Паслася як та на лучці череда оленів. Напав на череду тигр. Відбив декількох оленів і погнав у тайгу. Одного розірвав, а інші від страху втекли. До череди вже й дороги знайти не могли. Та стали вони самі по собі пастися.
Зустрів цих оленів ведмідь.
Був ведмідь уже старий, полював погано; скільки їв – не знаю, а боку у нього ввалилися й вовна жмутами скуйовдилася.
Побачив ведмідь оленів і подумав про себе: Ось удача мені привалила! Заберу я оленів. Оленярем стану, як люди бувають. Олені приплід давати будуть. М'яса мені на усе життя вистачить. А пасти оленів – чи велика хитрість!
Зрадів ведмідь. Зігнав оленів у одне місце, до свого барлога ближче. Сам сіл біля, задоволений, до оленів придивляється – якого на перший випадок зарізати.
Бачать олені – не торкає їхній ведмідь, сталі пастися. Стали мохи шукати: ходять, голови до землі нахиляють. Дивиться ведмідь, зрозуміти не може – що таке олені роблять? Начебто слухають що те… Струх ведмідь, злякався: може, олені слухають, не чи йде хазяїн?
Підійшов ведмідь до одному оленеві, запитує:
- Ти що слухаєш?
Мовчить олень, не відповідає. У іншого ведмідь запитав, і той подивився на ведмедя й теж промовчав. Смішно оленям: захотів ведмідь оленярем стати, а сам не знає, що олені їдять!
Бігав, бігав ведмідь від одного оленя до іншого, задихався навіть. Говорить сам собі:
- А важка це робота!
Поки олені весь мохи не з'їли, близько того барлога паслися. Мохи з'їли – сталі далі відходити. Знову ведмедя страх побрав: отак можуть олені й зовсім піти. Не знав ведмідь, що людей за оленями кочує. Став ведмідь своїх оленів назад заганяти. Поки одного до барлога своєї зажене, іншої втече мохи шукати – з виду зникне.
Зовсім вибився ведмідь із сил, не може оленів назад повернути. Довелося йому за оленями йти. Іде ведмідь, оглядається – шкода йому теплий барліг, старий барліг жалко. Але й оленів втратити не хочеться. Зітхає, так іде, від барлога усе далі й далі…
- Ох, – говорить він, – важка ця справа – оленів пасти! Якби знав, нізащо б не узявся!
Далеко ведмідь від барлога откочевал. Отут попалися йому назустріч вовк із лисицею.
- Здраствуй! - говорять. - Що ти робиш отут?
- Так ось, – говорить ведмідь, – оленярем став.
Лисиця хвостом завиляла, головою закивала.
- Давно пора, – говорить. - Ми із сусідом вовком давно оленями обзавелися. Зараз добре живемо, оленяче м'ясо їмо.
- Тільки замучився я з оленями, – говорить ведмідь.
- Це з незвички, – відповідає лисиця. - Бєдний ти, бідний, сусід! З незвички дуже важко. Не знаю, як ти взимку будеш пасти своїх оленів…
Задумався ведмідь; це вірно – як же йому взимку те з оленями бути? Адже взимку його на спячку потягне, а коли він засне – підуть олені. Де їх тоді шукати?
Говорить він лисиці й вовкові:
- Допоможіть мені оленів упасти!
А лиса хитра була. Для виду задумалася, а у самої одна дума – як би ведмедя обдурити. Говорить вона ведмедеві:
- Ох, не знаю я, як з тобою бути! Не впораємося ми. Дуже важко. Але один одному допомагати треба. Давай твоїх оленів. Навесні прийдеш – назад побереш.
Погнали лисиця з вовком оленів у тайгу.
А ведмідь пустився танцювати, радіє. Говорить собі: Ось обдурив я цих дурнів! Усю зиму будуть вони за рогами ганятися. А я навесні й улітку буду ситий: усе м'ясо мені дістанеться! Побіг ведмідь у барліг. На зиму заліг.
Відігнали лисиця з вовком череда подалі у ліс. Перерізував вовк оленів. Цілу зиму два ошуканці були ситі.
Лежить ведмідь у барлогу, лапу ссе. У сні оленів бачить: ходять жирні прежирні, сало з них на землю каплет. Ох і поїм я мяска навесні – думає ведмідь. Чим сабоней у нього з голоду у животі буркоче, тем жирней йому олені сняться.
Ось весна прийшла. Сонечко сніг розтопило. Струмки по землі побігли, стали дерева бруньки набирати. Опам'ятався ведмідь від своєї спячки, з барлога виліз. Іде по тайзі, від слабості валандається: боку у нього ввалилися, вовна колтуном звалялася.
Приходить клишавий до лисиці з вовком. А ті за зиму відгодувалися, гладкі так товсті сталі. Вибігла лиса назустріч, метушиться, немов від радості не знає, куди дорогого гостя посадити, без угаву говорить, ведмедеві рота не дає розкрити.
Запитує її ведмідь:
- Ну, де мої олені, сусідка? Запричитала лисиця, лапками замахала:
- Лихо із твоїми оленями, сусід: уся череда пропала!
- Як – пропало? - говорить ведмідь, роззявивши рота.
- Утекло, – відповідає лисиця.
- Як так утекло? - розсердився ведмідь.
- А ось так, утекло – і кінець! Уже якщо хазяїн не міг оленів упасти, якщо сам ти з ними впоратися не міг, так ми й поготів не могли твоїх оленів упасти!
- Де ж ваші те олені? - запитує ведмідь, а сам навколо дивиться: бачить – валяються скрізь оленячі черепи так кістки.
Ще пущі запричитала лисиця, сльозу пустила так вовка під бік так тикнула, що й той від болю заревів.
- Та с нашими оленями лихо скоїлося! - плаче розливається лисиця. - Не вберегли ми й своя череда! Наших оленів, сусід, моль поїла!
- Як – моль? - запитує ведмідь.
- А ось як: як напала моль на оленів – адже у них хутро густе! - Так як прийнялася поїдати оленів, ми й оком моргнути не встигнули, як усього свого багатства втратилися… – Дивиться лиса на оленячі кості й у голос реве. - Ах, мої милі! Так які ви були гарні! Так як любила я вас, мої милі!
Шкода стало ведмедеві лисові. Утішати її став: – Не плач, сусідка, чи те ще буває!.. - Почухав він у потилиці, подумав. - Нічого, – говорить, – не поробиш, якщо моль з'їла. Видне, не бути мені оленярем, сусідка. Ніколи більше не стануоленей тримати!
Та поплівся ведмідь у тайгу.
З тих пір до оленів не підходить!