Жив-Був колись король, і було у нього багато синів. Уже не пам'ятаю точно, скільки їх у нього було, тільки молодшому усе не сиділося будинку - так і рвався він з будинку на мир подивитися й себе показати. Нарешті король здався на угоди сина й відпустив його.
Ішов королівський син, ішов і прийшов на подвір'я до велетня. Побрав велетень його у служіння. Ось збирається ранком велетень пащі своя череда й говорить королівському синові:
- Роботи тобі на сьогодні - вичистити хлів. Вичистиш - на тому й кінчай. Тобі повезло, хазяїн тобі попався -добріше не знайдеш. Але вуж коли так, служи й ти з ретельністю. Так не здумай зайти у кімнати, що по сусідству з тієї, де ти ночував. Ослухаєшся - не зносити тобі голови.
Здається, він і насправді добрий, -сказав про себе королівський син і прийнявся расхаживать по кімнаті й розспівувати веселі пісеньки. - А хлів ще встигну вичистити - часу у мене хоч відбавляй. Ось би заглянути у інші кімнати! Щось там негаразд, а то чого б він не дозволяв мені туди входити? Та королівський син увійшов у першу кімнату. Увійшов і бачить: висить на стіні великий казан, а у ньому щось вариться. Але скільки королівський син не дивився, так і не углядел під ним ніякого вогню.
Цікаво, що отут вариться? - подумав він і сунув у казан голову. У ту ж хвилину волосся у нього стали як мідні.
- Ось так суп! Хто його спробує, той відразу стане красенем, - сказав королівський син і ввійшов у наступну кімнату. Там теж висів на стіні казан, і у ньому теж щось варилося. Але й під цим казаном він не побачив ніякого жару.
- Треба понюхати й цей суп, - сказав королівський син і схилився над казаном. Негайно волосся у нього стали як срібні.
- Такого доброго супу не едали й у палаці мого батька, - помітив королівський син. - Цікаво, який же він на смак?
- Та королевич увійшов у третю кімнату. Там теж висів на стіні казан, і у ньому теж щось варилося. Розв'язав він понюхати й цей суп. Тільки сунув у казан голову, як волосся його заблискали чистим золотом, так що дивитися боляче.
- Чому далі у ліс, тим більше дров, - сказав королівський син. - Але якщо у цій кімнаті мій хазяїн варить золото, те що ж він варить у наступної? - Та він відкрив двері у четверту кімнату. Цього разу казана у кімнаті не виявилося, зате перед королевичем сиділа на лаві молода дівчина - не інакше як королівська дочка. Але чия б дочка вона не була - такої красуні йому не доводило бачити жодного разу у житті.
- Господи Ісусу, чого тобі тут потрібне?- запитала дівчина, що сиділа на лаві.
- Нині ранком я найнявся сюди у служіння, - відповідав королівський син.
- Урятуй тебе Бог від цього місця! - говорить вона йому.
- Ого! А я-те думав, що потрапив до доброго хазяїна! - сказав королівський син. - На сьогодні він задав мені зовсім легку роботу-вичистити хлів. Скінчу - і вільний!
- Як же ти думаєш узятися за цю справу! - запитує вона. - Якщо ти сподіваєшся вичистити хліб так, як це звичайно роблять люди, то нічого у тебе не вийде. Тільки ти викинеш корж гною, як на її місці з'являться десять нових. Але я навчу тебе, як бути: спочатку переверни корж, а потім підчепи її рукояткою лопати - вона й полетить сама у купу.
- Добре, я так і зроблю, - пообіцяв королівський син, так так увесь день і просидів у кімнаті у дівчини, тому що не пройшло й години, як їм обом стало ясно, що не можуть вони друг без друга жити. Ось чому перший день, що служив він у велетня, промайнув немов одна хвилина - вуж у цьому можете не сумніватися.
Але ось настав вечір, і королівська дочка веліла йому йти чистити хлів - не рівна година, повернеться велетень.
Прийшов він у хлів та й подумав: Ану ж бо перевірю, не чи обдурила мене королівська дочка? Узявся за лопату й давай чистити хлів так, як під час перебування
Його у батька чистили хлів королівські конюхи. Куди там! Довелося кинути, тому що не пройшло й хвилини, як довкола нього виросла така купа гною, що йому стояти ніде стало. Тоді він зробив так, як навчила його королівська дочка: переверне гнойовий корж, підчепить її рукояткою лопати, і -глядь - заблискав хлів чистотою, немов його вимили.
