Жив на Півночі один селянин, який мав звичай щоосені й зиму їхати на острови Вестманнаейяр ловити рибу. У селянина був син по імені Йоун. У той час він був уже дорослий. Йоун був хлопець розумний і розторопний. Якось раз батько побрав його із собою на острови ловити рибу. Усе пройшло благополучно, і більше про їхню поїздку нічого не говориться.
А на іншу осінь батько відправив Йоуна на острови одного, тому що сам був уже літній і така робота була йому не під силу. Але перш ніж Йоун виїхав, батько суворо-пресуворо покарав йому у жодному разі не робити привалу під скелею, що піднімається на схилі пагорба, по якому проходить дорога. Йоун дав батькові слово, що ні лихо, ні негоду не змусять його зупинитися у цім місці, і виїхав. У нього було із собою три коні — дві у'ючні й одна верхівкова. На зиму він збирався залишити їх у Ландейясанде, як звичайно робив батько.
Поїздка Йоуна протікала благополучно, і ось нарешті він під'їхав до пагорба, про який говорив батько. Був полудень, і Йоун сподівався, що до вечора встигне минути скелю. Але тільки він з нею порівняв, як налетів вітер і почався дощ. Оглянувся Йоун і побачив, що зручніше місця для привалу не знайти — і трави для коней багато, і їсти де укритися від зливи. Не міг він узяти до тями, чому б йому отут не заночувати. Думав він, думав і нарешті розв'язав залишитися. Розсідлав коней, стриножив їх і раптом побачив вхід у печеру. Зрадів Йоун, перетягнув туди свої пожитки й розташувався повечеряти. У печері було темне. Не встигнув Йоун прийнятися за їжу, як у глибині печери пролунало виття. Йоуну зробилося моторошно, і він викликав на допомогу вся своя мужність. Дістав він з мішка із провізіями вяленую тріску, здер з неї шкіру до самого хвоста, обмазав рибину маслом, знову натягнув шкіру, жбурнув тріску у глиб печери й крикнув при цьому:
- Агов, хто там, бережися, щоб не вдарило! А коли прагнеш, бери і їж цю рибу!
Незабаром плач припинився й хтось почав рвати рибу зубами.
Йоун повечеряв і ліг спати. Раптом шурхнула галька у входу у печеру. Він придивився й побачив страшну скессу, від неї виходило якесь дивне сяйво. Йоуну стало не по собі. Скесса ввійшла у печеру.
- Чую людський дух у моєму будинку! - сказала вона, пройшла у глиб печери й скинула на землю свою ношу. Зводи печери здригнулися. Потім Йоун почув приглушені голоси.
- Краще зробити, чому не зробити, і горі тому, хто за добро не заплатить добром, — вимовила скесса й зі світабоником у руці направилася до Йоуну.
Вона привіталася з ним, назвала по імені, подякувала, що він нагодував її дітей, і запросила його до себе у гості. Йоун прийняв її запрошення, і скесса, підчепивши мізинцем ремінь, яким були перетягнені його пожитки, перенесла їх у глиб печери. Там Йоун побачив дві постелі, на одній лежали двоє дітей. Їх-Те плач він і чув. У куті валялася величезна зв'язка кумжи, яку скесса наловила у той вечір, від цієї-те кумжи і йшло примарне сяйво, що налякало Йоуна.
- На чию постіль ти ляжеш, на мою або на дитячу? - запитала скесса у Йоуна.
Йоун сказав, що на дитячу. Тоді вона уклала дітей на підлозі, а Йоуну послала чисту білизну. Він ліг і миттю заснув. Прокинувся він, коли велетка принесла йому вареної кумжи. Він їв, а вона займала його бесідою й виявилася ввічливої й веселою.
- Уж не чи зібрався ти на острови ловити рибу? - запитала вона.
Йоун відповів, що саме туди він і йде.
- Ти вже найнявся на яку-небудь шхуну? - запитала скесса.
- Ні, — відповів Йоун.
