У деякому царстві, у деякій державі жили-минулого старий і баба, і було у них три сини. Молодшого кликали Іванко. Жили вони — не лінувалися, з ранку до ночі трудилися: ріллю орали так хліб засівали.
Рознеслася раптом у тому царстві-державі дурна звістка: збирається чудо-юдо погане на їхню землю напасти, усіх людей винищити, усі міста-села вогнем спалить. Затужили старий з бабою, загорювали. А старші сини утішають їх:
- Не горюйте, панотець і матінка! Підемо ми на чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть! А щоб вам одним не тужити, нехай з вами Іванко залишиться: він ще дуже молодий, щоб на бій іти.
- Ні, - говорить Іванко, - не прагну я будинку залишатися так вас чекати, піду і я з дивом-юдом битися!
Не стали старий з бабою його втримувати так відговорювати. Спорядили вони всіх трьох синів у дорогу-дорогу. Побрали брати дрюка важкі, побрали торбинки із хлібом-зіллю, сіли на добрих коней і поїхали.
Чи довго, чи коротко їхали — зустрічається їм стара людина.
- Здорово, добрі молодці!
- Здраствуй, дідусь!
- Куди це ви шлях тримаєте?
- Їдемо ми з поганим дивом-юдом битися, боротися, рідну землю захищати!
- Добра ця справа! Тільки для битви вам потрібні не кийки, а мечі булатні.
- А де ж їх дістати, дідусь!
- А я вас навчу. Поїдьте-но ви, добрі молодці, усі прямо. Доїдете ви до високої гори. А у тій горі — печера глибока. Вхід у неї більшим каменем завалений. Відвалите камінь, увійдіть у печеру й знайдете там мечі булатні.
Подякували брати перехожого й поїхали прямо, як він учив. Бачать — коштує гора висока, з однієї сторони великий сірий камінь привалений. Відвалили брати той камінь і ввійшли у печеру. А там зброї всякого — і не порахуєш! Вибрали вони собі по мечу й поїхали далі.
- Спасибі, - говорять, - перехожому людині. З мечами-те нам куди сподручнее битися буде!
Їхали вони, їхали й приїхали у якесь село. Дивляться — колом ні однієї живої душі немає. Усі повижжено, поламане. Коштує одна маленька хатинка. Увійшли брати у хатинку. Лежить на грубці баба так охає.
- Здраствуй, бабуся! - говорять брати.
- Здрастуйте, молодці! Куди шлях тримаєте?
- Їдемо ми, бабуся, на ріку Смородину, на калиновий міст. Прагнемо з дивом-юдом поборотися, на свою землю не допустити.
- Ох, молодці, за добру справу узялися! Адже він, лиходій, усіх розорив, розграбував! Та до нас добрався. Тільки я одна тут уціліла...
Переночували брати у баби, зранку рано встали й відправилися знову у дорогу-дорогу.
Під'їжджають до самої ріки Смородині, до калинового мосту. По всьому берегу лежать мечі так луки поламані, лежать кості людські.
Знайшли брати порожню хатинку й розв'язали зупинитися у ній.
- Ну, братики, — говорить Іван, — заїхали ми у чужодальню сторону, треба нам до всього прислухатися так придивлятися. Давайте по черзі у дозор ходити, щоб чудо-юдо через калиновий міст не пропустити.
У першу ніч відправився у дозор старший брат. Пройшов він по берегу, подивився за ріку Смородину — усі тихо, нікого не мабуть, нічого не чути. Ліг старший брат під ракитов кущ і заснув міцно, захріп голосно.
А Іван лежить у хатинці — не спиться йому, не дрімається. Як пішов час за північ, побрав він свій меч булатний і відправився до ріки Смородині.
Дивиться — під кущем старший брат спить, щосили хропе. Не став Іван його будити. Сховався під калиновий міст, коштує, переїзд сторожить.
Раптом на ріці води збентежилися, на дубах орли закричали — під'їжджає чудо-юдо про шість голів. Виїхав він на середину нолинового мосту — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стрепенувся, за чорний пес наїжився. Говорить чудо-юдо шестиголовое:
- Що ти, мій кінь, спіткнувся? Тому ти, чорний ворон, стрепенувся? Чому ти, чорний пес, наїжився? Або ви чуєте, що Іван — селянський син тут? Так він ще не народився, а якщо й народився, так на бій не згодився! Я його на одну руку посаджу, іншої прихлопну!