Відправився він додому - у ту кімнату, у якій дозволив йому бути велетень, і прийнявся розспівувати веселі пісеньки.
Ось повернувся велетень зі своєю чередою.
- Вичистив хлів? - запитує.
- Чистий, як скельце, хазяїн - відповідає королівський син.
- Піду подивлюся, - сказав велетень і направився у хлів. Але усе було так, як сказав королівський син.
- Не інакше як поговорив ти з моєї Чудо-Дівицею! Самому б тобі ніколи до цього не додуматися, - говорить велетень.
- Чудо-Дівиця? Що це за дивину така, а, хазяїн? - здивувався королівський син, прикинувшись дурачком. - Ось би подивитися!
- Прийде час, подивишся, - відповідає велетень.
На наступний ранок зібрався велетень знову пасти череда й говорить королівському синові:
- Уся твоя робота на сьогодні - привести додому мого коня, що пасеться на вигоні. Приведеш - і гуляй собі весь день. Бачиш, як тобі повезло, - ти потрапив до доброго хазяїна, - повторив велетень. - Але дивися не заходь у ті кімнати, про яких я говорив учора. Ослухаєшся - згорну тобі шию, - сказав велетень і відправився пасти череда.
- Так ти й насправді добрий, - сказав королівський син, - але тільки я Усе-таки зайду у ті кімнати й поговорю із Чудо-Дівицею, можливо, зовсім скоро вона стане моєю, а не твоєї. - Та він увійшов у кімнату дівчини.
Вона запитала його, яке доручення дав йому цього разу велетень.
- Порожня справа, - відповідав королівський син. - Усього-Те й роботи, що піднятися на вигін так привести додому коня велетня.
- Та як же ти збираєшся за це узятися? - запитала Чудо-Дівиця.
- Подумаєш, дивина яка - проїхатися до будинку верхи на коні! - відповідав королівський син.
- Так-Те воно так, так тільки на цьому коні проїхатися верхи непросто, - сказала Чудо-Дівиця. - Ну так нічого, я навчу тебе, що робити. Тільки він тебе побачить - з ніздрів у нього вирветься вогонь, і полум'я буде палахкотати таке яскраве, немов від смоляного смолоскипа. Але ти не бійся! Побери із собою вуздечку, що висить за дверима, і суни вуздечку коневі у пащу. Кінь стане відразу такий спокійний і слухняний, що ти легко приженеш його додому.
-Добре, зроблю всі, як ти велиш, - сказав королівський син, так так і залишився у Чудо-Дівиці, і вони провели цілий день разом і бовтали про всяку всячине. Але найбільше говорили вони про те, як славно вони заживуть, коли втечуть від велетня й будуть разом; вигін і кінь геть-чисто вилетіли з голови у королівського сина, і він би зовсім про них забув, якщо б до вечора Чудо-Дівиця йому про них не нагадала й не веліла до приходу велетня привести додому його коня.
Довелося йому підкоритися; побрав він вуздечку, що висіла у куті за дверима, і пішов на вигін. Тільки кінь його помітив, з ніздрів у нього повалив вогонь, полум'я яскраве. Але королівський син вибрав підходящий момент, і, тільки-но кінь встигнув підскочити до нього, він його загнуздав, і став кінь як укопаний, а потім, немов ягня, пішов за королівським сином. А вуж завести його на стайню було простіше простого - можете мені повірити.
Повернувся королівський син у свою кімнату й давай розспівувати веселі пісеньки.
До вечора прийшов додому велетень. Привів коня з вигону? - запитує.
- Так, хазяїн. Я б із задоволенням подовше покатався на ньому, але приїхав прямісінько додому й поставив його у стайню, - відповідає королівський син.
- Піду подивлюся, - говорить велетень. Пішов він у стайню й бачить: коштує кінь на місці, як і сказав йому королівський син.
- Не інакше як ти поговорив з моєї Чудо-Дівицею! Самому б тобі ніколи до цього не додуматися, - знову говорить велетень.
- Учора Чудо-Дівиця, сьогодні Чудо-Дівиця - що за дивину така! Ось би подивитися на неї, - відповідає королівський син, знову дурачком прикинувшись.
