Було у батька семеро синів: шість розумних, один дурень. Батько був зовсім бідний, тому й сказав він синам так:
- Ви, шестеро, ступайте з будинку самі свій хліб заробляти, мені вас усіх не прокормити, одного дурня при будинку залишу.
Так не по душі довелося це дурневі. Він і говорить:
- На що вони, шестеро, без мене годяться? Коли з ними не піду — добра не буде!
- Добре, ступайте всі семеро! - розв'язав батько. Ось і пішли вони. Ідуть, ідуть, зустріли важливого пана. Заводить пан з ними така розмова:
- А не пішли б ви, молодці, до мене у працівники?
- Тому ж немає? Для того ми й ходимо по світлі, щоб роботу знайти.
Добре. Отут вийняв пан папірець, написав на ній щось і говорить: — Ступайте по цій стежинці, по ту сторону лісу садиба буде, там дружині моєї записку віддайте й скажіть, що найняв вас працівниками. Тільки нікому іншому цю записку не показуйте!
Та важливий пан пішов своєю дорогою. А брати давай метикувати: — Мабуть знай, що у цій записці написане! Екая досада, ніхто з нас грамоти не розуміє!
- Чого? - викликнув дурень, — хто сказав — ніхто не розуміє? Давайте сюди — коли треба, так і десять раз прочитаю!
Віддали вони йому записку.
- Ну ось! Не чи я говорив, що без мене вам не обійтися? Дивитеся, що у цій записці. Написане отут, щоб у садибі нас усіх убили, а який писав, той ніякий не пан, а чорт! Бачите, як би ви без мене у халепу догодили!
- Ось ті на! - поразинули брати роти, — що ж тепер робити?
- Що робити? А ось що: цю записку порвемо, і у іншій я напишу, що наказує чорт своїй господарці дати нам по торбі грошей і сім коней, так коней добрих; поїдемо верхи — на мир подивимося!
Добре. Так і зробили. Чортова господарка дивувала, дивувала, із чого це спало чортові у голову своє добро марнувати, але раз написане — треба дати. Ось насипала вона сім торб золота, віддала їх і тоді стала коней виводити. Шість коней були ставні, гарячі, а сьомий — так собі, шкапа. Хто її побере? Ніхто не озивається. Та що ви думаєте? Усучили-Таки розумні брати худу кобиленку дурневі. А дурень махнув рукою: добре вуж, обійдуся!
Зрозуміло, інші брати на своїх жеребцях вихром умчалися, а Дурень, бедняжка, плететься ледве. Їх уже й сліду нема, а Дурень усе ще на лісовій опушці тупцює.
Меж тем чорт з'явився на свою садибу й першою справою запитує:
- Сімох братів убили?
- Ні, не вбили! Адже було у записці сказане — золота дати, коней дати — з якої ж статі вбивати?
Почувши таке, рис ледь не з’їхав з глузду, на коня свого підхопився, пустився за братами навздогін.
Трусит Дурень по лісовій опушці, раптом чує: пролунав за тупіт оглушливий. Подивився: чорт на своєму жеребці скакає. Що робити? Затремтів з переляку. А кобила заспокоює: «Нічого, нічого, аби тільки розумні брати свою шкіру вберегли; ми у хащі лісовій затаїмося. Чорт на швидкому скаку повз пронесеться, йому й у голову не прийде розшукувати нас так близько від садиби».
Добре. Причаїлися вони обоє, коштують пригнувшись, а чорт на повному скаку й промчався повз. Однак цього разу братам пощастило: вони вже згорнули у іншу садибу й найнялися працівниками.
Незабаром їде чорт назад не солоно хлебавши й навіть позеленів від злості, що наздогнати не вдалося. Коли чорт зник, Дурень на своєї кобиленке затрусив уперед помаленьку.
Чи то на третій день, чи те ще пізніше, у садибу, де наймитували брати, заявився й дурень на своїй шкапі. Теж найнявся працівником. Але на інший день дурень сподобався панові, побрав він його до себе у слуги. Гризе братів заздрість. Та що думаєте? Вирішили бешкетники наговорити панові на дурня, щоб послав він його на чортову садибу за золотою пташкою, мов, той давно хвастає украсти її при нагоді.
А панові який сум? Послав. Бачить дурень, що потрапив як курей у щи — коли на садибу з'явиться, чорт слопает його як ягідку. Ллє Дурень сльози гіркі. Отут кобилка його й запитує:
- Що за лихо?
- Так, мол, і так! - повідав їй дурень своє горе.
- Так нехай брати брешуть! Не горюй, сідай на мене верхи, роздобуду я пташку!
Так воно й було. Дурень на лісовій опушці почекав, а кобилка — як вона ухитрилася — справу її, — принесла пташку. Приїхав до пана. Обійняв пан дурня: — Ну й молодець!
Від цього братам ще горше на серце стало. Та ось малість почекавши знову додумалися: хвастав, мол, дурень украсти із чортової садиби й клітку від золотої пташки, тільки б його послали за нею!
А панові що? Послав. Плаче дурень і знову кобилі своєї скаржиться.
