У старожитні часи у одного короля було дванадцять синів. Коли вони виросли, король зібрав їх і сказав:
- Сини мої дорогі, я став старий і прагну онуків, тому збираюся вас женити.
Поберіть по гарному коневі, багату збрую і їдьте по білу світу шукати собі наречених. Кожний з вас повинен знайти таку дівчину, яка могла б виткати исшить за один день сорочку.
Виїхавши за ворота замка, старші одинадцять братів сказали молодшому, якого кликали Симон:
- Ти дурний і будеш тільки заважати нам, іди своєю дорогою. Та, пришпоривши коней, вони умчалися вдалину.
Розстроєний Симон сліз із коня, упав у траву й гірко заплакав. Раптом звідки не візьмися почувся тоненький голосок:
- Не плач, Симон. Подивися краще на нашу маленьку лялечку. Юнак підняв очі й побачив під листиком квітки малюсіньку дівчинку,
Одягнену у повітряне біле плаття. Вона була дуже маленька, не більше мизинчика. Як доросла, вона сиділа на малюсінькому золотому кріслі, а у волоссях у неї поблискувала брабоянтова корона. Дівчинка була вона незвичайно гарна й струнка.
- Розкажи мені, - сказала вона, - яке нещастя приключилося з тобою. Вона говорила таким ласкавим голосом, що юнак розповів їй про усе:
Каккороль-батько велів усім братам знайти собі наречених, як роздав їм збруя й коней, як вони виїхали з палацу й брати кинули його одного посередині дороги.
- Де ж я можу знайти наречену, що вміє ткати й шити сорочки за один день? - горестно повторював бідний юнак.
- Я с задоволенням допоможу тобі. Прагнеш, я буду твоєю нареченою? - запитала лялечка. - Подивися, що я вмію робити.
Вона дістала пряжу, виткала матерію, викроїла й зшила сорочку - і всі
Це наглазах у здивованого юнака. Правда, сорочка вийшла малюсінька, як для лялечки.
Симон побрав сорочку й відправився до батька. Батько-Король із задоволенням розглянув її й сказав збентеженому Симону:
- Неважливо, що вона така маленька, зате вона зшита дуже акуратно.
Та він благословив сина на шлюб з лялечкою. Радісний Симон повернувся за своєю нареченою. Він праг було посадити її до себе у кишеню, але лялечка сказала, що у неї є своя карета й коня. Вона села у срібну чайну ложечку й запрягла у неї двох маленькі зелененькі коників. Та вони поїхали поруч: Симон на коні, а його наречена у забавному екіпажі - срібній чайній ложечці, запряженої двома кониками.
Юнак їхав дуже обережно, намагаючись не настати на свою наречену. Але ось удалині здалися вже палацові ворота, і, зачувши будинок, кінь Симона змахнув копитом, і срібна ложечка разом з лялечкою впала у озеро, повз який вони проїжджали. Бідний юнак! Він кричав і кликав на допомогу. Раптом вода у озері забурлила й винесла на берег чарівну дівчину, зі стрункою фігурою, тонкою талією й пишними волоссями. Щасливий Симон посадив свою кохану на коня й помчався у палац.
У цей час туди вже приїхали брати зі своїми нареченими. Якими ж виродливими замазурами були молоді дівчата! Від швидкої їзди їх капелюшка з'їхали набік, а особи покривала дорожній пил, до платтів причепилися реп'яхи, і від цього дівчини виглядали ще ужасней. Побачивши молодшого брата зі своєю красунею-нареченою, вони почали було кричати на нього від злості, але батько-король велів їм замовчати й убиратися із замка зі своїми потворами. А для Симона і його нареченої-лялечки закотив такий бенкет, якого не бачили й не
Побачать у жодному королівстві миру.