- Прийде час, подивишся, - говорить велетень. Ранком третього дня знову зібрався велетень пащі череда.
- Спустишся сьогодні у пекло й принесеш мені звідти данина, яку мені платять із кожної жаровні, - карає він королівському синові. - А повернешся - відпочивай скільки твоєї душі завгодно. Тобі повезло - ти потрапив до доброго хазяїна! - Та він пішов.
-Уж такої ти добрий, що підшукуєш мені одну работенку легше інший, - говорить королівський син. - Ну так нічого, я Усе-таки спробую розшукати твою Чудо-Дівицю; ти говориш, вона твоя, але, може бути, вона насмілиться навчити мене, як мені узятися за твоє доручення. - Та він увійшов у кімнату Чудо-Дівиці.
Запитала його Чудо-Дівиця, яку роботу покарав йому зробити цього разу велетень, і королівський син повідав їй, як велів йому велетень спуститися у пекло й принести звідти данина.
- Як же ти думаєш узятися за діло? - запитує Чудо-Дівиця.
- Я сподіваюся, ти мені допоможеш. Я адже ніколи раніше не бував у пеклі. Але навіть якби я знав туди дорогу, однаково я не знаю, скільки мені стягувати данини.
- Добре, я тобі допоможу. Дійдеш до скелі, що на краю поля, і побачиш біля неї молоток. Побери його й постукай по скелі. Вийде зі скелі людей - з очей і носа його вириваються мови полум'я - запитає тебе, скільки ти прагнеш побрати. Відповідай: стільки, скільки смогу віднести.
-Добре, я так і зроблю, - пообіцяв королівський син і цілий день провів із Чудо-Дівицею. Так би й сидів він у неї, якби вона не нагадала, що до приходу велетня треба встигнути спуститися у пекло.
Довелося йому відправитися у шлях-дорогу, і зробив він усі, точнісінько як веліла йому Чудо-Дівиця. Дійшов до скелі, побрав молоток і постукав по скелі. Вийшов зі скелі людей - з очей і носа у нього полум'я виривалося.
- Чого тобі потрібне? - запитує.
- Я прийшов данину для велетня збирати.
- Скільки ж ти прагнеш?
- Я ніколи не беру більше, чим можу віднести, - відповідає королівський син.
- Це добре, що ти не прихопив із собою коня з возом, - сказав той, хто вийшов зі скелі. - Ступай за мною!
Увійшов королівський син за ним усередину гори, і що ж: перед ним величезна купа золота й срібла! Побрав він стільки, скільки міг віднести, і відправився геть.
А ввечері, перед тем як вернутися велетневі, пішов королівський син у свою кімнату й давай співати веселі пісеньки - точнісінько як колись.
- Ну що, приніс мені данина з пекла? - запитує велетень.
- Звичайно, хазяїн, - відповідає королівський син.
- Куди ти її справ? - запитує велетень.
- Так геть за лавою лежить мішок із золотом.
- Піду подивлюся, - говорить велетень і йде до лави. Підійшов і бачить: лежить біля лави мішок, набитий золотом і сріблом, так такий повний, що коштувало велетневі уводити, увести до ладу нього доторкнутися, як золото й срібло так і посипалися на підлогу!
- Не інакше як ти поговорив з моєї Чудо-Дівицею, - сказав велетень. - Ну дивися, коли так - не зносити тобі голови!
- Чудо-Дівиця? - здивувався королівський син. - Учора Чудо-Дівиця, позавчора Чудо-Дівиця, і сьогодні знову ти за своє, хазяїн. Ось би подивитися на цю дивину!
- Ну що ж, почекай до ранку, я сам відведу тебе до неї, - говорить велетень.
-Спасибі, хазяїн, - відповідає королівський син.
Наступного дня привів велетень королівського сина до Чудо-Дівиці.
- Розріж-но його на шматки й звари геть у тому великому казані. Як побачиш, що суп готовий, скажеш мені, -сказав велетень, а сам улігся спати на лаву, і відразу ж пролунав такий храп, що гори затремтіли.
Побрала Чудо-Дівиця ніж, надрізала королівському синові палець і три краплі крові на табуретку капнула. Зібрала всі старі ганчірки, зношене взуття й увесь мотлох, що попався під руку, і сунула усе це у казан. А потім наповнила скриньку золотом, поклала зверху шматок кам'яної солі й пляшку з водою, що висіла біля дверей, побрала двох золоті курей і золоте яблуко, і побігли вони з королівським сином що було сил ладь від будинку велетня.
