Жив-Був собі у одному селі син з матір'ю, а мати була у нього стара-престара баба, і кликали цього сина Іван-дурень. Жили вони у убогій хаті про одне оконце й у великій бідності: така бідність була, що окромя хліба черствого, почитай, і не едали нічого, а інший раз і того ще не було. Мати сидить, пряжу пряде, а Іван-дурень на печі сидить, у золі копається так знай сопе собі. Ось тільки мати й говорить йому: «Що ти, Іванко, сидиш так сопеш собі на печі-те у золі? Ішов би ти куди, до корчми, чи що; либонь-або добра людина якої попалася, побрав би тебе до себе у батраки — усі хоч який-небудь шматок хліба був! А будинку-те годуватися нам нема чим». - «Ну, добре, я піду!» — говорить дурень; побрав і пішов собі до корчми. Назустріч йому людей попадається: «Куди йдеш, Іван-дурень?» — «У службу йду найматися». - «Ступай до мене служити: ось тобі стільке-то я платні покладу й усе інше». Погодився Іван, пішов до нього у службу. А у тієї людини сука була, і ощенилася ця сука; Иванушке дуже вуж сподобалося одне щеня, і вы́ходил він це щеняти. Проходить рік, пора й до розрахунків за службу. Дає хазяїн Івану гроші, дякує йому, а Іван і говорить йому: «Не треба мені ваших грошей, а дайте ви мені краще те цуценятка, що я у вас вы́ходил».Той і радий, що грошей-те платити не потрібне, віддав йому щеняти.
Прийшов Іван додому; мати як довідалася, давай на нього плакатися: «Усі люди, як люди, один ти у мене дурень! Та тобто було нема чого, а тепер ще одна зайва душа — чому годувати собаку-те будемо?» Іван-дурень нічого собі не відповідає, сидить собі на печі, сам сопе так знай тільки у золі копається; і собачка його з ним. Проходить чи мало, чи багато часу, знову мати говорить йому: «Що сидиш-те безглуздо? Ішов би до корчми, либонь-або добра людина якої попалася, побрав би тебе у батраки». - «Ну, добре, я піду!» — говорить дурень, побрав собачку свою й пішов. Назустріч інший хазяїн йому: «Куди йдеш, Іван-дурень?» — «У службу, — говорить, — найматися». - «Ступай до мене служити!» — «Добре!» Домовилися вони, і пішов дурень знову у батраки. А у хазяїна у цього кішка була; ось вона й окотилася. Полюбився дурневі одне котеняточко, він і вы́ходил його. Приходить час до розрахунків. Іван-дурень і говорить хазяїнові: «Не треба мені ваших грошей, а віддайте мені те котеняточка». - «Прошу!» — говорить. Ось прийшов дурень додому, мати ще пущі того стала плакатися: « Усе-Те люди, як люди, один ти у мене дурень уродився! Та тобто було нема чого, а тепер ще дві зайві душі годувати потрібне».
Гірко стало Івану слухати це, побрав він свою собачку так кішечку й пішов собі у поле. Бачить посеред поля багаття горить і величезне багаття такий — превеличезний! Як підходить він ближче до цього самого багаття, бачить: у ньому змія корчиться й горить на розжарених вугіллях. Сама горить, а сама кричить йому людським голосом: «Агов, Іван-дурень, урятуй ти мене! Я тобі великий викуп дам за свою душу». Побрав Іван палицю й палицею тієї викинув змієві з багаття. Як викинув він її, дивиться — а перед ним не змія, а червона дівиця коштує й сама говорить йому: «Ну, спасибі тобі, Іванко! Послужив ти мені велику службу, послужу я тобі ще й більш того! Підемо, — говорить, — до моєї матері; буде вона тобі давати мідні гроші — ти не бери, тому це вугілля, а не гроші; буде давати срібні — також не бери, то будуть друзки, а не срібло; буде виносити тобі золото — і того не бери, тому що замість золота там буде черепье так цегла; а проси ти у неї у нагороду перстень про дванадцять гвинти: важко їй буде віддати, одначе ти не сумлевайся, тому що вона за мене віддасть його». Ось усі так і трапилося. Хоч і важливо озлилася баба, тільки віддала йому перстень.