Вийшов отут Іван — селянський син з-під мосту й говорить:
- Не похваляйся, чудо-юдо погане! Не підстрелив ясного сокола — рано пір'я щипати! Не довідався доброго молодця — нема чого осоромлювати його! Давай-но краще сили пробувати: хто здолає, той і похвалиться.
Ось зійшлися вони, порівняли, так так ударилися, що колом земля загуділа.
Чуду-Юду не пощастило: Іван — селянський син з одного змаху збив йому три голови.
- Стій, Іван — селянський син! - кричить чудо-юдо.- Дай мені передохнути!
- Що за відпочинок! У тебе, чудо-юдо, три голови, а у мене одна. Ось как. буде у тебе одна голова, тоді й відпочивати станемо.
Знову вони зійшлися, знову вдарилися.
Іван — селянський син відрубав чуду-юду й останні три голови. Після того розсік тулуб на дрібні частини й покидав у ріку Смородину, а шість голів під калиновий міст склав. Сам у хатинку повернувся й спати влігся.
Зранку приходить старший брат. Запитує його Іван:
- Ну що, не чи бачив чого?
- Ні, братики, повз мене й муха не пролітала!
Іван йому ні слівця на це не сказав.
На іншу ніч відправився у дозор середній брат. Походив він, походив, подивився по сторонах і заспокоївся. Забрався у кущі й заснув.
Іван і на нього не понадіявся. Як пішов час за північ, він негайно спорядився, побрав свій гострий меч і пішов до ріки Смородині. Сховався під калиновий миє й став вартувати.
Раптом на ріці води збентежилися, на дубах орли розкричалися — під'їжджає чудо-юдо девятиголовое. Тільки на калиновий міст у'їхав — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стрепенувся, за чорний пес наїжився... Чудо-Юдо коня батогом з боків, ворона — по пір'ю, пса — по вухах!
- Що ти, мій кінь, спіткнувся? Тому ти, чорний ворон, стрепенувся? Чому ти, чорний пес, наїжився? Або чуєте ви, що Іван — селянський син тут? Так він ще не народився, а якщо й народився, так на бій не згодився: я його одним пальцем уб'ю!
Вискочив Іван — селянський син з-під калинового мосту:
- Перегоди, чудо-юдо, не похваляйся, колись за справу приймися! Ще подивимося, чия побере!
Як змахнув Іван своїм булатним мечем раз-іншої, так і зніс у чуда-юда шість голів. А чудо-юдо вдарив — по коліна Івана у сиру землю ввігнав. Іван — селянський син захопив жменю піску й кинув своєму ворогу прямо у глазищи. Поки чудо-юдо глазищи протирав так прочищав, Іван зрубав йому й інші голови. Потім розсік тулуб на крейди частини, покидав у ріку Смородину, а дев'ять голів під калиновий міст склав. Сам у хатинку повернувся. Ліг і заснув, начебто нічого не трапилося.
Ранком приходить середній брат.
- Ну що, - запитує Іван, - не чи бачив ти за ніч чого?
- Ні, біля мене жодна муха не пролітала, жоден комар не пищав.
- Ну, коли так, підемо із мною, братики дорогі, я вам і комара й муху покаджу.
Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм чудо-юдови голови.
- Ось, - говорить, - які тут ночами мухи так комарі літають. А вам, братики, не воювати, а будинку на грубці лежати!
Засоромилися брати. - сон, — говорять, - повалив... На третю ніч зібрався йти у дозор сам Іван.
- Я, - говорить, - на страшний бій іду! А ви, братики, усю ніч не спите, прислухайтеся: як почуєте мій посвист - випустите мого коня й самі до мене на допомогу поспішаєте.
Прийшов Іван — селянський син до ріки Смородині, коштує під калиновим мостом, чекає.
Тільки пішов час за північ, сира земля заколивалася, води у ріці збентежилися, буйні вітри завили, на дубах орли закричали. Виїжджає чудо-юдо двенадцатиголовое. Усі дванадцять голів свистять, усі дванадцять вогнем-полум'ям пишут. Кінь у чуда-юда про дванадцять крилах, вовна у коня мідна, хвіст і грива залізні. Тільки у'їхав чудо-юдо на калиновий міст — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі стрепенувся, чорний пес за наїжився. Чудо-Юдо коня батогом з боків, ворона — по пір'ю, пса — по вухах!