Бігли вони, бігли й прибігли до моря. А потім сіли на корабель і поплили;де і як роздобули вони корабель - ніколи я про це не запитував.
А велетень тим часом усе спав у кімнаті Чудо-Дівиці. Ось він потягнувся й запитав:
- Ну як, скоро суп буде готовий?
- Тільки почала варити, - відповіла з табуретки перша крапля. Повернувся велетень на інший бік і знову заснув і спав довго. Але ось він знову потягнувся й запитав сонним голосом, не відкриваючи око, - як, втім, і у перший раз:
- Скоро він звариться?
- Майже готовий! - відповіла друга крапля, і знову велетневі здалося, що це голос Чудо-Дівиці. Повернувся він на інший бік і знову захріп.
Спав він, спав багато годин підряд; але ось він заворушився, потягнувся один раз-іншої й запитує:
- Невже ще не зварився?
- Зварився! - відповіла третя крапля.
Піднявся тоді велетень і став протирати ока, але, скільки він їх не тер, ніяк не міг розглянути ту, що говорила з ним. Тоді він прийнявся голосно кликати Чудо-Дівицю. Ніхто йому не відповів.
Мабуть вийшла ненадовго, - розв'язав велетень. Побрав він уполовник і пішов до казана, варива покуштувати. А у казані-те нічого й не було, крім старих підошов, ганчір'я так іншої гидоти. Та усе це грудкою, не розбереш, що вийшло-суп або каша!
Як подивився велетень у казан так як зрозумів, що відбулося, він так роз'ярився, що довго не міг отямитися. А потім побіг у погоню за королівським сином і Чудо-Дівицею, але їх і сліду нема. Примчався він незабаром до моря, а перебратися через нього не може.
- Ну нічого, проти цього у мене є вірний засіб, - сказав велетень. - Варто мені тільки кликнути мого морського сосальщика - і усе у порядку!
Так він і зробив. Прибіг сосальщик, ліг на землю, отхлебнул з моря кілька ковтків - і відразу води у море стало так мало, що велетень без праці розглянув корабель, а на ньому королівського сина й Чудо-Дівицю.
- Кинь у море шматок кам'яної солі! - крикнула Чудо-Дівиця. Жбурнув королівський син за борт камінь, і виросла поперек моря гора, да
Така більша й висока - куди там здолати велетневі!
- Ну нічого, проти цього у мене теж є вірний засіб, - сказав велетень.
Побрав він свердел і давай свердлити гору, щоб сосальщик знову міг висмоктати воду. Але тільки просвердлив у горі діру, тільки сосальщик улігся й став пити, як Чудо-Дівиця й королівський син ступили на землю. Урятовані!
Розв'язали вони йти додому, у палац короля. Але королівський син нізащо не праг, щоб Чудо-Дівиця пішки йшла.
- Не йди! - просить його Чудо-Дівиця. - Як тільки ти прийдеш у палац до батька, так відразу мене забудеш.
- Як же мені тебе забути, коли ми разом стільки горя пережили й полюбили один одного? - відповідає їй королівський син. - Я тільки приведу коляску, запряжену сім'ю кіньми, а ти почекай мене на березі моря. Довелося Чудо-Дівиці поступитися.
- Але помни, як прийдеш додому, - говорить вона йому, - не ходи ні до кого з рідних - відправляйся на стайню, бери коней, запрягай їх і скоріше приїдь сюди. Уся рідня захоче побачити тебе, але ти йди собі далі, немов і не бачиш нікого, і особливо не пробуй нічого є. Не послухаєшся мене - принесеш нам обом велике нещастя.
Обіцяв королівський син зробити всі так, як вона велить.
Прийшов він додому й бачить: справляє один його брат весілля; понаїхало гостей у палац сила-силенна, і усе відразу оточили королівського сина й стали навперебій розпитувати його й запрошувати. Але він немов нікого й не бачив - пішов прямо у стайню, вивів коней і прийнявся їх запрягати. Побачили усе, що їм ні так, ні отак не вмовити його у будинок зайти, і давай тягти у стайню всякі страви й провина - усе найкраще, що на весільному столі було. Але королівський син навідріз відмовився що-небудь покуштувати - він квапився коней запрягати. Отут простягає йому сестра нареченої яблуко й говорить:
- Раз вуж ти не прагнеш покуштувати нічого іншого, може бути, хоч яблуко з'їж, адже тебе, мабуть, зморили голод і спрага після довгого шляху.
