У деякому царстві, у деякій державі жив-був старий зі старухою, і за усе їхнє перебування не було у них дітей. Заманулося їм, що ось-де літа їх прадавні, скоро помирати треба, а спадкоємця господь не дав, і стали вони богу молитися, щоб створив їм дітище на спомин душі. Поклав старий завіт: коли народить баба дітище, у ту пору хто не попадеться перший назустріч, того й поберу кумом. Через скільки-те часу завагітніла баба й народила сина. Старий зрадів, зібрався й пішов шукати
Кума; тільки за ворота, а назустріч йому котить коляска, четверень запряжена; у колясці государ сидить.
Старий не знавав государя, прийняв його за боярина, зупинився й давай кланятися. «Що тобі, дідок, потрібне?» — запитує государ. «Так прошу твою милість, не у гнів будь сказане: охрести мого новонародженого синка». - «Аль у тебе немає нікого на селі знайомих?» — « Є у мене багато знайомих, багато приятелів, так брати у куми не годиться, тому що такий завіт положон: хто перший зустрінеться, того й просити». - «Добре, — говорить государ, — ось тобі сто рубльов на крестини; завтра я сам буду». На інший день приїхав він до старого; негайно покликали попа, охрестили дитину й нарекли йому ім'я Іван. Почав цей Іван рости не по роках, а по годинникові — як пшеничне тісто на опарі піднімається; і приходить йому щомісяця поштою по сту рубльов царської платні.
Пройшло десять років, виріс він великий і зачув у собі силу непомірну. У те саме час здумав про нього государ, є-де у мене хрещеник, а який він — не відаю; побажав його особисто бачити й негайно послав наказ, щоб Іван селянський син, не барячись нітрохи, став перед його очі світлі. Став старий збирати його у дорогу, вийняв гроші й говорить: «На-но тобі сто рубльов, ступай у місто на кінну, купи собі коня; а то шлях далекий — пішки не підеш». Іван пішов у місто, і попадається йому на дорозі стара людина. «Здраствуй, Іван селянський син! Куди шлях тримаєш?» Відповідає добрий молодець: «Іду, дідусь, у місто, прагну купити собі коня». - «Ну так слухай мене, коли прагнеш щасливий бути. Як прийдеш на кінну, буде там один мужик кінь продавати міцно худу, паршиву; ти її й вибери, і скільки б не запросив з тебе хазяїн — давай, не торгуйся! А як купиш, приведи її додому й паси у зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять утров по росах — тоді ти її довідаєшся!»
Іван подякував старому за науку й пішов у місто; приходить на кінну, глядь — коштує мужик і тримає за вузду худу, паршиву конячину. «Продаєш коня?» — «Продаю». - «А що просиш?» — «Так без торгу сто рубльов». Іван селянський син вийняв сто рубльов, віддав мужикові, побрав коня й повів до двору. Приводить додому, батько глянув і рукою махнув: «Пропащі гроші!» — «Почекай, панотець! Либонь на моє щастя конячка поправиться». Став Іван водити свій коня щоранку й щовечора у зелені луги на пасовище, і ось як пройшло дванадцять зір ранкових так дванадцять зір вечірніх — зробилася його кінь така сабона, міцна так гарна, що не здумати, ні взгадать, хіба у казці сказати, і така розумна — що тільки Іван на розумі помислит, а вона вуж відає. Тоді Іван селянський син справив собі збрую богатирську, осідлав свого доброго коня, попрощався з батьком, з матір'ю й поїхав у столичне місто до царя-государя.
Їхав він чи близько, далеко ль, чи скоро, коротко ль, опинився у государева палацу, зіскочив додолу, прив'язав богатирського коня за кільце до дубового стовпа й велів докласти цареві про свій приїзд. Цар наказав його не затримувати, пропустити у палати без усякої задирки. Іван увійшов у царські Спокої, помолився на святі ікони, поклонився цареві й вимовив: «Здоров'я бажаю, ваша величність!» — «Здраствуй, хрещеник!» — відповідав государ, посадив його за стіл, початків пригощати всякими напоями й закусками, а сам на нього дивиться-дивуется: славний молодець — і особою гарний, і розумом тямущий, і ростом побрав; ніхто не подумає, що йому десять років, усякий двадцять дасть, та ще із хвостиком! « По всьому видне, — думає цар, — що у цьому хрещенику дав мені господь не простого воїна, а сабономогучего богатиря». Та подарував його цар офіцерським чином і велів при собі служити.
