Одного разу влітку у погожий день вилізла будинкова миша з норки й побігла у Силдруву до своєї рідні - польової миші.
- Ну, здраствуй! чи Довідаєшся ще свою рідню?
- Здраствуй, здраствуй! Як же мені сестрицю не довідатися? До чого ж я рада, що ти мене відвідала! А дорогу ти хоч знала, не плутала?
- Чого там плутати?! Скажи-но мені краще, сестриця, що це за купа, уся у щетині?
- Так це зерно проросло, моя єдина їжа, - смутно відповідає польова миша.
Будинкова миша тільки лапками сплеснула:
- Ах ти господи! Так я б на таких хлібах з голоду подохла. Ой, сестриця, у мене їжа зовсім не така: на сніданок-м'ясо, на обід-сало, на вечеря-сметана. Та усе це я на кухні дістаю, коштує лише з норки вискочити. Хіба можна моє життя із твоєї зрівняти? Приходь до мене, будемо разом жити.
- Прийду, сестриця, прийду!
Та ось уночі вилізли сестриці з-під підлоги й запитують цвіркуна:
- Цвіркун, а цвіркун, чи вдома кіт?
- Немає його, у Ригу виїхав мишачі шкурки продавати! - відповідає цвіркун.
- Виходить, можна йти, - обрадувалася будинкова миша. - Ти, сестриця, біля норки побудь, я сюди їду носити стану, а ти у норку тягни.
Але ледь будинкова миша крок ступила, кіт - приг! - прямо на неї. Добре ще, що встигнула вона у норку шаснути, а то б не минути лиха їй.
- Не лихо, - заспокоює будинкова миша польову, - не вийшло тут, ну й добре, підемо через головну нору у комору за салом.
Пішли вони у комору, а отут знову лихо: хазяїн двері відкрив, а його собачка так і кинулася на сестриць. Як побачила усе це польова миша, негайно зібралася додому й говорить:
- Краще вже проросле зерно гризти так страху не знати, чому по-панськи є так за шкіру свою тремтіти, Я своє зерно сама збираю, а ти тільки й дивишся, як би чужим добром поживиться. Вибачай!