Побрав він у неї яблуко й відкусив шматочок. Та у ту ж мить забула й Чудо-Дівицю, і те, що повинен за нею поїхати.
- Так я ніяк з’їхав з глузду? На що мені коня й коляска? - запитав він. Завів він коней знову у стайню й пішов разом з гістьми у королівський палац, і так вуж вийшло, що розв'язав він одружитися на сестрі нареченої, на тій, що почастувала його яблуком.
А Чудо-Дівиця меж тем сиділа на березі моря й чекала королівського сина, а він усе не вертався. Тоді вона розв'язала піти. Ішла вона, ішла й прийшла до маленької самотньої хатини, що притулила у самій гущавині лісу неподалік від королівського палацу. Увійшла вона у хатину й попросила дати притулок її. А у хатині жила зла баба чарівниця. Спочатку вона нізащо не прагла пускати до себе Чудо-Дівицю, але Чудо-Дівиця Усе-таки вмовила її, обіцяючи як слід заплатити. Але до чого ж брудно й незатишно було у хатині баби - немов у свинарнику! Як огляділася Чудо-Дівиця, так відразу узялася за діло, щоб хоч небагато прибрати кімнату. Не сподобалося це злій бабі, так тільки Чудо-Дівиця не обертала на неї уваги. Дістала вона свою золоту скриньку й кинула у вогонь вогнища кілька золотих монет. Спалахнуло золото сліпучим світлом і опромінило всю хатину, і стала вона вся позолочена усередині й зовні. А баба до того перелякалася, що кинулася геть із хатини, немов за нею гнався злий дух. Вона так поспішала, що забула нахилити голову у дверях, - як стукнулася головою об косяк, так і знесло їй голову!
На наступний ранок їхав повз ленсман. Дивиться й дивує: коштує у хащі лісу золота хатина й на сонце блискає. Яке ж був подив ленсмана, коли він увійшов у хатину й побачив прекрасну дівчину. Вона відразу так сподобалася ленсману, що він відразу до неї посватався й просив скоріше дати йому відповідь.
- Якщо у тебе багато грошей, тоді що ж... - відповіла Чудо-Дівиця.
- У мене їх не так вуж мало, - сказав ленсман.
Поїхав він додому за грішми, а до вечора повернувся й кинув на лаву перед Чудо-Дівицею грошей цілий мішок.
Побачила Чудо-Дівиця стільки грошей і погодилася стати дружиною ленсмана. Але не встигнули вони лягти спати, як Чудо-Дівиця й говорить:
- Я забула жар у грубці загребти.
- Господи, не вставати ж тобі через цей! - відповідає ленсман. - Я сам
Усе зроблю! - Зіскочив він з ліжка на підлогу й одним стрибком опинився у грубки.
- Як тільки побереш у руки коцюбу, скажи мені, - говорить йому Чудо-Дівиця.
- Уже побрав, - відповідає ленсман.
- Ну, раз ти її тримаєш, нехай і вона до світанку тебе тримає й сипле на тебе вугілля й гарячу золу! - говорить Чудо-Дівиця.
Так і простояв усю ніч ленсман близько печі й усі себе розпеченими вугіллями так гарячою золою посипав, і, скільки він не плакав і не молив про пощаду, вугілля й зола від цього не остигали. А коли зайнявся світанок і він знову знайшов силу й зміг відкинути від себе коцюбу, він не став гаятися, уже можете мені повірити, і із усіх ніг пустився навтьоки з хатини, немов за ним гнався сам чорт, і всі, хто зустрічався йому на шляху, здивовано дивилися йому вслід, тому що він летів як божевільний. Якби його обібрали й поколобродили - то й тоді чи навряд він виглядав би гірше! Ось чому усе з подивом дивилися на нього, а він мовчав, щоб не зганьбитися ще більше.
Наступного дня йшов повз хатину писар. Побачив він, як блищить і блискає хатина у лісовій хащі. Розв'язав зайти й подивитися, хто живе у хатині. Побачив він прекрасну господарку, закохався у неї пущі ленсмана й відразу запропонував їй руку й серце.