- Що ти, мій кінь, спіткнувся? Тому, чорний ворон, стрепенувся? Чому, чорний пес, наїжився? Або чуєте, що Іван — селянський син тут? Так він ще не народився, а якщо й народився, так на бій не згодився: тільки дуну — і пороху його не залишиться!
Вийшов отут з-під калинового мосту Іван — селянський син:
- Перегоди, чудо-юдо, похвалятися: як би тобі не осоромитися!
- А, так це ти, Іван — селянський син? Навіщо прийшов сюди?
- На тебе, вража сила, подивитися, твоєї хоробрості испробовать!
- Куди тобі мою хоробрість пробувати! Ти муха переді мною!
Відповідає Іван — селянський син чуду-юду:
- Прийшов я не казки тобі розповідати й не твої слухати. Прийшов я на смерть битися, від тебе, проклятого, добрих людей позбавити!
Розмахнувся отут Іван своїм гострим мечем і зрубав чуду -
Юду три голови. Чудо-Юдо підхопив ці голови, чиркнув по них своїм вогненним пальцем, до ший приклав, і негайно всі голови приросли, начебто й із плечей не падали.
Погано довелося Івану: чудо-юдо свистом його оглушає, вогнем його палить-палить, іскрами його обсипає, по коліна у сиру землю його вганяє.. А сам посміюється:
- Не чи прагнеш ти відпочити, Іван — селянський син?
- Що за відпочинок? Наш-нашому-по-нашому — бий, рубай, себе не бережи! - говорить Іван.
Свиснув він, кинув свою праву рукавицю у хатинку, де брати його чекали. Рукавиця всі стекла у вікнах повибила, а брати сплять, нічого не чують.
Зібрався Іван із силами, розмахнувся ще раз, сабоніше колишнього, і зрубав чуду-юду шість голів. Чудо-Юдо підхопив свої голови, чиркнув вогненним пальцем, до ший приклав — і знову всі голови на місцях. Кинувся він отут на Івана, забив його по пояс у сиру землю.
Бачить Іван — справа погана. Зняв ліву рукавицю, запустив у хатинку. Рукавиця дах пробила, а брати усе сплять, нічого не чують.
Втретє розмахнувся Іван — селянський син, зрубав чуду-юду дев'ять голів. Чудо-Юдо підхопив їх, чиркнув вогненним пальцем, до ший приклав — голови знову приросли. Кинувся він отут на Івана й увігнав його у сиру землю по самі плечі...
Зняв Іван свою шапку й кинув у хатинку. Від того удару хатинка захиталася, ледве по колодах не раскатилась. Отут тільки брати прокинулися, чують — Іванов кінь голосно ірже так з ланцюгів рветься.
Кинулися вони на стайню, спустили коня, а слідом за ним і самі побігли.
Іванов кінь прискакав, став бити чудо-юдо копитами. Засвистів чудо-юдо, засичав, почав коня іскрами обсипати.
А Іван — селянський син тим часом виліз із землі, приловчився й відсік чуду-юду вогненний палець. Після того давай рубати йому голови. Збив усе до єдиної! Тулуб на дрібні частини розсік і покидав у ріку Смородину.
Прибігають отут брати.
- Ех, ви! - говорить Іван. - Через сонливість вашої я ледве головою не поплатився!
Привели його брати до хатинки, умили, нагодували, напоїли й спати уклали.
Зранку рано Іван устав, почав вдягати-взуватися.
- Куди це ти у таку рань піднявся? - говорять брати.- Відпочив би після такого побоїща!
- Ні, - відповідає Іван, - не до відпочинку мені: піду до ріки Смородині свій пояс шукати — упустив там.
- Полювання тобі! - говорять брати. - Заїдемо у місто — новий купиш.
- Ні, мені мий потрібний!
Відправився Іван до ріки Смородині, так не пояс став шукати, а перейшов на той беріг через калиновий міст і прокрався непомітно до чудо-юдовим кам'яним палатам. Підійшов до відкритого віконця й став слухати — не чи замишляють тут ще чого?
Дивиться — сидять у палатах три чудо-юдови дружини так мати, стара зміюка. Сидять вони так змовляються.
Перша говорить:
- Помщуся я Івану — селянському синові за мого чоловіка! Забігу вперед, коли він із братами додому вертатися буде, напущу жари, а сама обернуся колодязем. Захочуть вони води випити — і з першого ж ковтка мертвими зваляться!
