Жив колись у горах селянин, але як його кликали і як називався його хутір — невідомо. Селянин був неодружений, і господарство у нього вела жінка по імені Хабодур, про її рідню ніхто нічого не знав. На Хабодур лежала вся робота з будинку, і вона добре з нею справлялася. Усі мешканці хутора поважали Хабодур, у тому числі й хазяїн, однак великої приязні між ними так і не виникло, тому що Хабодур була жінка сувора, мовчазна, хоча й досить увічлива.
Селянин був багатий, і хутір його квітнув, одне тільки було погане — ніхто не йшов до нього у пастухи. А череда він тримав велике, і йому було важко обходитися без пастуха. Мисливців же пасти у нього худоба не перебувало, і не тому, що він був строгий або його домоправителька скупа, а тому, що на тому хуторі пастухи не доживали до старості — у перший день різдва їх знаходили у постелі мертвими.
У святвечір усі звичайно їхали у церкву, а хто-небудь один залишався будинку, куховарив на свята їду й заодно сторожив садибу. З тих пір як на хуторі поселилася Хабодур, удома завжди залишалася тільки вона. Справ у неї було багато, тому лягала вона пізно. Бувало, люди повернуться після служб, заснуть, а вона усе клопоче але господарству.
Уже не один пастух умер на хуторі різдвяної вночі, слух про це облетів усю округу, і хазяїнові стало нелегко знаходити працівників, які погоджувалися б пасти у нього овець. Однак нікому й у голову не приходило обвинувачувати у смерті пастухів хазяїна або його домочадців, тим більше що вмирали-те пастухи начебто своєю смертю. Зрештою хазяїнові стало совісно наймати людей на неминучу загибель, і він махнув рукою й на череду, і на дохід від нього.
Та ось одного разу приходить до нього незнайомий хлопець, на вид сабоний і сміливий, і пропонує свої послуги.
- Працівники мені не потрібні, — говорить йому хазяїн.
А хлопець запитує;
- Хіба ти вже найняв на зиму пастуха?
- Не найняв і наймати не збираюся, — відповідає йому хазяїн. - Мабуть чув, що чекає моїх пастухів.
- Чути-Те чув, — говорить хлопець, — так тільки їх доля мене не лякає. Побери мене до себе.
Та хазяїн погодився. Став хлопець працювати у нього, і дуже вони були задоволені один одним. Та й усім іншим домочадцям пастух довівся по душі, тому що виявився людиною надійним, роботящим і охоче брався за будь-яка справу.
До різдва на хуторі нічого особливого не трапилося, і у святвечір, як звичайно, хазяїн зі своїми людьми виїхав у церкву. Удома залишилися тільки Хабодур так новий пастух. Кожний займався своєю справою. Підійшов вечір, пастух повернувся додому, поїв і влігся ближче до дверей, він розв'язав, що краще йому у цю ніч не засипати. Однак страху він не випробовував. Він чув, як люди повернулися із церкви, повечеряли й лягли спати. Його теж почав долати сон — після його роботи у цьому не було нічого дивного. Але пастух знав, що йому не минути лиха, якщо він засне, і щосили намагався не спати. Незабаром він почув, як хтось наблизився до його постелі, і його здалося, начебто це Хабодур. Пастух прикинувся сплячим. Раптом він відчув, що вона всунула щось йому у рота. «Ніяк це вудила», — подумав пастух, але противитися не став. Загнуздала Хабодур пастуха, вивела його за двері, підхопилася йому на спину й погнала щодуху. У якоїсь великої ями, а може, розпадини, вона зупинилася, зіскочила з пастуха, відпустила поводдяй зникла у розпадині. Пастух розв'язав, що нерозумно упускати Хабодур, не розвідавши, куди вона відправилася. Однак він почував, що із цією зачарованою вуздою йому далеко не піти. Став він тоді тертися головою про камінь, скинув вузду й, як тільки звільнився, стрибнув у розпадину, у якій зникла Хабодур. Пробігши небагато, він побачив її, вона швидко йшла по широкому зеленому лугу. Пастух уже зміркував, що Хабодур не звичайна жінка, за яку її ухвалюють люди. Зрозумів він також, що, якщо він побіжить за нею по лугу, вона відразу його помітить, тому він дістав чарівний камінчик, затис його у лівій руці й що було духу припустив за Хабодур.
Тим часом вона вже підбігла до великого гарного палацу. З палацу назустріч їй вийшли люди. Спереду йшла людей, одягнений багатше інших. Він поцілував Хабодур, і працівник зрозумів, що це її чоловік. Інші шанобливо схилилися перед нею, точно вітали королеву. Цієї людину супроводжували двоє підлітків. Вони радісно кинулися до Хабодур, і було видне, що це її діти. Потім уся звита проводила Хабодур і короля у палац, там їх очікувало пишне приймання. Хабодур облачили у королівські одяги, а пальці прикрасили золотими кільцями.
Пастух пішов за всіма у палац. Він ні до кого не доторкався, щоб його не виявили, але намагався нічого не випустити з уваги. Спокої палацу були прибрані з небувалою розкішшю, пастух у житті не бачив нічого подібного. У залу внесли столи й подали всілякі страви, а незабаром увійшла й Хабодур у королівських одягах. Пастух тільки діву давався. Гостей запросили до стола, і Хабодур зайняла почесне місце поруч із королем. По обидві сторони від них сіли придворні. Усе прийнялися за їжу. Коли гості наситилися, столи віднесли й воїни з дівами почали танцювати, а хто не праг танцювати, розважався як його душі завгодно. Король і королева тихенько розмовляли один з одним, і пастухові здалося, начебто їм обом невесело.