Чудо-дівиця відповіла йому те ж, що й ленсману:
- Якщо у тебе багато грошей, тоді що ж...
- У мене їх не так вуж мало, - відповідав писар і помчався додому.
До вечора повернувся він з величезним мішком грошей, поклав його на лаву перед Чудо-Дівицею, і вона погодилася стати його дружиною. Ось лягають вони спати, а Чудо-Дівиця й говорить:
- Зовсім забула я замкнути двері на ніч, піду-но закрию.
- Господи, не вставати ж тобі через цей! - викликнув писар, -
Лежи, я сам закрию. - Та він моторно, немов коник, зіскочив з ліжка й кинувся до дверей.
- Як тільки схопишся за косяк, скажи мені, - попросила його Чудо-Дівиця.
- Уже схопився, - крикнув від дверей писар.
- Ну, раз ти схопився за двері, нехай і вона схопиться за тебе й тримає до світанку! - крикнула Чудо-Дівиця.
Отож і вийшло, що писар проплясал усю ніч, і треба сказати, що таких колінець йому не доводилося виробляти ніколи раніше, та й після того жодного разу у житті не хотілося йому повторювати цей танець. Усю ніч кидало й шпурляло його з кута у іншій, так що він ледве до смерті не зашибся. Спершу він прийнявся лаятися, потім розплакався й став молити про пощаду. Але нічого йому не допомагало - до самого світанку. А на світанку двері відпустили писаря, і він кинувся бігти й з радощів і про мішок із грішми, і про своє сватання забув. Та тільки одного боявся - як би двері не побігли за ним вприприжку! Зустрічні діву давалися, углядівши писаря, - мчиться як божевільний. Так що там говорити, буцай його всю ніч череда баранів, він і тоді б, мабуть, так жахливо не виглядав, На третій день їхав повз фогт. Він теж побачив у хащі золоту хатину. Та йому захотілося зайти глянути, хто живе у хатині. А як побачив він Чудо-Дівицю, до того закохався, що відразу запропонував їй руку й серце. Чудо-дівиця відповіла йому те ж, що й двом іншим:
- Якщо у тебе багато грошей, тоді що ж...
- У мене їх не так вуж мало, - відповів фогт. - Зараз побіжу за ними додому.
Так він і зробив. А ввечері повернувся й поклав перед Чудо-Дівицею
Величезний мішок грошей - разу у два був він більше мішка, який притяг писар. Ну що ж, раз так, бути йому чоловіком Чудо-Дівиці.
Але не встигнули вони лягти спати, говорить йому Чудо-Дівиця, що забула загнати у хлів теляти. Прийде їй устати й загнати теляти.
- Нізащо! - закричав фогт. - Я сам усе зроблю!
Та товстий фогт легко, немов юнак, зстрибнув з ліжка й вийшов у двір. - Агов, послухай! Як тільки вхопишся за телячий хвіст, скажи мені, - говорить йому Чудо-Дівиця.
- Ухопився! - крикнув фогт.
- Триматися тобі за телячий хвіст, а хвосту за тебе, і скакати вам по всьому білу світу до самої зорі, - сказала Чудо-Дівиця.
Так воно й зробилося: фогт помчався стрімголов через гори й доли, і чим більше він лаявся й кричав, тем швидше припускало теля. Доки розвидніло, фогт ледве не вмер від цієї скачки, і вуж так він був радий випустити нарешті телячий хвіст, що забув і про мішок із грішми, і про усе інше; додому він ішов помедленнее, чим суддя й писар, але чим повільніше він ішов, тем сподручнее було людям видивлятися й витріщатися на нього, вони собі й витріщалися, і нічого мудрованого отут немає: такий був у фогта виснажений і обтріпаний вид після телячого танцю.
А через день у королівському палаці відіграли весілля: старший син зібрався у церкву зі своєю нареченою, а той, що служив у велетня, - з її сестрою. Але тільки вони сіли у карету й прагли виїхати знадвору, як раптом у них переломився рубель у запряжці. Приладили новий - теж переломився, знову іншої приладили - теж, хоч вони й вибирали саме міцне дерево. Усі рублі ламалися, і ніяк їм не можна було виїхати знадвору, так що усе дуже засмутилися. Та отут ленсман - він теж був кликаний на весілля - сказав:
- За лісом живе Чудо-Дівиця, і якщо ви поберете у неї коцюбу, якої вона у печі заважає, коцюба ця нізащо не переломиться.
