та старі, і молоді жителі Монбовона добре знають історію, що відбулася у долині ріки Онгран, у містечку за назвою Айер. Ця драма розігралася у Готелі Залізного Хреста, що існує, уже як кафе, і понині.
У краї орудував розбійник, який нападав на їдучі з ярмарку селян і обдирав їх до нитки. Улітку він бродив у горах, без стукоту входив у будь-яке зустрінуте на шляху шале й змушував пастухів ділитися з ним їжею й одягом. Ніхто не змів противитися цій людині, тому що вид його був надзвичайно грізний. Він був гігантського росту, і у народі його кликали Великий Еше. Я намагався знайти це ім'я у списках громадян, що проживали на території монбовонской комуни, але не знайшов. Що значить Еше – невідомо. Мабуть, це кличка, і її придумали люди, що говорили на місцевому прислівнику, який у наші дні не всім зрозуміло.
Великий Еше мав дивну здатність. Він умів перестрибувати через найвищі огорожі, навіть не стосуючись їх.
Настав день, коли люди були вже не у силах миритися з бешкетуваннями розбійника. Владі міста Бюля була подана скарга. З'явилися жандарми й улаштували облаву на Великого Еше. Вони стріляли у нього, але якимось дивним образом кулі відскакували від розбійника, і йому вдалося зникнути. У народі стали ходити слухи, що цієї людину не беруть свинцеві кулі. Тоді префектура поліції запропонувала зайнятися цією справою одному похилих років солдатові, який служив ще у наполеонівській армії й навіть побував у Росії. Ім'я його було Олександр Жордан, але люди прозвали його Штоф, можливо через пристрасть старого до штофів, сулій і графинам – не порожнім, звичайно. Отже, Штофові було доручено заарештувати Великого Еше, і якщо він не побажає здатися, то вбити його.
Одного разу ввечері Великий Еше прийшов у Готель Залізного Хреста, щоб переночувати у тамтешній коморі. Для ночівель він віддавав перевагу саме цьому місцю. Хазяїн постоялого двору був сповіщений про те, що, як тільки розбійник з'явиться поруч із його закладом, випливає відразу сповістити про це Штофові.
Довідавшись, що звір у барлогу, Штоф побрав свою рушницю й зібрав народ. Люди оточили Готель Залізного Хреста. Старий солдат, знаючи, що Великий Еше невразливий для свинцевих куль, розв'язав, якщо прийде, вистрілити у розбійника зубцем сталевих вил. Тоді вже робили гарну сталь. Штоф вставив зубець у рушничний стовбур. У нього була рушниця часів Наполеона, яке заряджалося з кінця стовбура й робило тільки один постріл, після чого потрібно було забивати новий заряд. Такі рушниці були у мого прадіда, діда, батька, дядька, і навіть у мого брата зараз зберігається подібна стародавня рушниця. Отже, Штоф зарядив рушницю зубцем сталевих вил і сказав: «Думаю, від цієї кулі він не увернеться».
На зорі Штоф був поруч із Готелем Залізного Хреста, у дверей комори, де спав Великий Еше. Я вважаюся, що цих дверей уже не існує, але у моєму дитинстві батько завжди говорив, коли ми проходили повз постоялий двір: «Бачиш ці двері? Близько неї застрелили Великого Еше».
Двері, у яких устав Штоф, була єдиним виходом з комори. Незабаром вона відчинилася, і на порозі з'явився розбійник. Побачивши юрби й людину з рушницею він на мить завмер. Штофові була дана вказівка зробити перед пострілом попередження, і він крикнув: «Іменем закону! Здавайтеся!» Великий Еше сказав: «Убирайся до диявола!» Штоф повторив: «Іменем закону! Здавайтеся! Мені даний наказ стріляти, якщо ви не здастеся!» Великий Еше на це йому відповів: «Стріляй, але якщо ти промастиш, то вже я не промахнуся!» У руках у нього був величезний дрюк. Треба сказати, що Великий Еше ніколи нікого не вбивав. Він був грабіжником. Він загрожував цим дрюком, і люди у страху віддавали йому свої гроші. Але вбивати – не вбивав.
Штоф скинув рушницю, прицілився йому у голову й вистрілив. Сталевий зубець потрапив розбійникові у чоло. Великий Еше похитнувся й упав намертво. Так і закінчив він свої дні. Очевидно Штоф, що побував на війні, знав, що деякі люди носять на тілі під одягом броню або кольчугу. Можливо, у Великого Еше була така кольчуга, і тому жандарми ніяк не могли його підстрелити. Ось вам історія Великого Еше. Саме так її розповідають старі жителі Монбовона.
Моя бабуся була добре знайома з головним учасником тих драматичних подій, що розвернулися у Готелю Залізного Хреста. Коли вона була маленькою дівчинкою, Штоф працював пастухом і жив по сусідству з її сім'єю. Майже щовечора вона ходила до старого солдата слухати чудові історії, які він любив розповідати. Але ніколи Штоф не розповідав історію Великого Еше.
Бабуся говорила, що Штоф дуже страждав через те, що йому довелося вбити розбійника. Адже ця людина не зробила йому нічого поганого. Після облави у Готелю Залізного Хреста на Великого Еше Штоф жив недовго. Солдата мучили каяття совісті. Можливо, вони стали однієї із причин його смерті.