- Не горюй, нехай брати брешуть! Сідай на мене верхи, вуж роздобуду я й клітку!
Так воно й було. Дурень на лісовій опушці почекав, а шкапа — як ухитрилася — справа її, — принесла йому клітку. Приїхав до пана. Пан обіймає дурня: — Ну й молодець ти!
Тепер братів ще пущі заздрість дошкуляє. Та ось малість почекавши знову додумалися: хвастав, мол, дурень із чортової садиби самого чорта украсти, тільки б його послали за ним!
А панові що? Послав. Плаче дурень і знову скаржиться своїй кобилі.
- Не горюй, нехай брати брешуть! Тільки попроси у пана труна, і щоб він двома міцними залізними обручами окутий був, поїдемо за чортом!
Дурень попросив у пана така труна, пан дав, не став упиратися.
На інший день притягла кобила труна до чорта. Вискакує чорт: кого ще принесло?
- З неба я! - тлумачить йому дурень, — у цій труні є для тебе душу людська, тільки прийде тобі лягти примірятися, не чи коротка труна?
Чорт, зачувши про отаку радість, відразу у труну — Шльоп! А дурень хлоп! - труна зверху кришкою накрив і залізні обручі накидає на один кінець, на інший кінець. Чорт усередині брикає як скажений, так користі ледве — волочет кобила труна до пана. Виходить пана назустріч:
- Ну й молодець же ти, дурень! Кидай цього чорта разом із труною у ставок, нехай тоне! А тобі із цього дня працювати більше не треба, їж на здоров'я мій хліб задурно!
Від цього братам ще горше на серце стало. Та ось малість почекавши нашіптують вони панові: дурень, мол, сказав — не сидиться йому без справи, мов, може він, коли йому дозволять, усіх зайців скликати разом.
А панові що? Пускай кличе, не зле б глянути. Заходить дурень до кобили й знову у сльози.
- Не горюй, нехай брати брешуть! Запитай тільки у пана дві сопілочки: одну золоту, одну алмазну; заграй на лузі у золоту сопілочку — негайно зайці збіжаться. А якщо хто прийде купувати зайців — продай, не протився, тільки не дозволяй їх у будинок затягати. Заграй на алмазній сопілочці — прибіжать зайці назад.
Добре. Заходить дурень до пана: нехай, мол, дасть йому такі сопілочки, які треба, тоді скличе зайців. Пан дав. Пішов дурень на луг і заграв. Та ось чудо! як заграв на золотій сопілочці — повалили зайці хмарою, він і давай їх пащі. Отут виходить єдина дочка пана до заячого пастуха й давай торгувати зайця. Добре! Продав дурень їй зайця, так за більші гроші. Побрала баринька молода одного зайця, загорнула у ганчірку й пішла додому. Тільки вона до воріт — дурень побери та й заграй на алмазній дуді: вискочив заєць із ганчірки й що було духу назад.
Незабаром приходить сам пан купити зайця:
- Скільки, дурень, прагнеш за нього?
- Так мені-те нічого й не треба! Отрежь шматок від тому падла, що близько ставка лежить, і з'їж, ось і вся плата.
Добре. Відрізав пан шматочок падали й з'їв; віддав йому дурень зайця. Тільки пан до воріт — дурень побери й заграй на алмазній дуді: заєць назад прибіг.
Знову заздрість розбирає розумних братів: хоч ти лопни — ніяк не насолити дурневі.
- Постій! - надумали вони, — пішли до пана, скажемо, що дурень може повний мішок слів наговорити.
Добре. Вислухав їхнього пана й у відповідь мовить так:
- Завтра скличу повний палац гостей, а тоді велю дурневі прийти, пускай наговорить мішок слів.
Назавтра сходиться гостей сила-силенна. Призиває пан дурня, щоб наговорив повний мішок слів, мов, і гостям подивуватися полювання.
Добре. Бере дурень мішок і давай говорити: — Було нас семеро синів. Пустив нас батько по світлі бродити, на хліб заробляти. Прийшли ми на цю садибу. Найнявся я сюди слугами, брати мої — працівниками. Так розбирає братів заздрість, і давай вони панові брехати, що можу я із чортової садиби пташку золоту, клітку й самого чорта украсти. Повірив пан братам і наказав мені усе це зробити. Зробив. А братам усі мало: можу, мов, я всіх зайців скликати. Добре. Скликав адже. А отут дочка пана приходить купити зайця, продав їй за більші гроші. Потім сам пан приходить купити зайця, але йому не продавав, поки падали...
- Замовкни! - крикнув отут пан, — вуж повний мішок — більше не говори.
Пан накричав на дурня, щоб гості не довідалися, що він падло їв.
А гості, про весь цей Почув, давай розхвалювати дурня за його праці: стільки він напрацював, що хазяїнові й не розплатитися, а братів його слід прогнати, однаково вони ні на чорта не придатні.
- Добре! - пан у відповіді, — братів я прожену, звичайно, а тобі, дурень, свою дочку у дружин віддам.
Так воно й було. Пішли брати з носом, а на дурачка таке щастя звалилося, про який і не мріяв.