Ось іде Іван полем і думає собі: «Що ж я тепер із цим перснем буду робити?» Тільки дивиться, доганяє його ця сама дочка й говорить: «Ти, Іван, чого не побажаєш тільки, — усе це тобі буде; стань ти тільки ввечері на порозі, відгвинти всі дванадцять гвинтів — і з'являться перед тобою дванадцять тисяч людей, що захочеш, то їм і наказуй, — усі тобі буде виконано!» Прийшов Іван додому, нічого не сказав матері, а сам сіл собі на піч, сопе так у золі копається. Ось прийшов вечір, лягли вони спати; Іван виждав час, виходить на поріг, відгвинтив у персні всі дванадцять гвинтів — і з'явилися перед ним дванадцять тисяч людей: «Ти — наш пан, ми — твої люди; наказуй нам, чого душа побажає!» Та говорить їм Іван: «Зробіть ви мені, щоб на цім самому місці стояв палац, якого й у світлі ні, і щоб я спав на золотого ліжка, на лебедячій перині, і мати моя те ж саме, і щоб кучері, і форейтори, і лакеї, і всякі сабоні й важливі люди ходили б у мене по двору й служили б мені». - «Лягай собі з богом, — говорять йому люди, — усе буде по слову твоєму виконане».
Прокидається Іван-дурень ранком і навіть сам злякався; дивиться: спить він на золотого ліжка, на лебедячій перині, і коштують отут високі хороми й такі багаті, що навіть і у царя-те їхнього немає таких, а по двору ходять кучері, і форейтори, і лакеї, і всякі сабоні й важливі люди й служать йому. Подивувався дурень, думає: «Добре!» Глянув у дзеркало — самого-те себе не довідатися: став таким красенем, що ні пером описати, ні у казці сказати; як слід (випливає), по хоромам і пан! Ось тільки прокидається тем годиною й цар (а у тому місці цар ихний жив), дивиться він: коштують супротив його палацу високі хороми, і коштують вони — самі немов жар горять золотом. Посилає цар провідати: «Чиї такі? Та пускай, мол, до мене приїде показати себе, який він такий є». Доповідають Івану. «А сказати йому, — говорить, — що Івана-Царевича хороми; а коли прагне бачити мене, так не великий пан, пускай сам приїде!» Нема чого робити, поїхав цар до Івана-Дурневі; познайомилися вони, і опосля цього поїхав і Іван-дурень до панувати-те. А у царя распрекрасная дочка-королевишна була. Та вона, ця дочка, частування Івану підносила, і отут боляче вуж полюбилася йому. Став просити царя, щоб заміж за нього віддати.
Ось тепер і паную у свою чергу теж поламатися захотілося: « Віддати - Те, — говорить, — тому й не віддати; тільки ти, Іван-царевич, послужи мені раніше того службу. Дочка миючи роду не простого, і тому вінчатися їй треба як ні на є краще у всьому народі. Зроби ти мені, щоб від твого палацу до мого палацу золота дорога лягла; а через ріку щоб був у мене міст, так не простий, а такий, щоб одна сторона була золота смуга, а інша сторона — срібна смуга, і на ріці щоб плавали всякі птахи рідкі, гусаки й лебеді; а по ту сторону ріки пускай церква коштує, так не проста, а вся воскова, і навколо неї пускай зацвітають воскові яблуні й спілі яблука народять. Коли ти мені, — говорить, — зробиш усе це, бути дочки за тобою, а не зробиш — на себе нарікай!» Думає цар, що ну ось тепер уже досхочу насміявся над Іваном, а Іван і у вус собі не дме. «Добре, — говорить, — извольте; готовте до завтрему весілля!» З тим і виїхав.