- Зараз там на всіх ботах і шхунах команди вже набрані, — сказала велетка. - Більше вони нікого не поберуть. Вільне місце найдеться тільки у одного старого бідолахи, який ще жодного разу у житті не виловив нічого путнього. Суденце у нього старе, того й дивися до дна піде, а веслярі такі ж нікудишні, як сам хазяїн. Ділові люди до нього не йдуть. Але тобі я раджу найнятися саме на це судно. Старий не захоче тебе брати, але ти стій на своєму, поки він не поступиться. Прийде час, і я ще віддячу тебе за те, що ти нагодував моїх дітей, а зараз побери ці два рибальські гачки. Один залиши собі, а іншої дай старому, і, будемо сподіватися, на ці гачки клюне багато риби. Тільки запам'ятай, вам слід виходити у море останніми, а вертатися — першими. Та дивитеся не запливайте за скелю, що піднімається над водою неподалік від берега. Як приїдеш у Ландейясанд, побачиш, що останні судна на Вестманнаейяр ось-ось відійдуть. Поїдь із ними, а коней стринож і залиши на березі. Нікому їх не доручай, я сама догляну за ними взимку. Та якщо справа обернеться так, що за зиму ти наловиш риби більше, чим зможеш відвезти на своїх конях, що залишився нав'юч на мій коня — вона буде чекати тебе разом із твоїми. Я буду рада у’яленої рибі.
Йоун обіцяв випливати всім її радам і рано ранком покинув печеру. Розсталися вони друзями. Про подальшу поїздку Йоуна нічого не говориться, поки він не прибув у Ландейясанд. Останні судна були вже готові до відплиття. Йоун зстрибнув із сідла й стриножив коней відразу на березі, однак не попросив нікого за ними доглядати. Люди насміхалися над Йоуном.
- Дивися, як би до кінця лову твої шкапи не розжиріли з такого корму! - кричали вони.
Але Йоун не обертав уваги на ці жарти й робив вигляд, начебто не чує. З останнім судном він сплив на острови. Там і насправді на всіх шхунах команди були давно вже набрані, і Йоун не знайшов жодного вільного місця. Нарешті він прийшов до старого, про який говорила велетка, і попросився до нього на бот. Старий навідріз відмовився побрати Йоуна до себе.
- Не буде тобі пуття від цього, — сказав він. - Адже я не те що риби — риб'ячого хвоста не виловлю. Посудина у мене ненадійна, веслярі нікудишні. У море ми виходимо тільки у штабо. Негоже міцному хлопцю зв'язуватися з такою компанією.
Але Йоун відповів, що у випадку невдачі буде нарікати тільки на себе, і вмовляв старого, поки той не погодився його побрати. Він перебрався на бот до старого, і люди, що вважалися, що йому не занадто-те повезло з найманням, ще пущі потішалися над ним.
Почався лов. Одного разу ранком старий з Йоуном побачили, що всі суду вже вийшли у море. Погода стояла тиха й безвітряна. Старий сказав:
- Уж і не знаю, чи коштує нам нині катувати долю. По-моєму, не буде нам удачі.
- Испиток не збиток, — відповів Йоун.
Надягли вони рибацькі роби й вийшли у море. Недалеко від причалу Йоун побачив скелю, про яку йому говорила велетка, і запропонував старому далі не плисти, а спробувати щастя у цім місці. Здивував старий:
- Тут місце порожнє, — сказав він, — нема чого й намагатися.
Однак Йоун попросив дозволу Усе-таки закинути лісу для проби, і старий погодився. Закинув Йоун лісу, і на гачок відразу попалася риба. Тоді він віддав старому другий гачок, подарований скессой, і вони стали вудити. Коротше кажучи, у той день вони тричі верталися на берег з повним ботом риби. Усього вони піймали по шістдесят рибин на кожного, і усе це була тріску. До прибуття інших рибалок у них була вже вичищена більша частина улову. Рибалки тільки роти роззявили. Стали вони катувати старого, де він наловив таку прірву риби, і він розповів їм усі як було.
