Жив-Був одна людина, і був у нього луг десь на косогорі, а на лузі стояв сарай, і там зберігалося сіно. Тільки у останні роки не багато там припасів було, тому що щороку, на Іванову ніч, коли трава всього соковитіше й густіше, занадився хтось об'їдати весь луг, так так, немов по ньому пройшла ціла череда. Раз так було, і два так було, а на третій раз хазяїнові те
Набридло, і сказав він своїм синам, що треба їм повартувати у сараю, щоб не з'їли у них траву, як у минулі роки; а було у нього три сини, тільки третій-те був, чи розумієш, Аскеладден.
- Хто з вас піде, нехай дивиться у обоє, - так сказав батько. Спочатку пішов старший син сторожити луг.
Ну, тепер ні людей, ні звір, ні сам диявол мою траву не торкне, - думав він.
Ось настав вечір, забрався старший син на сінник і ліг спати. Тільки раптом серед ночі піднявся страшний шум і земля загуділа, затремтіла так, що у сараю ледве дах не обвалився. Підхопився старший син - і бігти що є сили, навіть жодного разу не оглянувся. А всю траву знову хтось об'їв, як і у минулі роки.
Ось на інший рік, у Іванову ніч, батько знову говорить, що не справа їм віддавати всю траву невідомо кому.
- Нехай один з вас знову піде сторожити, так нехай стежить гарненько, - сказав він.
Розв'язав середній син спробувати щастя. Забрався він на сінник і ліг спати, у точності як його брат. Та знову посередині ночі піднявся страшний шум і земля затремтіла ще сабоніше торішнього. Почув це середній син, злякався й пустився навтьоки, так так, немов йому за це гроші платили.
На третій рік прийшла черга Аскеладдена. Зібрався він на луг, а старші брати й давай над ним сміятися.
- Ну, ти-те вуж напевно вбережеш наше сіно! Недарма ти тільки й умієш, що у грубки сидіти так у золі копатися! - говорили вони.
Але Аскеладден не став їх слухати, а, як тільки настав вечір, пішов на луг, забрався на сінник і ліг; і ось скоро знову піднявся шум і затремтіла земля. Нічого, тільки б гірше не було, - подумав Аскеладден. Отут земля ще сабоніше затремтіла, і соломинки так і застрибали навколо Аскеладдена. Нічого, тільки б ще гірше не було, - подумав Аскеладден. Затремтіла знову земля, так так, що Аскеладден злякався, як би дах на нього не звалилася. Але було це недовго, а потім відразу стало всі навколо тихо-тихо. Цікаво, буде знову шум чи ні? - подумав Аскеладден. Але шуму більше не було, усе було тихе. Полежав небагато Аскеладден і чує, начебто кінь коштує у комори й жує. Визирнув він обережно за двері - і бачить: коштує кінь і жує траву, так такий великий, гладкий і гарний кінь, якого Аскеладден у житті своєї не бачив. Відразу було сідло й вуздечка й ще лицарська кольчуга, і були вони мідні, так так і блискали. Ага, так це ти з'їдаєш наше сіно! - подумав Аскеладден. - Ну, більше я тобі цього не дозволю!
Побрав він скоріше кресало, перекинув через коня, і кінь завмер як укопаний. Та став він такий слухняний, що Аскеладден міг робити з ним усе, що душі завгодно. Сіл він на коня й поскакав у таке місце, про який ніхто нічого не знав, так там коня й залишив.
Повернувся він додому, а брати стали над ним сміятися й запитувати, як він провів ніч.
-Зізнайся, адже недовго ти пролежав у сараї, хоч додому й не поспішав вертатися! - говорили вони.
- Я спав на сіннику, поки мене сонце не розбудило, і нічого не бачив і не чув. А чого ви там злякалися, зрозуміти не можу! - відповідав він братам.
- Що ж, подивимося, чи добре ти луг сторожив! - сказали вони. Пішли туди й бачать: коштує трава така ж густа й висока, як з вечора була.