Увечері, як усе спати вляглися, став він на порозі, відгвинтив у персні всі дванадцять гвинтів — устали перед ним дванадцять тисяч людей: «Ти — наш пан, ми — твої люди; наказуй нам, чого душа побажає!» — «Так і так, — говорить, — потрібно мені те-те й те-те». - «Добре, — говорять, — лягай собі з богом». Прокидається цар ранком, підходить уводити, увести до ладу вікну, а ока йому так і засліпило — ажно відскочив на три сажні: це, виходить, міст - те, одна смуга срібна, інша золота, так і горить і світиться; на ріці гусаки й лебеді й усякий птах рідкий, а на тому бережу церква біла воскова, і навколо церкви яблуні коштують, тільки без листів, голі прути стирчать. - «Ну, — думає цар, справа-те негарне, треба споряджати дочку до вінця». Спорядили й поїхали. Виїхали з будинку, а на яблуньках бруньки проступили; їдуть по мості, а яблуньки листвою одягаються; під'їжджають до церкви, а на яблуньках білі квіточки розпускаються; як тільки що час виходити їм від вінця, а отут зустрічають їхні слуги й усякі люди й на золотому блюді подають спілі яблука. Так вони й стали весілля справляти й бенкети так бали задавати, і був там бенкет у них три дні й три ночі.
Після того чи мало, чи багато часу пройшло, стала королевишна приставати до Івана: «Скажи ти мені, подружжя мій люб'язний, як ти усе це робиш, що й міст у одну ніч будуєш і церкву воскову ставиш?» Іван-дурень довго не праг говорити їй; одначе тому що вже дуже її любив і дуже вона у нього просила, так він і сказав їй, що у мене-де перстень про дванадцять гвинти й так-те ось треба обходитися з ним. Ну, ось так і живуть вони; тільки на лихо полюбився королевишне один лакей ихний, із себе видний, здоровіший і гарний такий; вона з ним і сговорилася, щоб обкрасти чоловіка свого й перстень у нього віднести, а самим піти б жити за море. Ось тільки як прийшов вечір, вийняла вона потихеньку перстень, стала на порозі, відгвинтила всі дванадцять гвинтів — і з'явилися перед нею дванадцять тисяч людей: «Ти — наша пані, ми — твої люди; наказуй нам, чого душа побажає!» Вона говорить їм: «Поберіть ви цей палац і як є з усім перенесіть його за море, а на цьому місці пускай стане колишня хатинка з моїм муженьком Іваном-Дурнем». - «Лягай собі з богом, — говорять їй люди, — усе буде по слову твоєму виконане».
Ранком Іван прокидається — дивиться: лежить він на рогожці, дірявим зипуном покритий, а хором і сліду немає. Гірко восплакался він і пішов до царя, своєму тестюшке, приходить у двір, просить докласти, що прийшов-де зять. Той як побачив його: «Ах, ти, такий-сякий, беспорточний! Який ти мені зять? У мене зяті у золотих хоромах живуть, у срібних каретах катаються. Побрати його й замурувати у кам'яний стовп?» Сказане — зроблене: побрали й замурували Івана у кам'яний стовп; а собачка з кішечкою від нього не відстають, відразу сидять разом з ним, і прорили вони собі лазівку й через неї поїсти йому їжу приносять.
Тільки ось раз і здумали вони собі: «Що ж це ми з тобою, собачка, сидимо тут сложа руки! Збігаємо-но ми за море так дістанемо перстень». Як надумали вони собі це, так і зробили. Переплили через море, бачать: коштує ихний терем, і королевишна з тим лакеєм по садові гуляє, чоловіка свого судачить. «Ну, собачка, пообожди ти поки тут, а я проберуся у терем так кільце дістану», — говорить кішечка й пішла собі. « Мяу-Мяу!» — під дверима. Почува королевишна: «А, це кішка того мерзотника, — говорить, — впустите так нагодуєте її!» Ось її впустили й нагодували, а вона усе ходить по кімнатах так виглядає персня, тільки й бачить, коштує грубка, а на грубці скляна банка, а у банку тієї перстень. Обрадувалася кішечка. «Ну, — думає, — слава богу! Тепер тільки б дочекатися ночі, а там дістану перстень — і додому». Тільки як усе вляглися, вона підхопилася на грубку й звалила звідти банку, банку впала й розбилася, а кішечка підхопила перстень у рота і притаилася під дверима. У будинку усе прокинулися, сама королевишна встала; побачила, що банка-те розбита. «Ах, — говорить, — це, вірно кішка того мерзотника розбила; вигнати її геть!» Вигнали кішечку геть, а вона й рада, біжить до собачки: «Ну, брат собачка, дістала перстень! Тепер тільки скоріше б додому».
