Як чув казку, так і розповідаю.
У старожитні роки жили так минулого чоловік із дружиною. Та росла у них дочка пригожа. Усім дівиця побрала: і ростом, і огрядністю, і угожеством.
Дивлячись на неї, люди раділи: з усіма дівчина привітна, ласкава, увічлива. Усім квапилася допомогти чому могла.
Але ось пристигло нещастя, прийшло лихо. Умерла у дівчини мати.
Чи Багато, мало часу пройшло — одружився батько на вдовиці. А вдовиця свою дочку у будинок привела. Та стало у сім'ї четверо.
Сиротою жити нерадісно, а при мачусі стало й того гірше.
Рідну дочку вона ніжила, тішила, а пасербицю не злюбила з першого дня.
З півнями сирота вставала, сльозами вмивалася, до напівночі по господарстві управлялася. Та пряла, і ткала, і по воду ходила, і дрова носила, і корів доїла.
А зла баба тільки покрикувала:
- Неумелица ти, негідниця! Хлебоежа на мою голову дісталася!
Ось відкрив якось раз батько скриня, що від першої дружини залишився. А у скрині й душегрея, хутром облямована, і кокошник, перлами унизаний, і полсапожки сап'янові, і перстенек золотий з камушком дорогим, і одежа різна.
- Поділимо нарівно, і буде у наших дочок придане, - сказав батько.
А заздрі мачуха зі своєю дочкою затаїли чорну думу.
- Екое багатство ділити на дві частки, - мачуха шепотіла дочки. - Так з таким-те приданим ми й купецького сина знайдемо. Не за мужика вийдеш, за личакаря. Тільки не схиб!
Пройшло скільки-те часу після того розмови, зібралися дівчата по ягоди йти. А батько шутейно їм і говорить:
- Ну ось, хто з вас більше ягід принесе, тієї при справі ж приданого ледве побільше дістанеться.
Ходять дівчини по лісу, аукаються, беруть ягоди. А як завечоріло, зійшлися вони на галявинці. Глянула мачехина дочка — панотця світла, у стариковій дочки кошик повним-повна, а у неї всього нічого, лише на денці! Отут і пригадалися материни мовлення: не ділити приданого на дві частки...
Та як проходили через болото, вихопила мачехина дочка у зведеної сестри кошик з ягодами й зіштовхнула її з поперечин-жердинок у бездонну драговину.
- Тону я, гину, сестриця мила, - заблагала дівиця, - допоможи мені!
- Стану я тобі допомагати! Тони, із цієї драговини не видерешся. А усе придане мені однієї дістанеться! - крикнула мачехина дочка.
Перебралася через болото й бігцем побігла додому. Дорогою пересипала у свій кузов ягоди — чисті, великі, одна до одній, а кошик зведеної сестри закопала у мохи.
- Розумник, моя разумница! - зустріла її мати.- Подивися, старий, скільки ягід моя дочка набрала!
- А чого не разом прийшли? - запитав батько.
- Розійшлися ми з нею, — відповіла мачехина дочка, — аукалася я, аукалася, так ніхто мені не відгукнувся; думаю, раніше мене набрала кошик і пішла додому.
- Ну де їй, донечка, раніше тебе попоратися. Заснула де-небудь, ось і не почула тебе! - засміялася баба.
Вечір пройшов і ніч пройшла. Зранку старий рано встав.
- Треба йти шукати, — говорить, — видне, лихо спіткало. Зібрав сусідів. Пішли вони у ліс. Та бабіна дочка з ними.
- Отут, — розповідає, — ми розійшлися й більше не бачилися.
Ходили-Ходили день із ранку до вечора, так так ні із чим і відвертали.
Літо вже на результаті. Іде-Бреде по тем стежкам дідок мандрівник. Ступив на жердинки-поперечини, а на топлом місці росте трав'яна дудка. Зрізав ту дудку старий, приклав до губ і тільки подув у неї, як чує: заграла, запекла дудка, жалібно запричитала:
- Пограй, пограй, дідусь.
Пограй, пограй, рідний.
Нас було дві зведені сестриці,
Та ось мене загубили,
За червоні ягідки
Так за матушкино придане
У гнилому болоті утопили!
Та ось прийшов старий мандрівник пізно ввечері у те село, попросився у крайню хату ночувати, саме у той будинок, де сирота-дівиця згубилася.
Після вечері заговорив старий мандрівник:
- Неподалік від вашого села зрізав я сопілочку. Така забавна: сама співає-вимовляє. Побери-но, хазяїн, подми у цю сопілочку!
Ледве тільки подув хазяїн у сопілочку, як заговорила, запекла вона:
- Пограй, пограй, мій панотець,
Пограй, пограй, рідний.
Нас було дві зведені сестриці,
Та ось мене загубили,
За червоні ягідки
Так за матушкино придане
У гнилому болоті утопили!
З особи старий змінився. Простягнув сопілочку пасербиці:
- Ну-но, ти пограй!
Тільки піднесла вона сопілочку до губ, як заграла, запекла сопілочка:
- Пограй, пограй, сестриця зведена,
Пограй, пограй, лиходейка,
Пограй, пограй, душогубка!
Ти мене вбила,
У гнилому болоті утопила,
За червоні ягідки
Так за матушкино придане
Життя позбавило!
Кинувся батько за понятими. Дівку-Лиходійку, а заодно й матір, злу бабу, зв'язали, приставили варту.
А батько з понятими так зі старим мандрівником на болото побігли. Пошукали, пошукали й незабаром витяглися дівчину. Обмили її, обрядили. Отут вона відкрила очі, промовила:
- Ой, як довго мені спалося так багато у сні бачилося! Не тримай, рідний панотець, ні баби-лиходейки, ні доньки-лиходійки. Не буде від них життя ні тобі, ні мені.
Вибачив батько на радості злу бабу й пасербицю-лиходійку, прогнав їх знадвору:
- Ступайте, звідки прийшли!