На наступну Іванову ніч усе було точне так само: старші брати побоялися йти стерегти луг, а Аскеладден пішов. Та трапилося у точності те ж, що й торік. Спочатку пролунав шум і затремтіла земля, потім - знову, потім - у. третій раз. Та всі три рази набагато-набагато сабоніше, чим торік. А потім знову стало тихо-тихо. Та почув Аскеладден, як хтось жує біля дверей. Визирнув він поосторожней за двері й бачить: коштує кінь і жує, і кінь цей ще більше й глаже колишнього. Та було на спині у нього сідло, і була на шиї вуздечка, а поруч лежала лицарська кольчуга із чистого срібла, і так вона блискала, що очам було хворе. Ага, так це ти розв'язав сьогодні з'їсти наше сіно, - подумав Аскеладден. - Так тільки я цього тобі не дозволю! Побрав він кресало й накинув прямо на кінську гриву, і став кінь смирнехонек, як ягня. Ну, відвів його хлопець у те ж місце, де перший кінь стояв, а сам відвертав додому.
- Ну, як сьогодні? Гарна, напевно, наша травичка? - запитали брати.
- А як же, - відповідав їм Аскеладден. Пішли вони на луг і бачать: трава як була висока й густа, так і залишилася. Тільки не стали вони від цього до Аскеладдену добріше.
Ось втретє настала Іванова ніч, і знову старші брати бояться йти сторожити луг. Уже так вони тоді злякалися, коли у коморі лежали, що на усе життя запам'ятали. А Аскеладден побрав і пішов. Та трапилося всі точно так само, як у минулий і позаминулий рази. Тричі тремтіла земля усе сабоніше й сабоніше, і наостанку хлопця так і кидало від стіни до стіни;а потім раптом стало тихо-тихо. Полежалнемного Аскеладден і чує, як хтось жує у дверей. Визирнув він за двері й бачить: у самої комори коштує кінь, набагато більше й глаже, чим ті, яких він уже піймав; а на коні сідло й вуздечка й лицарська збруя із чистого червового золота.
Ага, так це ти сьогодні зібрався з'їсти наше сіно, - подумав Аскеладден, - так тільки я тобі не дозволю! Побрав він кресало й перекинув через коня; кінь так і завмер, начебто його до землі пригвоздили, і тепер Аскеладден міг робити з ним усе, що душі завгодно. Відвів він коня туди, де перші два стояли, а сам відвертав додому. Брати знову стали над ним сміятися.
- Вірно, добре ти стеріг траву, - говорили вони, тому що Аскеладден так і спав на ходу.
Але Аскеладден не став їх слухати, а сказав їм, щоб вони пішли самі так подивилися. Пішли вони й бачать: трава й цього разу залишилася висока й густа.
У короля тієї країни, де жив батько Аскеладдена, була дочка, і тільки тому він погоджувався віддати її у дружин, хто підніметься на скляну гору; ця скляна гора була висока-висока й гладка, як лід, і стояла вона біля самого королівського палацу. На самій верхівці цієї гори сяде королівська дочка й буде тримати три золотих яблука. Та той, хто підніметься на самий верх і побере яблука, і одержить принцесу й півцарства на додачу. Так король велів оголосити повіємо церквам своєї країни й у всіх сусідніх королівствах.
А була принцеса така красуня, що хто її не побачить - прагне не прагне, відразу у неї закохувався. Та зрозуміло, усім принцам і лицарям із усього світла хотілося одержати її й півцарства на додачу. Прискакали вони на своїх конях; коні так і танцювали, а збруя у лицарів так і блищали, і кожний думав, що королівська дочка дістанеться неодмінно йому. Та ось коли прийшов призначений день, біля скляної гори кишмя кишіли лицарі й принци, а всі, хто тільки міг ходити або плазувати, прийшли подивитися, кому ж дістанеться принцеси; пішли туди й брати Аскеладдена, а його із собою побрати нізащо не захотіли.
- Як побачать нас із таким обшарпанцем, та ще чорним і брудним від золи, усе будуть над нами сміятися, - говорили вони йому.
