Був колись у єпископській школі у Хоуларе один учень по імені Лофт. Увесь вільний час він віддавав чаклунству й перевершив усіх у цім мистецтві. Він любив підбивати інших учнів на всякі витівки. Одного разу на різдво Лофт поїхав додому до батьків. У шляху він заночував на якімсь хуторі, а ранком підкував тамтешню служницю, загнуздав її й поскакав на ній додому. Після цього служниці довго боліла — Лофт загнав її ледве не до смерті, — але, поки він був живий, вона й словом не згадала про цей випадок. А іншу служниць, яка від нього завагітніла, Лофт умертвив за допомогою чаклунства. Ось як він це зробив: несла служниця з кухні у кориті золу, і раптом перед нею розкрилася стіна. Тільки вона ступнула у цей проріз, як Лофт знову закрив стіну. Через багато років, коли стіну валили, у ній знайшли кістяк жінки з коритом у руках, а у її кістяку — кісточки ненародженої дитину.
Лофт не заспокоївся, поки не вивчив до дрібних подробиць усю «Сіру Шкіру». Він зустрічався з багатьма чаклунами, і ніхто не міг перевершити його у чаклунському мистецтві. Але зате він зробився таким злісним і похмурим, що інші учні боялися й ненавиділи його.
Якось раз на початку зими Лофт попросив самого хороброго з учнів допомогти йому викликати з могили одного прадавнього єпископа. Той став відмовлятися, але Лофт пригрозив, що вб'є його.
- чи Навряд я зможу бути тобі корисний, адже я недосвідчений у чаклунстві, — сказав тоді учень.
Однак Лофт пояснив, що йому доведеться тільки стояти на дзвіниці, тримати мотузку від дзвона й за знаком Лофта почати дзвонити.
- А тепер слухай, я відкрию тобі, що я задумав, — сказав Лофт. - Якщо людей володіє чаклунством, як я, він може використовувати його тільки для злих справ, а якщо ні, то його чекає смерть. Але якщо йому вдасться осягтися чаклунську премудрість до кінця, диявол втратить над ним влада й навіть стане служити йому, як він служив Семунду Мудрому. Спіткавший усю чаклунську премудрість робиться незалежним і може використовувати свої пізнання, як побажає. Погано те, що придбати такі пізнання у наші дні стало важко. Тепер немає Школи Чорнокнижництва, а «Червона Шкіра» по велінню єпископа Гохтскаулька Злого зарита разом з ним у могилі. Ось я й надумав викликати єпископа з могили й відняти у нього «Червону Шкіру». Правда, разом з ним вийдуть із могил і інші прадавні єпископи — їм не встояти перед усіма заклинаннями, які знадобляться, щоб викликати Гохтскаулька. Ці заклинання не подіють лише на єпископів, які вмерли зовсім недавно й поховані з Біблією на груди. Тільки не здумай дзвонити раніше, чим потрібно, але й не спізнися, помни, від цього залежить і моє земне, і моє вічне блаженство. А вуж я у свою чергу віддячу тебе: ти завжди й у всьому будеш першим і ніхто ні у чому тебе не перевершить.
Вони столковались і, коли усе лягли спати, відправилися у церкву. Світила місяць, і у церкві було світле. Товариш Лофта зайняв місце на дзвіниці, а Лофт зійшов на кафедру й почав читати заклинання. Незабаром з могили піднявся мрець із доброю серйозною особою й короною на голові.
- Зупинися, нещасний, поки не пізно! - сказав він Лофту. - Тяжким буде проклін мого брата Гвендура, якщо ти потривожиш його спокій.
Але Лофт залишив без уваги слова цього єпископа й продовжував заклинати. Тоді з могил один за іншим сталі підніматися прадавні єпископи із хрестами на груди й ціпками у руках. Усі вони зверталися до Лофту з якими-небудь словами, а з якими — невідомо. Троє з них були у коронах, але нічого чаклунського у їхньому вигляді не було. Однак Гохтскаульк усе не піднімався. Лофт почав заклинати ще неистовей, він звернувся до самого диявола й покаявся йому у всьому вчиненому їм добрі. Отут пролунав страшний гуркіт і піднявся мрець із ціпком у руці й червоною книгою під пахвою. Наперсного хреста на ньому не було. Він суворо глянув на єпископів і спрямував спопеляючий погляд на Лофта. Той став заклинати ще усердніше. Гохтскаульк грізно рушив до нього.