- Це ти добре придумала! - говорить стара зміюка.
Друга говорить:
- А я забігу вперед і обернуся яблунею. Захочуть вони по яблучку з'їсти — отут їх і розірве на дрібні шматочки!
- Та ти добре придумала! - говорить стара зміюка.
- А я, — говорить третя, — напущу на них сон так дрімоту, а сама забігу вперед і обернуся м'яким килимом із шовковими подушками. Захочуть брати полежати-відпочити — отут-те їх і спалит вогнем!
- Та ти добре придумала! - мовила зміюка.- Ну, а якщо ви їх не загубите, я сама обернуся величезною свинею, наздожену їх і всіх трьох проглочу!
Підслухав Іван — селянський син ці мовлення й повернувся до братів.
- Ну що, знайшов ти свій пояс? - запитують брати.
- Знайшов.
- Та коштував час на це витрачати!
- Коштувало, братики!
Після того зібралися брати й поїхали додому.
Їдуть вони степами, їдуть лугами. А день такий жаркий, такий пекучий. Пити хочеться — терпіння немає! Дивляться брати — коштує колодязь, у колодязі срібний горщик плаває. Говорять вони Івану:
- Давай, братик, зупинимося, холодної водиці поп'ємо й коней напоїмо!
- Невідомо, яка у тому колодязі вода, - відповідає Іван.- Може, гнила так брудна.
Зіскочив він з коня й прийнявся мечем сікти так рубати цей колодязь. Завив колодязь, заревів дурним голосом. Отут спустився туман, жару спала — пити не хочеться.
- Ось бачите, братики, яка вода у колодязі була, - говорить Іван.
Поїхали вони далі. чи Довго, чи коротко їхали — побачили яблуньку. Висять на ній яблука, великі так рум'яні.
Зіскочили брати з коней, прагли було яблучка рвати. А Іван забіг уперед і давай яблуню мечем під самий корінь рубати. Завила яблуня, закричала...
- Бачите, братики, яка це яблуня? Несмачні на ній яблучка!
Сіли брати на коней і поїхали далі. Їхали вони, їхали й сабоно стомилися. Дивляться — розстелений на поле килим візерунковий, м'який, а на ньому подушки пухові.
- Полежимо на цьому килимі, відпочинемо, подрімаємо годинка!- говорять брати.
- Ні, братики, не м'яко буде на цьому килимі лежати! - відповідає їм Іван.
Розсердилися на нього брати:
- Що ти за укажчик нам: того не можна, іншого не можна!
Іван у відповідь ні слівця не сказав. Зняв він свій пояс, на килим кинув. Спалахнув пояс полум'ям і згорів.
- Ось з вами те ж було б! - говорить Іван братам.
Підійшов він до килима й давай мечем килим так подушки на дрібні шматки рубати. Порубав, розкидав у сторони й говорить:
- Дарма ви, братики, гарчали на мене! Адже й колодязь, і яблуня, і килим — усе це чудо-юдови дружини були. Прагли вони нас погубити, так не вдалося їм це: самі усе загинули!
Поїхали брати далі.
Чи Багато, чи мало проїхали — раптом небо стемніло, вітер завив, земля загуділа: біжить за ними величезна свиня. Роззявила впасти до вух — прагне Івана із братами проковтнути. Отут молодці, не будь дурні, витяглися зі своїх торбинок дорожніх по пуду солі й кинули свині у пащу.
Обрадувалася свиня — думала, що Івана — селянського сина із братами схопила. Зупинилася й стала жувати сіль. А як розсмакувала — знову помчалася у погоню.
Біжить, щетину підняла, зубищами клацає. Ось-ось нажене...
Отут Іван наказав братам у різні сторони скакати: один праворуч поскакав, іншої — ліворуч, а сам Іван — уперед.
Підбігла свиня, зупинилася — не знає, кого колись доганяти.
Поки вона роздумувала так у різні сторони мордою вертіла, Іван підскочив до неї, підняв її так із усього розмаху про землю вдарив. Розсипалася свиня порохом, а вітер той порох у усі сторони розвіяв.
З тих пір усе чуда-юда так змії у тому краї повиводилися — без страху люди жити сталі.
А Іван — селянський син із братами повернувся додому, до батька, до матері. Та стали вони жити так поживати, поле орати так пшеницю сіяти.