- Ну що ж, тоді я один піду, - сказав Аскеладден.
Ось прийшли брати Аскеладдена до скляної гори, а лицарі й принци вже на конях скакають так так намагаються, що коні усе у милі. Тільки пуття від цього ніякого: як ступить кінь копитом на скляну гору, відразу вниз і сковзає; жодному навіть на вершки не вдалося піднятися. Воно й не дивно: гора була гладка, як шибка, і крута, як стіна.
Однак принцесу й півцарства на додачу кожний не ладь одержати - ось вони й скакали й сковзали без кінця. Під кінець коні так утомилися, що більше вже скакати не могли, і так спітніли, що піна з них так і валила, і отут уже принцам робити було нема чого. Король праг було оголосити, що усе відкладається до іншого разу, але тільки він про це подумав, як у ту ж хвилину з'явився новий лицар на такому гарному коні, якого ще ніхто ніколи не бачив; і був він у мідній кольчузі, і сідло з вуздечкою теж були мідні, і усе це так блищало, що дивитися було хворе. Інші лицарі закричали йому, щоб він даремно не намагався, - однаково у нього нічого не вийде. А він не став їх слухати, поскакав прямо до скляної гори, і - наверх як ні у чому не бувало, і, ні багато ні мало, піднявся на цілу третина, а потім повернув коня й спустився вниз. Такого гарного лицаря принцеса ніколи ще не бачила, і, поки він скакав по горі, вона сиділа й думала: Хоч би він піднявся! Та коли він повернув коня, вона кинула золоте яблуко йому вслід, а воно потрапило йому у панцир на нозі. Ось спустився він з гори й поскакав своєї дорогою, так так швидко, що ніхто й не помітив - куди. Увечері всіх лицарів і принців покликали у палац, щоб знайти того, у кого золоте яблуко. Але ні у кого його не було; один за іншим приходили лицарі й принци у палац, і ніхто не міг показати яблуко.
Увечері вернулися додому й брати Аскеладдена й розповіли про усе: як спочатку ніхто й на вершки не міг піднятися по скляній горі, а потім прискакав лицар у мідній збруї, і вони так блищали, що боляче було дивитися.
- Цей скакати вміє, - говорили брати Аскеладдена, - він піднявся на скляну гору на цілу третина, а міг би й вище, якщо б захотів; тільки він побрав так повернув коня-видне, розв'язав, що на перший раз вистачить.
- Ех, ось би мені глянути на нього, - сказав Аскеладден; він, як завжди, сидів у печі й у золі копався.
- Ну так! - відповіли йому брати. - Тебе тільки там не вистачало, брудна ти худобини!
На інший день брати знову зібралися у дорогу, а Аскеладден знову просився разом з ними; але вони ніяк не прагли його брати. - Занадто ти брудний і противний, - говорили вони.
- Ну що ж, раз так, я один піду, - сказав Аскеладден.
Прийшли брати Аскеладдена до скляної гори, а лицарі й принци вже знову на конях - видне, заново їх підкували. Тільки й це не допомогло - знову жодному навіть і на вершки піднятися не вдалося. Загнали вони вкрай своїх коней, і більше їм робити було нема чого. Та знову праг було король оголосити, що усе відкладається до іншого разу, - може, тоді справа краще піде. А потім розв'язав він почекати небагато - не чи з'явиться лицар у мідній збруї. Тільки він це подумав, як у ту ж хвилину здався кінь, ще набагато гарніше, чому у лицаря у мідній збруї, а сидів на ньому лицар у срібній збруї, і сідло й вуздечка теж були срібні, і усе це так блищало, що далеко навколо так і йшло сяйво. Знову закричали йому інші лицарі, щоб він не намагався даремно; а він і не став їх слухати, поскакав прямо до гори й - наверх, і ще вище піднявся, чому перший лицар; але ось піднявся він на дві третини, повернув коня й спустився вниз. А принцесі він ще більше першого сподобався; вона сиділа й мріяла: Тільки б він піднявся! Та коли він повернув коня, вона кинула йому вслід друге яблуко, і воно потрапило йому прямо у ногу так там у панцирі й застрягло. Ось спустився він зі скляної гори й поскакав ладь, так так швидко, що ніхто й не встежив - куди.