Та поплили вони через море; пливуть-пливуть собі, довго пливуть. Коли утомиться собачка — сяде вона на кішечку, а коли кішечка утомиться — сяде на собачку; так вони й обходяться. Уже недалеко й до берега ним залишилося, тільки собачка стала знемагати; кішечка бачить це й говорить їй: «Сідай ти на мене, ти вуж утомилася!» Як сказала вона це, а перстень-те з рота у їй бултих у воду! Що отут робити? Доплили до берегу, ходять собі так слізно плачуть, а самі вуж тем годиною й проголодалися. Собачка бігає по полю, ловить пташок-воробишков, і кішечка ходить по берегу, ловить дрібну рибицу, яку хвилею вибиває; тем вони й годуються. Тільки раптом кішечка й кричить: «Ой ти, собачка, ступай скоріше до мене! Я-Те адже перстень знайшла! Піймала рибку, стала її є, а у рибці-те й був цей перстень». Ну, ось обрадувалися вони сабоно, побігли до Івана й принесли йому перстень.
Іван дочекався вечори, відгвинтив усі дванадцять гвинтів — і з'явилися перед ним дванадцять тисяч людей: «Ти — наш пан, ми — твої люди; наказуй нам, чого душа побажає!» — «Рознесіть, — говорить, — зараз же цей кам'яний стовп, щоб і пороху від нього не залишилося, а через море перенесіть мої хороми з усіма, хто там є і як хто там спить, і поставте їх на колишнє місце!» Негайно ж усі так і трапилося. Ранком їде Іван до свого тестя-царя. Той його зустрічає, на перше місце саджає: «Де, люб'язний зятюшка, побувати изволил?» — «Я, — говорить Іван, — був за морем». - « Те - Те, — говорить, — за морем!
Видне, по спішній справі, що до тестя й попрощатися навіть не заїхав... А отут без тебе приходить до мене якийсь голоштанник і називається моїм зятем; я його наказав у кам'яний стовп замурувати, там він, — говорить, — і сгинув, вірно! Ну, а ти, люб'язний зятюшка, де побувати изволил, які види бачив?» — «А бачив я, — говорить, — різні види; за морем одна така справа була, що ніхто не знає, як і розсудити». - «Яка ж така ця справа?» — «А ось яке! Та коли ти теперича розумна людина, отож і розсуди по своїй царській мудрості: була у чоловіка дружина, від живого чоловіка завела собі душеньку, обкрала із цим душенькою чоловіка-те й пішла було з ним за море, а тепер спить із ним на одному ліжку. Що по-твоєму треба зробити з такою дружиною?» — « По своїй царській мудрості я, — говорить, — скажу таке слово: побрати їх обох, прив'язати до кінських хвостів і пустити у чисте поле: отут їм і страта!» — «Ну коли так, так гляди ж! - говорить Іван. - Поїдемо до мене у гості, я тобі покаджу інші види й інше диво». Поїхали вони, входять у спальню: а там королевишна, обнявшись із тим лакеєм, спить на золотого ліжка, на лебедячій перині, і знати нічого не знає. Ну, уже отут нема чого робити — по царському слову побрали прив'язали їх до кінських хвостів і пустили жеребців у чисте поле: отут їм і страта була! А Іван опосле одружився на тій червоній дівиці-красуні, яку він з вогню врятував, і стали вони жити так поживати так добра наживати.