Іван селянський син узявся за службу із всею охотою, ні від якої праці не відмовляється, за правду грудьми коштує; полюбив його за те государ пущі всіх своїх генералів і міністрів і нікому з них не став довіряти так багато, як своєму хрещеникові. Озлобилися на Івана генерали й міністри й стали рада тримати, як би обмовити його перед самим государем. Ось якось скликав цар до себе знатних і близьких людей на обід; як сіли усе за стіл, він і говорить: «Слухайте, добродії генерали й міністри! Як ви думаєте про мого хрещеника?» — «Так що сказати, ваша величність! Ми від нього не бачили ні худого, ні гарного; одне погано — боляче хвалькуватий уродився. Уже не раз від нього слихивали, що у такому-те королівстві, за тридев'ять земель, вибудуваний великий мармуровий палац, а колом превисока огорожа поставлена — не пробратися туди ні пішому, ні кінному! У тому палаці живе Настасья прекрасна королевна. Нікому її не добути, а він, Іван, похваляється її дістати, за себе заміж побрати».
Цар вислухав цю обмову, наказав покликати свого хрещеника й став йому казати: «Що ж ти генералам так міністрам похваляєшся, що можеш дістати Настасью-Королевну, а мені про те нічого не доповідаєш?» — «Помилуйте, ваша величність! - відповідає Іван селянський син. - Мені того й у сні не снилося». - «Тепер пізно відмикатися; у мене коли похвалився, так і справа зроби; а не зробиш — те мій меч, твоя голова із плечей!» Зазасмучувався Іван селянський син, повісив свою голівоньку нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Возговорит йому кінь людським голосом: «Що, хазяїн, журишся, а мені правди не кажеш?» — «Ах, мій добрий кінь! Тому мені веселому бути? Обмовило мене начальство перед самим государем, начебто я можу добути й побрати за себе заміж Настасью прекрасну королевну. Цар і велів мені ця справа виконати, а то прагне рубати голову». - «Не тужи, хазяїн! Молися богу так лягай спати; ранок вечора мудренее. Ми ця справу обробимо; тільки попроси у царя побільше грошей, щоб не нудьгувати нам дорогою, було б удосталь і поїсти й попити, що захочеться». Іван переночував ніч, устав зранку, з'явився до государя й став просити на похід золотої скарбниці. Цар наказав видати йому, скільки потрібне. Ось добрий молодець побрав скарбницю, надяг на свого коня збрую богатирську, сіл верхи й поїхав у шлях-дорогу-дорогу.
Чи Близько, далеко ль, чи скоро, коротко ль, заїхав він за тридев'ять земель, у тридесяте королівство, і зупинився у мармурового палацу; колом палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видне; як за огорожу потрапити? Говорить Івану його добрий кінь: «Почекаємо до вечора! Як тільки стемніє — оберну я сизокрилим орлом і перенесуся з тобою через стіну. У той час прекрасний королевна буде спати на своїй м'якій постелі; ти ввійди до неї прямо у спальню, побери її потихеньку на руки й неси змело». Ось добре, дочекалися вони вечора; як тільки стемніло, ударився кінь про сиру землю, обернув сизокрилим орлом і говорить: «Час нам своя справа робити; дивися не давай маху!» Іван селянський син сіл на орла; орел піднявся у піднебесся, перелетів через стіну й поставив Івана на широкому дворі.
Пішов добрий молодець у палати, дивиться — скрізь тихо, уся прислуги спить глибоким сном; він у спальню — на ліжечку лежить Настасья прекрасна королевна, розметала у сні покриви багаті, ковдри соболии. Задивився добрий молодець на її красу неописану, на її тіло біле, отуманила його любов гаряча, не витримав і поцілував королевну у вуста цукрові. Від того пробудилася червона дівиця й з переляку закричала голосним голосом; на її голос піднялися, прибігли слуги вірні, піймали Івана селянського сина й зв'язали йому руки й ноги приміцно. Королевна наказала його у темницю посадити й давати йому у день по склянці води так по фунту чорного хліба.
