Жив-Був старий; у нього було три сини, третій - від Іван-дурень. Якийсь був тоді цар — це давно вуж було; у нього була дочка. Вона й говорить батькові: «Дозволь мені, панотець, відгадувати загадки; якщо у кого відгадаю загадки, тому щоб голову зсікли, а не відгадаю, за того піду заміж». Негайно зробили клич; багато були, усіх стратили: царівна відгадувала загадки. Іван-дурень говорить батькові: «Благословляй, панотець! Я піду до царя загадувати загадки!» — «Куди ти, дурень! Та краще-те тебе, так стратять!» — «Благословиш — піду, і не благословиш — піду!» Батько благословив. Іван-дурень поїхав, бачить: на дорозі хліб, у хлібі кінь; він вигнав її батіжком, щоб не отаптивала, і говорить: «Ось загадка є!» Їде далі, бачить змієві, побрав її заколов списом і думає: «Ось інша загадка!»
Приїжджає до царя; його прийняли й велять загадувати загадки. Він говорить: «Їхав я до вас, бачу на дорозі добро, у добрі-те добро ж, я побрав добро-те так добром з добра й вигнав; добро від добра й з добра втекло». Царівна вистачила книжку, дивиться: немає цієї загадки; не знає розгадати й говорить батькові: «Панотець! У мене сьогодні голівонька болить, думки збожеволіли; я завтра розгадаю». Відклали до завтра. Івану-Дурневі відвели кімнату. Він увечері сидить, покурює трубочку; а царівна вибрала вірну горнишну, посилає її до Івана-Дурневі: «Мабуть, — говорить, — запитай у нього, що це за загадка; обіцяй йому злата й срібла, чого завгодно».
Горнишна приходить, стукається; Іван-дурень відімкнув двері, вона ввійшла й запитує загадку, обіцяє гори золота й срібла. Іван-дурень і говорить: «На що мені гроші! У мене своїх багато. Нехай царівна простоїть усю ніч не спавши у моїй світлиці, так скажу загадку». Царівна почула це, погодилася, стояла всю ніч — не спала. Іван-дурень ранком сказав загадку, що вигнав із хліба кінь. Та царівна розгадала.
Іван-дурень став іншу загадувати: «Їхав я до вас, на дорозі бачу зло, побрав його так злом і вдарив, зло від зла й умерло». Царівна знову схопила книжку, не може розгадати загадку й отпросилась до ранку. Увечері посилає горнишну довідатися у Івана-Дурня загадку: «Обіцяй, — говорить, — йому грошей!» — «На що мені гроші! У мене своїх багато, — відповідає Іван-дурень, — нехай царівна простоїть ніч не спавши, тоді скажу загадку». Царівна погодилася, не спала ніч і загадку розгадала.
Третю загадку Іван-дурень так не став загадувати, а велів зібрати всіх сенаторів і загадав, як царівна не вміла відгадувати ті загадки й посилала до нього горнишну підкуповувати на гроші. Царівна не могла догадатися й цієї загадки; знову до нього запитувати — обіцяла срібла й золота скільки завгодно й прагла відправити додому на прогоні. Не отут-те було! Знову простояла ніч не спавши; він як сказав їй, про що загадка, — їй розгадувати-те не можна; про неї, виходить, довідаються, як і ті загадки вона випитувала у Івана-Дурня. Та відповіла царівна: «Не знаю». Ось веселим пирком, та й за свадебку: Іван-дурень одружився на ній; стали жити так бути, і тепер живуть.