Один жорстокий цар видав такий закон: усіх старих людей убивати.
- Старі не можуть не жати, не орати, ні дерева рубати, - говорив він.-тільки будинку сидять, хліб даром їдять так під ногами плутаються.
Та ось царські кати засукали рукава й побрали сокири у руки. Усіх старих перестратили. Залишився на тій землі тільки один старий — батько якогось боярина. Пошкодував боярин старого батька, не видав його катам, а сховав у схованці й там кормил. Ніхто про нього знати не знав, відати не відав.
У жорстокого царя був вороний кінь, так такий норовистий, яких світло не бачив. Не те що об'їздити його, але й підійти до нього ніхто не сміливий. Жила у царському палаці одна знахарка, хитра баба. Раз запитав її цар, як об'їздити коня. А вона йому у відповідь:
- Як об'їздити? А накажи, государ, своїм боярам звити аркан з піску. Заарканиш свого вороного коня пісковим арканом, стане він смирней ягнички.
Скликав цар усіх бояр і оголосив свою волю:
- Завтра ж доправте мені аркан з піску. А якщо з'явитеся у палац без аркана, я вас усіх до єдиного перестрачу.
Розійшлися бояри, повісивши голови. Ніхто не розумів, як це можна звити аркан з піску. Серед бояр був і той, хто врятував від страти свого батька. Повернувся він додому, а старий його й запитує:
- Що зажурився, синок?
Боярин розповів, чого вимагає цар.
- Тільки й усього? - говорить старий.- Ну, тобі боятися нема чого. Завтра ранком, коли ви усе зберетеся у палаці, цар вас запитає: "Де аркан?", а ти йому відповідай: " Цар-Государ, ми готові звити аркан з піску, так не знаємо, який тобі потрібний — чи товстий, чи тонкий. Дай нам зразок".
Син виконав батьківську раду. На інший день вислухав цар розумну відмовку, нахилив голову й говорить:
- Що правда, то правда, треба б вам дати зразок, так тільки ніде його побрати.
Та не став цар бояр стратити.
У те літо трапилася велика посуха, який на землі ще ніколи не бувало. Усе вигоріло — і трави й хліба. Житниці спорожніли, ні зерна не залишилося на насіння. Злякалися люди — не вмерти б з голоду! Паную теж турбота чимала. Призвав він знову своїх бояр і наказує:
- Слухайте царське слово! Завтра ж з'явитеся у палац і докладете мені, де побрати зерна на посів. А то я з вас усіх голови познімаю.
Вийшли від царя бояри самі не свої. Як бути? Ніде ні зерна — хоч кулею покоти! Та ось бачить старий — той, що жив у схованці, - син його знову зажурився. Став він сина розпитувати, а той йому у відповідь:
- Ну, батько, цього разу й ти мені не допоможеш.
- Чому?
- Так тому, що у всій нашій землі немає ні зернятка, а цар велів нам, боярам, завтра ж докласти йому, де знайти насіння на посів.
- Не бійся, синок. Ось ви завтра прийдете до царя, а ти й присоветуй йому, щоб він наказав селянам розрити всі мурашники, які тільки є у нашому царстві. Там знайдуть зерно, що мурахами зібране.
На інший день селяни розрили мурашники й у кожному набрали по мішечкові крупного зерна. Тоді цар милостиво обійшовся з боярином і запитав:
- Скажи, хто дав тобі така мудра рада?
- Не смію, государ. Скажу — накажеш мене повісити.
- Говори! Ні волосся не впаде із твоєї голови.
Отут уже боярин зізнався, що сховав свого батька, а старий навчив його відговоритися від піскового аркана й указав, де знайти сховане зерно.
Та тоді бачили новий закон: ніхто не сміє кривдити старих людей, і, коли вони йдуть по вулиці, кожний повинен уступати їм дорогу.