Увечері знову запросили всіх лицарів і принців у палац до короля й принцесі, і знову ні у кого не було золотого яблука. Прийшли брати додому й усе розповіли; як усе пробували, так ніхто не міг піднятися на скляну гору.
-А потім з'явився лицар у срібній збруї, зі срібною вуздечкою, - сказали вони, - цей, видне, скакати вміє; він піднявся на дві третини, а потім повернув коня. Ось це було справу! Та принцеса кинула йому друге золоте яблуко.
- Ех, ось би мені подивитися, - сказав Аскеладден. - Тебе там не вистачало! На ньому кольчуга світилася, як ті вугілля. у яких ти копаєшся, брудна худобини! - відповіли брати.
На третій день знову було точне так само.
Знову Аскеладден просився разом із братами, і знову вони не прагли його брати. Та знову ніхто не міг навіть на вершки піднятися по скляній горі. Усі тільки й чекали лицаря у срібній збруї; але про нього не було ні слуху ні духу. Та ось здався вершник, кінь під ним був такої краси, що й описати неможливо, а збруя, сідло й кольчуга минулого із чистого золота й так блискали, що далеко від них розходилося сяйво. Інші лицарі й принци навіть не стали кричати йому, щоб він даремно не намагався, - вони слова не могли вимовити від здивування побачивши такої краси. Він поскакав прямо до гори й злетів наверх, як перинка, так що королівська дочка навіть і побажати не встигнула, щоб він добрався до верхівки, а він уже був там. Злетів він на вершину, побрав у принцеси золоте яблуко й відразу повернув коня, спустився з гори й зник з очей, так що ніхто й отямитися не встигнув.
Коли брати Аскеладдена повернулися ввечері додому, вони розповіли, як знову ніхто не міг піднятися на скляну гору.
А потім розповіли вони й про лицаря у золотій збруї.
- Ось це було здорове! Іншого такого лицаря у всьому світлі не знайти, - говорили вони.
- Ось би мені подивитися, - сказав Аскеладден.
- Так уже його кольчуга блискала точно так, як вугільна купа, у якій ти вічно копаєшся, брудна худобини! - відповідали брати.
На інший день - справа була ввечері - усіх лицарів і принців запросили до короля й принцесі, щоб той, у кого виявиться золоте яблуко, показав його всім. Але приходили гості один за іншим - спочатку принци, а потім уже лицарі, - а золотого яблука ні у кого не було.
- У когось воно повинне бути! - сказав король. - Адже всі ми бачили на власні очі, як вершник піднявся на гору й побрав його собі!
Та він віддав наказ, щоб усі жителі країни прийшли у палац, та як він праг перевірити, немає чи у них золотого яблука. Та прийшли вони усе один за іншим, але яблука ні у кого не було. Ось під кінець з'явилися до короля й брати Аскеладдена. Були вони самі останні, і король запитав, чи немає кого-небудь ще у королівстві.
- Так ось, є у нас брат, - відповідали вони, - тільки у нього не може бути яблука:
Він у ці дні жодного разу із грубки не злазив.
- Однаково, - сказав король. - Раз усе побували у палаці, нехай і він прийде.
Та ось привели Аскеладдена у королівський палац.
- Не у тебе чи золоте яблуко? - запитав король.
- Так, ось одне, ось інше, а ось і третє, - відповів Аскеладден і вийняв з кишені всі три яблука одне за іншим.
А потім скинув із себе брудне лахміття, і усе побачили золоту збрую, і вони так блищали, що очам було хворе.
- Ну, бери собі мою дочку й півцарства на додачу, ти усе це заслужив, - сказав король.
Зіграли вони весілля, і дісталася Аскеладдену у дружин прекрасна принцеса.