- Добре ти співай, синок, — глумливо вимовив він, — краще, чим я думав, але моєї « Червоної Шкіри» тобі однаково не мабуть.
Лофт прийшов у несамовитість, і від богохульств церква затріщала й заходила ходуном. Товаришам його здалося, начебто Гохтскаульк повільно наблизився до Лофту й знехотя подає йому книгу. У очах товариша стемніло, його обуял жах. Побачивши, що Лофт простягнув до книги руку, він подумав, що той робить йому знак, і вдарив у дзвін. Усі єпископи з гуркотом провалилися під землю. Одна мить Лофт стояв нерухомо, закривши особу руками, а потім повільно, валандаючись, піднявся на дзвіницю.
- Усе обернулося гірше, чим я припускав, але ти у цьому не винуватий, — сказав він своєму товаришеві. - Мені випливало дочекатися світанку, тоді Гохтскаульк сам віддав би мені книгу. Але він виявився більш стійким, чому я. Коли я побачив книгу й почув його глузування, я втратив над собою влада. Коштувало мені вимовити ще хоча б одне заклинання, церква б звалилася, а Гохтскаульк тільки цього й праг. Але, видне, від своєї долі не підеш. Тепер у мене немає надії на вічне блаженство. Але обіцяну нагороду ти одержиш, і нехай усе происшедшее залишиться між нами.
З тієї пори Лофт став мовчазний і навіть начебто небагато ушкодився у розумі, він боявся темряви й з настанням сутінків поспішав запалити всі світабоники.
- У суботу у середині великого поста я буду вже у пеклі, — часто бурмотав він.
Йому порадили попросити притулку у пастора зі Стадарстадира, який був дуже старий, твердий у вірі й уважався кращим священиком у окрузі. Божевільних і зачарованих він зціляв одним накладенням рук. Пастор пошкодував Лофта й дозволив йому невідступно перебувати біля себе — і днем і вночі, і вдома й на вулиці. Лофт помітно оправився, але пастор продовжував побоюватися за нього, тому що Лофт ніколи не молився разом з ним. Лофт незмінно супроводжував пастора, коли той відвідував хворих, що й спокушаються дияволом, і був присутній при їхній бесіді. Пастор не виходив з будинку без одягання й завжди брав із собою хліб і вино для дієприкметника.
Настала субота у середині великого поста. Лофт був хворий, пастор сидів у його постелі й християнською бесідою підтримував у ньому бадьорість духу. Годин о дев'ятій ранку пастора повідомили, що один з його друзів лежить при смерті й просить пастора причастити його й підготувати до благочестивої кончини. Пастор не міг йому відмовити. Він запитав у Лофта, чи може той супроводжувати його, але Лофт відповів, що болі й слабість не дозволяють йому рухатися. Пастор сказав Лофту, що усе буде добре, якщо той не вийде з будинку до його повернення, і Лофт обіцяв не вставати з постелі. Потім пастор благословив і поцілував його. У порога пастор опустився на коліна, прочитав молитву й осінив двері хрестом. Люди чули, як він промурмотав про себе:
- Один Бог відає, чи урятується ця людина. Боюся, що мені не здолати силу, яка заважає його порятунку.
Коли пастор пішов, Лофт раптом відчув себе зовсім здоровішим. День був погожий, і йому захотілося вийти прогулятися. Чоловіка виїхали рибалити, і вдома не було нікого, крім куховарки й одного працівника, які не стали його втримувати. Лофт відправився на сусідній хутір. Там жив один старий, людина скоріше зла, чому добрий. Сам він уже не рибалив. Лофт попросив старого спустити для нього на воду невеликий човен — йому, мол, полювання порибалити у самого берега. Старий виконав його прохання. Тиха погода трималася весь день, але човна цієї ніхто вже більше не бачив. Навіть уламка від весла й те не найшлося. Тільки одна людина бачила з берега, як з води висунулася сіра волохата лапа, схопила човен і разом з Лофтом потягла її під воду.