На інший день спозаранок усі рибалки зібралися у тієї скелі, так тільки, жоден не піймав ні рибини. Тоді вони поплили далі, а старий з Йоуном приплили на своє місце й стали ловити, як напередодні. Усю зиму рибалили вони у скелі й наловили по тисячі двісті штук на людину. Ні у кого на островах не було такого улову. У останній день вони, як звичайно, вийшли у море й закинули леси, а коли витяглися їх, леси виявилися порожніми — гачки кудись зникли. Та довелося старому з Йоуном повернутися на берег ні із чим.
Тепер слід розповісти, що Йоун вертався у Ландейясанд на тому ж судні, на якому восени приплив на острови. Усю дорогу матроси потішалися над ним, згадуючи, як він обійшовся зі своїми кіньми. Коли судно пристало до берега, коня стояли на тому ж місці, де Йоун їх залишив. Усе із цікавістю вп'ялися на них — вид у коней був такий, начебто всю зиму їх годували добірним вівсом. Разом з ними стояв гарний вороний кінь під у'ючним сідлом. Супутники Йоуна оторопіли, прийнявши його за всемогутнього чаклуна.
А Йоун незворушно нав'ючив рибу на коней і відправився додому. Слід сказати, що на одну ворону він нав'ючив стільки ж, скільки на дві свої. Про його поїздку нічого не відомо, поки він не приїхав до печери, де жила велетка. Вона привітно зустріла Йоуна, він віддав їй рибу, що була навьючена на ворону, і гостював у неї кілька днів. Скесса повідала Йоуну, що діти її взимку вмерли й вона поховала їх у підніжжя скелі, де вже був похований її чоловік. Потім вона розповіла, що сама відв'язала гачки у останній день лову й тоді ж пригнала на берег його коней.
- Не чи одержував ти за цей час звісток з будинку? - запитала вона.
Йоун відповів, що звісток не одержував. Тоді вона повідомила його, що його батько взимку вмер і тепер увесь хутір дістанеться йому.
- Ти проживеш там усе життя, і тобі у всьому буде супроводжувати удача, — сказала скесса. - Та нинішнім летом ти одружишся.
А под. кінець розмови вона звернулася до Йоуну з таким проханням:
- Жити мені залишилося недовго, — сказала вона. - Як тільки я тобі приснюся, приїдь сюди й поховай мене поруч із чоловіком і дітьми.
Та вона показала йому їх могили. Потім вона відвела Йоуна у бічну печеру, там стояли дві скрині із усякими коштовностями. Скрині ці разом з вороним конем скесса залишала Йоуну у спадщину. Вона обіцяла, що перед смертю перев'яже їхньою мотузкою й підніме на камені. Йоуну залишиться лише підвести кінь так зачепити мотузку за гаки у'ючного сідла.
- Ворона довезе їх тобі до самого будинку, — сказала скесса. - Тобі не прийде переседливать її у шляху.
Вони розсталися друзями, і Йоун благополучно повернувся додому. Скесса виявилася права: його батько вмер. Збулися її пророкування й щодо його одруження — на початку літа він одружився на дочці селянина зі свого ж приходу.
До самої косовиці не трапилося нічого особливого. Але ось одного разу Йоуну приснилася скесса. Він відразу згадав про її прохання й підхопився з постелі. Була темна непогожа ніч, вив вітер і хльостав зливу. Йоун велів працівникові осідлати двох коней, а сам скоріше одягся й зібрався у дорогу. Дружина запитала, куди він поспішає у таку негоду, але він нічого їй не пояснив, тільки попросив не турбуватися, якщо він буде пропадати кілька днів. З тим він і виїхав.
Скессу Йоун знайшов у печері, але у неї вже не було сил з ним розмовляти. Він дочекався її смерті й поховав, де вона просила. Потім відшукав вороний коня, вона виявилася вже осідланої. Скрині стояли у печері на каменях, і у кожній скрині стирчало по ключу. Йоун підвів коня до скринь, зачепив мотузки за гаки сідла й поїхав додому.
З тих пір Йоун довго й щасливо жив на землі своїх предків, він був дуже багатий і щасливий, і люди почитали його. А більше про нього нічого не відомо.