Був у одного пана холоп кабальний. Ось і здумав цей холоп на Івана Купалу, у саму ніч, сходити у ліс, зірвати папороть, щоб скарб дістати.
Дочекався він цієї ночі, уклав пана спати й об одинадцятій годині пішов у ліс.
Входить у ліс. Пролунав отут свист, шум, гамір, регіт. Моторошно стало, але він усі нічого: хоч моторошно, а йде. Дивиться — чорт на індійському півні верхи їде. Та це нічого: пройшов холоп — слова не сказав.
Та отут побачив: росте вдалині квітка, сіяє — точно на стеблинці у вогні вугіллячко лежить.
Зрадів холоп, бігцем до квітки побіг, а чорти ну його зупиняти: хто за полу смикне, хто дорогу загородить, хто під ноги підкотиться, щоб він упав. Уже майже добіг холоп до квітки, але отут не витерпів так як лайне чортів:
- Відійдіть, - говорить, - ви від мене, прокляті!
Не встигнув виговорити, його назад відкинуло.
Робити нема чого, піднявся, знову пішов, бачить: на колишньому місці блищить квітка. Знову його стали зупиняти, знову смикають. Він усе терпить; іде і йде, не оглянеться, слівця не скаже, не перехреститься, а позаду його такі-те строют чудеса, що страшно подумати!
Підійшов холоп до квітки; нагнувся, схопив його за стеблинку, рвонув, дивиться — замість квітки у чорта ріг відірвав, а квітка усе росте як і раніше й на колишньому місці. Застогнав чорт на весь ліс.
Не витерпів холоп так як плюне:
- Тьфу ти!
Не встигнув проговорити, раптом його знову назад відкинуло. Убився боляче, так робити нема чого.
Він устав, знову пішов. Знову як і раніше блищить квітка на колишньому місці. Знову його стали зупиняти, смикають. Усе стерпів холоп, тихенько підповз до квітки — і зірвав його!
Пустився він із квіткою додому бігти й біль забув. Уже на які тільки хитрості не піднімалися чорти — нічого; холоп біжить, ні на що не дивиться — раз десять упав, поки додому прибіг.
Прибігає до будинку, а із хвіртки пан виходить і давай лаяти холопа на чому світло коштує:
- Алешка! Де ти, ледар, був? Як ти змів без попиту піти?
Злий був пан у холопа та й вийшов із ціпком. Повинился холоп.
- Винуватий, — говорить, — за квіткою ходив, скарб дістати.
Пущі колишнього пана озлився.
- Я тобі, — говорить, — дам за квіткою ходити, я тебе чекав-чекав! Подай мені квітка! Скарб знайдемо — розділимо.
Холоп і тому радий, що пан прагне скарб розділити з ним. Подала квітка — і раптом провалився пан крізь землю. Квітки не стало! Отут і півні проспівали.
Глянув холоп колом — коштує він один; заплакав, бідолаха, побрів у будинок. Приходить, дивиться — а пан спить, як його уклав. Потужив, потужив холоп, так так і залишився ні із чим — тільки лише із синцями.