Був у одного батька синок, який у шість-сім років дарма не бажав сам ходити: ледар такий, не приведи господь. Прямо сміх бере, так що поробиш. Зробив батько коляску,
Посадив у неї сина й став тягати за собою, злидарюючи.
Раз у одному будинку якийсь благодійник поклав на стіл коровай і говорить:
- Ти, батько, не смій брати коровай. А ти, синок, якщо можеш, побери, а коли не можеш і не прагнеш, сиди голодом!
Синок у той день був дуже голодний. Довго вовтузився він у своїй колясці, поки не спустив на підлогу спершу одну ногу, за нею незабаром і іншу.
«Ось, слава богу, хоч із коляски виліз», — прошептав батько ледве чутно.
- Ну, відпочинь, відпочинь, синок, після першого кроку, а то як би черево не надірвав! - сміються інші. Малість почекавши синок уже й у стола.
Однак якась невидима сила тягне коровай усе далі й далі, синок усе за ним так за ним, поки обоє за дверима не опинилися. Надворі синок думав коровай бігцем нагнати, але бешкетний коровай так умучил мальца, що у того спина впріла. А потім коровай і зовсім пропав, немов у воду канув.
Батько зрадів, говорить:
- Це був добрий дух, він тебе від ліні вилікував!
З того дня син став ходити сам, навчився працювати й зрештою виріс діловою людиною.