Під час цієї бесіди до них підійшли ще троє дітей, помладше тих, що зустрічали Хабодур, і теж привіталися зі своєю матір'ю. Хабодур ласкаво обійняла їх. Молодшого сина вона посадила па коліна, але він увесь час пхикав. Тоді вона спустила дитину на підлогу, зняла з пальця кільце й дала йому пограти. Дитина перестала плакати й зайнявся кільцем, потім він упустив його, і воно покотилося по підлозі. Пастух стояв зовсім близько, він встигнув підняти й сховати кільце, так що ніхто нічого не помітив, хоча усе дуже дивувалися, куди поділося кільце.
Над ранок королева Хабодур стала збиратися у шлях. Придворні благали її побить із ними ще трошки й засмучувалися, що розв'язок її непохитне. У куті зали пастух помітив бабу, яка зловтішно поглядала на королеву. Вона єдина не привіталася з нею, коли та прийшла, і тепер не вмовляла залишитися. Король побачив, що Хабодур іде, незважаючи на всі благання, і підійшов до баби:
- Зніми своє закляття, матінка! - сказав він. - Дозволь моїй дружині залишитися із мною й нехай моє щастя буде довгим!
- Як було, так і залишиться! Не зніму я свого закляття! - сердито відповідала йому баба.
Король замовк і сумний повернувся до королеви. Він обійняв її, поцілував і ще раз попросив не залишати його. Але Хабодур відповіла, що змушено піти, тому що таке закляття, накладене його матір'ю.
- Видне, така вуж зла у мене доля, — сказала вона. - чи Навряд ми з тобою ще побачимо. Прийшов час мені розплатитися за всі мої злодіяння, хоча й зробила я їх не зі своєї волі.
Поки вона так говорила, пастух вийшов із зали — адже він уже довідався усе, що йому було потрібно, — і побіг через луг назад до розпадини. Там він вибрався назовні, сховав за пазуху чарівний камінь, який робив його невидимим, надяг вузду й став чекати Хабодур. Незабаром вона прийшла, підхопилася йому на спину й погнала додому. Вона навіть не помітила, що усе це час він тільки причинявся сплячим. Удома вона відразу пішла до себе, а пастух розв'язав, що йому більше ні до чого дотримувати обережності, і міцно заснув.
Ранком хазяїн піднявся першим. Йому не терпілося довідатися, чи живий пастух. Він був готовий, як бувало вже не раз, замість різдвяної благодаті випробувати гірку скорботу. Поки хазяїн одягався, прокинулися й інші мешканці хутора. Хазяїн підійшов до пастуха й торкнув його за плече. Побачивши, що той живий, він голосно возблагодарил Бога за цю милість. Пастух відкрив очі. Хазяїн запитав, не трапилося чи з ним уночі чого-небудь особливого.
- Так ні, нічого особливого із мною не трапилося, — відповів пастух. - Хіба що ось сон мені дивовижний приснився.
- Який сон? - запитав хазяїн. Та пастух повідав усім історію, яка тільки що була розказана. Люди слухали пастуха, роззявивши роти. Коли ж він закінчив своє оповідання, Хабодур проговорила:
- Усе це порожня вигадка! Як ти доведеш, що всі так і було?
Пастух вийняв з кишені кільце, яке підібрав уночі у палаці аульвов.
- Хоч я й не вважаю, що правдивість мого оповідання треба доводити, — сказав він, — однак ось вірний доказ, що я побував уночі у царстві аульвов. Чиє це кільце, королева Хабодур?
- Моє! - відповіла Хабодур. - Та дай Боже тобі щастя, що ти зняв з мене закляття моєї свекрухи. Не по своєї, а по її волі затвора я зло.
Та королева Хабодур розповіла їм свою історію.
- Я происхожу з незнатного роду аульвов, однак наш нинішній король полюбив мене й побрав у дружин проти волі своєї матері. Тоді вона розгнівалася й прокляла мене, сказавши, що щастя наше буде коротким і зустрічі рідкими. З тих пір я стала рабинею земного царства й мені завжди супроводжувало зло. Кожне різдво з моєї вини вмирала людей, того що я надягала на пего вуздечку, щоб з'їздити на ньому у царство аульвов і побачитися з моїм дорогим чоловіком. Свекруха прагла, щоб люди довідалися про мої злодіяння й покарали мене за них. Лише дуже відважна й сабона людина, яка насмілилася б піти за мною у царство аульвов, міг звільнити мене від чарів. Тепер ви знаєте, що всі пастухи на цьому хуторі загинули з моєї вини, але, сподіваюся, ви не станете судити мене за те, проти чого я була неспроможна. А пастуха, який звільнив мене від неволі й від злих чарів, я віддячу. Зараз же я більше не можу баритися, мені хочеться скоріше повернутися додому до своїх близьких. Спасибі вам усім за вашу доброту до мене!
Після цих слів королева Хабодур зникла, і з тих пір її більше ніколи не бачили серед людей.
А про пастуха треба сказати, що навесні він одружився й поставив власний двір, Хазяїн допоміг йому, та й у самого у нього гроші були. Він зробився кращим хазяїном у всій окрузі, і люди постійно зверталися до нього за радою й допомогою. Усі його поважали, і він був так щасливий, що про нього говорили, начебто у нього кожна худобини про дві головах. А сам він уважав, що своїм щастям зобов'язаний королеві Хабодур.