Жили у старожитні часи два брати: один багатий, інший зовсім бідний. Багатий бідняка терпіти не міг. Ось якось у бідняка хліб вийшов, праг купити, так на
Що купиш, коли ні гроша за душею. Пішов просити у багатого. Багатий, як тільки вглядів його, викинув у вікно зацвілу свинячу лопатку й закричав сердито:
- Ну, чого з'явився? Ось тобі свиняча лопатка. Ступай у пекло, продаси, дивишся — і гроші.
Подякував бідняк за таке благодіяння, заплакав і пішов у пекло. Але отут зустрівся йому сивий дідок:
- Чого плачеш?
- Як не плакати — послав мене люб'язний братик у пекло продати цю лопатку. Так як же я її продам, коли й дороги туди не відаю.
- Чи варто через порожній розбудовувати. Слухай, що я тобі скажу: чорти на свинячу лопатку як шалені кидаються, а дорогу знайти туди — раз плюнути. Ступай по цій стежці — ось і дійдеш прямо до пекла. Так тільки запам'ятай: не проси за лопатку грошей, а проси млинок, що у куті валяється.
Подякував йому бідний брат і пішов. Іде, іде — а до пекла не так вуж і близько, усе кінця стежці немає. Нарешті, ось воно, так тільки не потрапити туди просто: величезні-превеличезні ворота. Почав стукатися. Виходить трьохголовий чортовий служка.
- Що треба?
- Так ось свинячу лопатку продаю.
- Що? Свиняча лопатка? Ця справа! Скільки просиш?
- Так запитувати не стану! Віддай той млинок, що у вас у куті валяється, ось і поладимо!
- Ні, ні, немає! Бач чого захотів! Може, що інше побереш?
- А мені більше нічого не треба. Давай млинок — і по руках.
- Ні, ні, ні, і не проси! - упирається трьохголовий. Але бідняк, бачачи, що чортовий служка облизується, дивлячись
На лопатку, не відступається від свого. Нарешті погодився віддати служка млинок. Поладили: чортовий служка з лопаткою у пекло побіг, замкнувши зсередини величезні ворота, а бідний брат із млинком поспішив назад. Зустрічає він по дорозі того самого дідка.
- Ну як, роздобув?
- Роздобути-Те роздобув, так ось не знаю, що з нею робити! Мені й молоти-те нема чого.
- А ти перегоди ремствувати, поки не довідався. Млинок ця не проста, а чарівна. Якщо у тебе чого не вистачає, — тільки накажи їй, негайно жернова закрутяться й посиплеться те, що тобі потрібно. Я тобі скажу слова, якими її зупинити можна, тільки ти дивися — нікому їх не кажи.
Навчив дідок бідняка, як із млинком звертатися, і зник.
Настало у бідняка райське життя: щодня млинок кращими стравами його догоджає, усякого добра про запас наготувала й під кінець стільки золота намолола, що бідний брат чудесний замок побудував.
Побачив багатий брат цей замок, прибігає сам не свій.
- Помилуй, як ти такий замок побудував? Тому ж у мене такого немає? Ах, до чого ж ти у мене гарний брат! Вуж. так я тебе люблю, що й словами не передаси! Ну, скажи ж, як ти його роздобув?
- Так і так, — розповідає бідний брат.
- Ах, значить уся справа у млинку! Невже? Слишь, братик, продай мені свій млинок! Ну, заради бога, продай! А то не піду звідси!
- Ну добре, добре! У мене добра вже вдосталь. Наживайся тепер ти.
Почув це багатий брат, підхопив млинок і летить додому. Прибіг, дух перевести не може, трясеться від радості. Дружина дивує — що б це із чоловіком приключилося?! А той тільки віддувається так хвастає, як він тепер заживе.
З ранку зібрався багатий брат із працівниками на косовицю. Господарка прагне будинку залишитися кашу на сніданок варити, а хазяїн не згодний:
- Я сам прибіжу, накажу млинку на швидку руку каші намолоти.
Добре. Пішли усе на косовицю. Підходить час снідати, кинув хазяїн косу й понісся додому за кашею. Наказав млинку намолоти каші. Меле вона, меле — усі горщики повні. Досить уже, — а меленка знай собі меле! Хазяїн кричить: «Вистачить! Вистачить!» Не допомагає — меле меленка, та й годі. Уже вся кімната повна каші, а меленка меле. Уже каша на двір випирає — а млинок не перестає молоти. Перелякався хазяїн, вистачає млинок і тягне за ворота. Але й це не допомагає: каша пре так пре — скоро вже всю садибу затопила. Тьфу ти, ось напасти! Підхопив він цей очманілий млинок і поволок до брата — пускай куди прагне запроторює. А брат тільки посміхнувся, сказав потихеньку відоме йому слово — і кашу як ножем обрізало.
Але ось пливуть одного разу погожим деньком по морю корабельники й бачать — на березі щось блищить. Дивують — що б це таке? Зійшли з корабля й відправилися подивитися. Підходять, бачать: золотий замок. Увесь золотий, і дах і стіни — усе із чистого золота. Чий же це такий?
- Мій! Чий же ще? - відповідає бідний брат.
- А де ти стільки золота побрав?
- Так ось, млинок намолов, — розповідає брат.
- Як? Ось цей поганий млинок? - дивують корабельники й розглядають її. Відомі вони шахраї — у наступну ж ніч побрали та й украли млинок. Зранку шукає її брат, ледве з розуму не зійшов — немає та й годі! А корабельники давно вже у море, від щастя не знають, що млинку наказати. Поки судили так виряджали, один жартівник побери та й крикни: «Солі спершу треба намолоти! Солі! Соль-те ми вдома забули, нема чим обід посолити».
Ну добре, пускай солі намеле. Меле млинок, меле, уже неабияка миска повна. Мабуть вистачить, треба б зупинити, а млинок не зупиняється, хоч плач.
Що ж робити-те? Ходять корабельники навколо неї, намагаються руками зупинити — так де там! Нічого не допомагає: за короткий час увесь корабель наповнився сіллю й потонув разом з корабельниками, разом із млинком. А млинок і донині на дні морському знай меле так меле. Тому-то-те й вода у море солона.