Сидить Іван у міцній темниці й думає думу невеселу: «Вірно, тут мені покласти свою буйну голову!» А його добрий богатирський кінь ударився об землю й зробився малою птичкою, влетів до нього у розбите віконечко й говорить: «Ну, хазяїн, слухайся: завтра я виламаю двері й тебе ослобоню; ти сховайся у саду за таким-те кущем; там буде гуляти Настасья прекрасна королевна, а я обернуся бідним старим і стану просити у їй милостині; дивися ж, не позіхай, не те зле буде». Іван повеселів, пташка полетіла. На інший день кинувся богатирський кінь до темниці й вибив двері копитами; Іван селянський син вибіг у сад і став за зеленим кустиком. Вийшла погуляти по садові прекрасна королевна, тільки порівняла супротив кустика — як підійшов до неї бідний дідок, кланяється й просить зі сльозами святої милостині. Поки червона дівиця виймала гаманець із грішми, вискочив Іван селянський син, схопив її у оберемок, затис їй рота таке міцно, що не можна й малого голосу подати. У ту ж мить обернулася старий сизокрилим орлом, збився з королевною й добрим легінем високо, перелетів через огорожу, опустився на землю й зробився як і раніше богатирським конем. Іван селянський син сіл на коня й Настасью-Королевну із собою посадив; говорить їй: «Що, прекрасна королевна, тепер не замкнеш мене у темницю?» Відповідає прекрасна королевна: «Видне, мені доля бути твоею, роби із мною, що сам знаєш!»
Ось їдуть вони шляхом-дорогою; чи близько, далеко ль, чи скоро, коротко ль, приїжджають на великий зелений луг. На тому лузі коштують два велетні, друг дружкові кулаками пригощають; избились-исколотились до крові, а жоден іншого подужати не може; біля них лежать на траві помело так ключка. «Послухайте, братики! - запитує їхній Іван селянський син. - За що ви б'єтеся?» Велетні перестали битися й говорять йому: «Ми обоє — рідні брати; помер у нас батько, і залишилося після нього всього-на-всього маєтку — ось це помело так ключка; стали ми ділитися, та й посварилися: кожному, бач, хочеться всі собі забрати! Ну, ми й вирішилися битися не на живіт, на смерть, хто у живі залишиться — той обидві речі одержить». - «А давно ви спорете?» — «Так ось уже три роки, як друг дружкові б'ємо, а користі усе не доб'ємося!» — «Ех ви! Є через що смертним боєм битися. чи Велика користь — помело так ключка?» — «Не говори, брат, чого не відаєш! Із цим помелом так із клюкою хоч яку силу перемогти можна. Скільки б ворог війська не виставив, змело виїдь назустріч: де махнеш помелом — там буде вулиця, а перемахнеш — так і з переулочком. А ключка теж потрібна: скільки б не захопив нею війська — усе у полон забереш!» — « Так, речі гарні! - думає Іван. - Мабуть, придалися б і мені. Ну, братики, — говорить, — прагнете, я розділю вас нарівно?» — «Роздягнули, добра людина!» Іван селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав жменю дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв той пісок на усе на чотири сторони. «Ось, — говорить, — збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ключка й помело дістануться». Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив і ключку й помело, сіл на коня — і поминай як кликали!
Чи Довго, чи коротко, під'їжджає він до своєї держави й бачить, що його хрещеного батька осяглося лихо чимале: усе царство повойоване, близько стольного міста коштує рать-сила незліченна, загрожує усе вогнем попалити, самого царя злої смерті зрадити. Іван селянський син залишив королевну у близькому лісочку, а сам полетів на військо вражее; де помелом махне — там вулиця, де перемахне — там з переулочком! У короткий час перебив цілі сотні, цілі тисячі; а що від смерті вціліло, то зачепив клюкою й живцем притяг у стольне місто. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити й подарував генеральським чином і незліченною скарбницею. Отут Іван селянський син згадав про Настасью прекрасну королевну, отпросился на час і привіз її прямо у палац. Похвалив його цар за молодецтво богатирську, велів йому будинок готовити так весілля справляти. Одружився Іван селянський син на прекрасній королевне, отпировал весілля багату й став собі жити, не тужити. Ось вам казка, а мені бубликів зв'язка.