Жили евенки у тайзі. Жили так жили, промишляли звірів. Приїдуть евенки з роду туруягир до чальчигирцам – свято велике буває. Приїдуть евенки з роду малюкчен до киндигирцам – свято велике буває. Над вогнищем у чумі гак висить, на гаку казан висить. У казані м'ясо чи кабарги, чи сохатого, чи кабана вариться. Любить евенк полювати. чи Мороз, чи хуртовина, а він усе по сопках ходить. На дерева дивиться білку шукає. На сніг дивиться сліди чи росомахи, чи рисі, чи стовпчик бачить.
Зібралися одного разу евенки на ночівлю, отог зробили. Ерник наламали, сошки так рушниці й луки до лабазу поставили. Жарили глухарей і розмовляли.
Раптом дивляться евенки так діву даються. Піднімається ягель, а з під ягелю олень виходить. У оленя грива золота, а рога срібні. Та сидить на тому олені батирь богатир Куладай Мерген.
Евенки жують глухариное м'ясо так діву даються.
- Як так? - говорять. - Діди наші жили, батьки жили, такого не бачили.
А Куладай Мерген спритно на олені сидить. Лук у руках тримає, за поясом стріли. Унти бісером розшиті, а одяги позолочені з ровдуги зшиті.
Звертається Куладай Мерген до евенків:
- Звірів ви б'єте у западинах гір, а жили ваші сохнуть.
- Правда, – говорять евенки.
- Оленів плодите, так череди ваші маленькі.
- Вірно, – відповідають старі.
- Холодно вам, пурга завиває, діти хворіють, темно колом. Але є на світі сонце. Той, хто повірить, що є сонце, той світлим життям жити буде, добре жити буде.
Приїхали на стійбище евенки. Розповіли своїм родичам, що диво бачили.
- Яке таке сонце? Чому чудесний олень був? Чому чудесний батирь богатир був?
Усе так запитують, але ніхто не вірить.
- Сон, – говорять, – був, ми спали. У сні усе бачили.
Так жили так жили. Сімдесят років, і ще сімдесят років, і ще сімдесят років. Погано жили. Навесні темно, улітку – темно, восени темно, зимою темно.
Про того оленя забули, про того батиря богатиря забули.
Чакулай народився у роді чальчигир. Той Чакулай богатир був. Сабоний був, верткий, хоробрий був. Швидше оленя бігав, кіз на бігу з лука вбивав.
Підійшов Чакулай до лабазу й говорить:
- Вірю, що сонце є, світла прагну. Важко дихати стало евенкові, жили сохнуть, зовсім темно стало.
Та здався знову златогривий олень, роги срібні. А сидить на ньому Куладай Мерген, увесь стрілами обвішаний.
Підійшов Чакулай до батирю богатиреві, привітався й заговорив з ним.
Говорить Куладай Мерген:
- Знаю я, Чакулай, що ти славу у чальчигирцев маєш. Евенки всіх пологів тебе знають. Усе про силу й хоробрості твоєї говорять. Ти тепер віриш, що є сонце. Сплети ти коробочку з волось евенків, тоді до мене приходь. Добувати сонце будемо.
Зник знову Куладай Мерген.
Іде Чакулай, бачить пожежа у тайзі, лисенята горять. Схопив він лисіють і врятував.
- Ми тобі допоможемо, – говорять.
Іде Чакулай, квапиться.
Дивиться – вовченята горять. Урятував він вовченят.
- Та ми тобі допоможемо, – говорять. Підходить уводити, увести до ладу озеру великому карась лежить на піску, задихається. Штовхнув він карася у озеро.
- Та я тебе врятую, – говорить.
Став Чакулай волосся збирати так коробочку плести. Довго плів, сімдесят років плів, зробив коробочку.
Іде до лабазу. Спереду гора.
- Як пройду гору? - говорить Чакулай.
Прибігли лисенята, перетворилися у оленів. Сіл на них Чакулай. Далі поїхав. Їде так їде. Ліс непрохідний. Колодник, камені більші. Їхати неможливо.
Прибігли вовченята, перетворилися у орлів і понесли на крилах Чакулая. Вилучили його на широкій галявині. Іде він далі. Озеро велике. Берега не мабуть.
- Як перейду? - говорить Чакулай. Вийшов карась і перевів Чакулая через озеро. Перейшов він озеро, лабаз коштує. Дивиться піднімається мохи, і виходить чудесний олень, а на ньому сидить батирь богатир. Привітався Куладай Мерген із Чакулаем, повіз його по тайзі, до сонця.
Довго їхали: три роки їхали. Приїхали. Добралися до сонця. Відпав шматочок сонця й у коробочку потрапив.
Знову три роки до лабазу їхали. Зник чудесний олень, під мохи пішов.
Приніс Чакулай коробочку. Вибігли шуленги (начальники). Стали коробочку віднімати. Бився Чакулай із шуленгами. Пустить стрілу – падає шуленга. Не беруть стріли Чакулая. Верткий він був. Потім стріла одного шуленги потрапила у праву руку Чакулая.
- Не вірте йому, – кричать шуленги. - Немає сонця. А коробочку його утопити треба.
Кинулися до нього шуленги. Тоді Чакулай кинув на високу модрину коробочку. Розбилася вона. Відразу небо загорілося. Тепло стало. Тайга освітлилася світлом. Олені усе до стійбища прибігли.
Діву даються евенки. Чоловіка з луками біжать, хлопці за руки матерів вистачають. Злякалися шуленги. А сонце по небу як по озеру пливе.
- чи Вірите, що сонце є?
- Як не вірити! Самі бачимо. Правда, бачимо. Вірно, сонце. Діву даємося.
Піднімається мохи. Чудесний олень виходить, а на ньому батирь богатир сидить.
Біжать олені із усіх пасовищ. Зібралися евенки із усіх пологів. Звертається до них батирь богатир:
- Бачу, що вірите ви. Знаєте, що є сонце. Сідаєте усе на оленів.
Сіли евенки на оленів. Чоловіка – на биків, жінки – на маток, діти на оленят. Усі олені поруч ідуть ліс розступається. Опустилося сонце на роги оленів. Сто тисяч було евенків. Сто тисяч було оленів. Спереду Куладай Мерген їхав. Той батирь богатир інше ім'я одержав. Народ дав ім'я йому. Народ назвав його Ленін.
Тепер евенки добре живуть так про Леніна усе розповідають. Це він евенкам сонце добув. А Чакулай той великий начальник був. Добро евенкам робив.
Потім Ленін у велике місто виїхав. Там жив. Чакулая викликав. Усе про евенків довідався. Про всі запитував. Любив Ленін тайгу. Тепер у кожному чумі щодня усе про Леніна говорять.