Відрядили до Дівиці гінця й покарали запитати у неї, не чи позичить вона їм свою коцюбу, про яку ленсман говорив. Дівиця їм не відмовила, зробили вони собі новий рубель, і той не переломився. Але тільки вони рушили знадвору, глядь - розлетілося дно у кареті. Нашвидку вставили нове дно, але, як його не збивали, не прибивали, усе безглуздо. Не встигнуть вони вставити нове дно й ударити по конях, як воно вуж розлетілося у шматки. Справа пішла ще гірше, чим з рублем. Отут писар - раз суддю покликали на весілля, тому й писареві там не побувати? - і говорить:
- За лісом живе Чудо-Дівиця, і якщо вона позичить вам двері від своєї хатини, двері ця нізащо не переломиться.
Знову відрядили гінця за ліс до Чудо-Дівиці й знову уклінно попросили позичити їм визолочені двері, ту саму, про яку писар говорив. Знову Дівиця без роздумів віддала їм двері. Але тільки вони зібралися їхати, глядь - а коня-те не можуть зрушити карету з місця. Спочатку були вони запряжені шісткою, потім побрали вісім коней, потім-десять, потім-дванадцять, але скільки не впрягали коней, скільки кучері їх не поганяли, усе безглуздо: карета немов приросла до місця. А час ішов, і у церкві давно заждалися наречених з нареченими, і всі, хто зібрався у королівському замку, дуже засмучувалися; але отут фогт сказав, що далеко за лісом у визолоченій хатинці живе Дівиця, і якщо позичить вона їм своє теляти, усе буде добре, тому що теля цей зрушить із місця будь-яку карету, будь вона хоч тяжчай гори. Не хотілося їм їхати у церкву на теляті, так робити нема чого; довелося відрядити гінця, і він попросив Чудо-Дівицю позичити їм теляти, і карета рушила; теля відразу припустило щодуху, так що вони навіть отямитися
Не встигнули; те вони падали, те у повітря злітали, а коли під'їхали до церкви, теля закрутилося, немов вовчок, навколо церкви, насилу вони з карети вибралися. А вуж назад теля їх повезло ще швидше: вони й отямитися не встигнули, як карета зупинилася на королівському дворі. Тільки вони сіли за стіл, а королівський син, той, що у велетня служив, і говорить: мов, не гріх би їм запросити до стола й ту Дівицю, яка за лісом живе і яка позичила їм коцюбу, двері й теляти.
Адже без цих-те речей нам би дотепер не виїхати знадвору. Король із ним негайно погодився й послав п'ятьох самих вірних своїх слуг у визолочений будиночок передати Чудо-Дівиці низький уклін від короля й запитати, не чи побажає вона пообідати у короля за весільним столом.
- Передайте й вашому королеві уклін, - відповідала їм на те Чудо-Дівиця, - так скажіть йому, що якщо він занадто гарний, щоб самоособисто прийти до мене, те і я занадто гарна, щоб до нього ходити.
Довелося самому королеві зібратися у шлях; з ним Чудо-Дівиця й з'явилася до весільного стола. Король відразу зміркував, що ця дівиця не проста, і посадив її на почесне місце поруч із молодшим нареченим.
Посиділи вони, посиділи за столом, і отут Чудо-Дівиця витяглася двох золоті курочок так золоте яблучко, що відвезла від велетня, так поставила їх на стіл перед собою. Курочки відразу прийнялися відбирати друг у друга це яблуко.
- Ні, ти тільки подивися, як вони б'ються через яблуко, - сказав королівський син.
- Так і ми з тобою билися, щоб на волю вийти, - відповідала Чудо-Дівиця. Отут королівський син і довідався її, і вуж так він зрадів, що не описати. А сестру нареченої, яка підсунула йому зачароване яблуко, він велів прив'язати до хвостів двадцяти жеребців, і вони розірвали її на частині, на дрібні-предрібні, а потім зіграли королевич із Чудо-Дівицею теперішнє весілля, і хоч несолодко було ленсману, писареві й фогту це бачити, але й вони на ній до кінця гуляли.