Давним давно жила самотня людина у своєму маленькому будиночку. Та було у нього худоби всього три коні. Один кінь був рудий, інша – каряя й третя – біла. Але зате таких коней ні у кого не було: рудий кінь міг наздогнати лося, каряя – птахів, а третя, біла, – вовків і лисиць.
Одного разу пішла людей на полювання. Коней залишив, прив'язавши їх гарненько, а будинок підпер ціпком.
Вийшов він з будинку ранком. Пройшовши до полудня, сіл курити тютюн. Незабаром хто те став говорити:
- Що ти мучишся від своїх дум, а? Ти самотній, гарних коней маєш. Чого тобі ще потрібно? Іди, відпочивай!
Він здивувався почутому. Хто б це міг бути? - подумав. Подивився колом, нікого немає. Та пішов він додому, дивуючись.
Не дійшовши до будинку, він подивився й побачив, що одному коня немає. Та який! Самому гарному, швидкому рудому коня, який міг наздогнати лося.
Дуже став жалувати й плакати людей, але що поробиш! А хто повів невідомо, навіть і слідів не залишилося на траві.
Та, залишившись із двома кіньми, став він думати: Не буду більше полювати, краще, однак, буду коней стерегти.
Але Побув людей небагато будинку, і знову захотілося йому піти у леї. Залишивши знову коней на прив'язі біля будинку, він відправився на полювання з ночівлею.
Повернувшись із полювання наступного дня, він побачив, що немає знову одного коня, найкрасивішої й швидкої, карей.
Знову він став плакати, присуджуючи: Немає у мене тепер гарному й швидкому коня. Як буду без неї птахів бити?
Довго плакав, а потім, підійшовши до коня, що залишився, став з нею розмовляти:
- Ти не чи знаєш, хто повів твоїх друзів, хто бере: чи людей, чи вовк? Немає ніяких слідів! Кінь сказав йому у відповідь:
- Ти, хазяїн, сабоно не засмучуйся. Той, хто побрав моїх товаришів, тобі плату дасть. Ти краще почнеш жити, багатим станеш. Одне тільки погано: нас у тебе не буде. Мене теж, напевно, поведуть, і я дуже жалую тебе.
Сказала, і з очей стали капати сльози. Хазяїн ще сабоніше заплакав, обійнявши білий коня.
Через якийсь час сум його пройшов. Але на полювання далеко ходити не став.
Одного разу пізньою осінню, прокинувшись ранком, побачив, що випав сніг. Він став думати: Сходити, чи що, на край хащі, адже близько! Та, швидко одягшись, побрав рушницю й вийшов. Підійшовши до коня, подивився на неї, погладив і пішов.
Проходивши до полудня, сіл він відпочити на міст. Поки прикурював, хто те сказав:
- Кому ти добро прагнеш зробити, усе ходиш. Друга чи не вистачає, чи голодний? Іди додому й відпочивай.
Людей, здивувавшись і злякавшись, швидко пішов додому.
Прийшовши додому, побачив, що й останньому коня немає. Залишилися близько прив'язі лише величезні вовчі сліди.
Пішла людей по цих слідах.
Пройшовши три дні лісом, вийшов він на четвертий день на більшу галявину й удалечині побачив маленький будиночок. Цілий день ішов він до того будинку й насилу дійшов до вечора.
Стоїть на галявині один величезний будинок, і більше нічого навколо його немає.
Коли підійшов ближче, побачив відкриті двері, а близько дверей сидить більша превелика жінка.
Подивилася жінка пабоно на прибульця й думає:
Хто це такий? Прожила сімдесят років і нікого не бачила! Але коли довідалася, що це людей, обрадувалася й стала кликати:
- Іди, іди, розкажи, хто ти такий, звідки йдеш і що тобі потрібно.
Людина зайшла у будинок. Жінка посадила його на коліна й, давши груди, стала оглядати. Людина стала ссати й заснув. Прокинувшись уночі, він розповів усе: навіщо прийшов, звідки прийшов, як справа була.
Тоді жінка сказала:
- Той, який побрав у тебе коней, мій зять. Вовк Мироза кличуть його.
Та навчила жінка, як знайти його будинок:
- Вийдеш звідси, ступай до сходу сонця. До полудня підійдеш до одному будинку, але двері не відкривай. Надворі дуже багато худоби буде. Піймай одного бичка, удар його грудьми й зайди у будинок. Але, зайшовши у будинок, відразу не сідай, а проси за коней плату. Він почне давати тобі вся худоба, дружину, але ти не бери нічого, а проси дерев'яну шухлядку, і збудеться твоє щастя. Так сказала й відпустила жінка людини. Людина пішла й рівно опівдні дійшов до будинку. Як сказала вона, так і зробив. Обійшовши навколо будинку, піймав бичка й ударив.
Коли ввійшов у будинок, дуже темно було. Хоча й не було видне нічого, привітався, і у будинку посвітліло. Бачить: гарненька шухлядка стоїть на ліжку.
Людина стала говорити:
- З'їли моїх коней, чому мені тепер заплатите? Вовк Мироза, не дивлячись на людину, відповів:
- Я б не побрав твоїх коней, але коли став воювати з верхнім богом, побрав їх, тому що вони були швидкі, а потім з'їв їх. Дам я тобі за це дев'ять коней, найкращих.
Але людина не погодилася й став просити його шухлядка. Тоді Мироза став говорити:
- Побери половину худоби й дружину. Людина не погодилася. Тоді вовк, беручи свою шухлядку, став говорити:
- Коли наверх подивлюся, сльози біжать як вода, подивлюся вниз – кров'яні. - Та, віддаючи, сказав: – Бери, але не випусти з рук.
Людина побрала шухлядку, негайно ж вийшов і відправився назад додому.
Ідучи по лісу, він відчув утому, приліг і заснув.
Коли він устав, начебто хто те сказав: Вставай, уже пізно. Коли він оглянувся, побачив, що коштує у будинку, а на ліжку сидить гарна дівчина. Він вийшов на вулицю повний двір худоби, забори зроблені гарні й міцні.
Дивуючись, він зайшов у хату, і дівчина сказала йому:
- Мій батько видав мене за тебе заміж, уважай мене своїм іншому.
Дуже обрадувалася людина й поцілувала дівчину. Та стали вони із цього часу жити багато й весело.