Колись, дуже давно, у одному перському місті жили два брати - носим і Алі-Баба. Коли вмер їхній батько, вони поділили гроші, які після нього залишилися.
Касим став торгувати на ринку дорогими тканинами й шовковими хустками. Він умів розхвалювати свій товар і зазивати покупців, і у його крамниці завжди юрбилося багато народу. Касим усе більше й більше багатів і, коли нагромадив багато грошей, одружився на дочці головного судді, яку кликали Фатима.
А Алі-Баба не вмів торгувати й наживати гроші, і одружений він був на бідній дівчині по імені Зейнаб. Вони швидко витратили майже усе, що у них було, і одного разу Зейнаб сказала:
- Слухай, Алі-Баба, нам скоро буде нема чого є. Треба тобі що-небудь придумати, а то ми вмремо з голоду.
- Добре, - відповів Алі-Баба, - я подумаю, що нам робити.
Він вийшов у сад, сіл під дерево й став думати. Довго думав Алі-Баба й нарешті придумав. Він побрав гроші, що залишилися, пішов на ринок і купив двох ослів, сокиру й мотузку.
А на наступний ранок він відправився за місто, на високу гору, поросшую густим лісом, і цілий день рубав дрова. Увечері Алі-Баба зв'язав дрова у у'язки, навантажив ними своїх ослів і повернувся у місто. Він продав дрова на ринку й купив хліба, м'яса й зелені. З тих пір Алі-Баба щоранку їхав на гору й до самого вечора рубав дрова, а потім продавав їх на ринку й купував хліб і м'ясо для себе й для Зейнаб.
Та ось одного разу він стояв під високим деревом, збираючись його зрубати, і раптом помітив, що на дорозі піднявся пил до самого неба. А коли пил розсіявся, Алі-Баба побачив, що прямо на нього мчиться загін вершників, одягнених у панцири й кольчуги; до сідел були прив'язані списи, а на поясах блискали довгі гострі мечі. Спереду скакав на високому білому коні одноока людина із чорною бородою.
Алі-баба дуже злякався. Він швидко вліз на вершину дерева й сховався у його галузях. А вершники під'їхали до того місця, де він тільки що стояв, і зійшли на землю. Кожний з них зняв із сідла важкий мішок і звалив його собі на плечі; потім вони стали у ряд, очікуючи, що накаже Одноокий - їхній отаман.
"Що це за люди й що у них у мішках? - подумав Алі-Баба. - Напевно, це злодії й розбійники".
Він перерахував людей, і виявилося, що їх рівно сорок людей, не вважаючи отамана. Отаман устав поперед своїх людей і повів їх до високої скелі, у якій були маленькі двері зі сталі; вона так заросла травою й колючками, що її майже не було видне.
Отаман зупинився перед дверима й голосно крикнув:
- Симсим, відкрий двері!
Та раптом двері у скелі розгорнула, отаман увійшов, а за ним увійшли його люди, і двері знову захлопнулися за ними.
"Ось чудо! - подумав Алі-Баба. - Адже симсим-те - це простої рослина. Я знаю, що з його насінь вичавлюють масло, але я не знав, що воно може відкривати дверей!"
Алі-бабі дуже хотілося подивитися ближче на чарівні двері, але він так боявся розбійників, що не насмілився злізти з дерева.
Пройшло небагато часу, і раптом двері знову розгорнули й сорок розбійників вийшли з порожніми мішками. Як і колись, одноокий отаман ішов спереду. Розбійники прив'язали до сідел порожні мішки, підхопилися на коней і поскакали. Тоді Алі-Баба, який уже утомився сидіти скорчившись на дереві, швидко спустився на землю й підбіг до скелі.
"А що буде, якщо я теж скажу: "Симсим, відкрий двері!"? - подумав він. - Відкриється двері чи ні? Спробую!"
Він набрався хоробрості, вдихнув побільше повітрю й у весь голос крикнув:
- Симсим, відкрий двері!
Та негайно ж двері розгорнули перед ним і відкрився вхід у більшу печеру.
Алі-баба ввійшов у печеру, і, як тільки він переступив поріг, двері знову захлопнулася за ним. Алі-бабі стало небагато страшно: а раптом двері більше не відкриється і йому не можна буде вийти? Але він Усе-таки пішов уперед, з подивом оглядаючись по сторонах.
Він побачив, що перебуває у великій кімнаті й у стін коштує безліч столиків, заставлених золотими блюдами під срібними кришками. Алі-баба відчув смачний захід страв і згадав, що з ранку нічого не їв. Він підійшов до одному столику, зняв кришки із блюд, і у нього потекли слинки: на блюдах лежали всі страви, яких тільки можна побажати: смажені кури, рисовий пилав, млинчики з варенням, халва, яблука й ще багато інших смачних речей.
Алі-баба схопив курку й миттю обглодал її. Потім прийнявся за пилав, а покінчивши з ним, відламав халви, але вже не міг з'їсти ні шматочка - до того він був ситий. Відпочивши небагато, він оглядівся й побачив вхід у іншу кімнату. Алі-баба ввійшов туди й замружив ока. Кімната вся блискала й блищала - так багато було у ній золота й коштовностей. Золоті динари й срібні дирхеми купами лежали прямо на землі, немов камені на морському березі. Дорогоцінний посуд - кубки, підношення, блюда, прикрашені золотими каменями, - стояла по всіх кутах. Стосу шовку й тканин - китайських, індійських, сірійських, єгипетських - лежали посередині кімнати; по стінах висіли гострі мечі й довгі списи, яких вистачило б на ціле військо.
У Алі-Баби розбіглися очі, і він не знав, за що йому узятися: те примірить червоний шовковий халат, то схопить золоте підношення й виглядає у нього, як у дзеркало, то набере у пригорщу золотих монет і пересипає їх.
Нарешті він небагато заспокоївся й сказав собі: "Ці гроші й коштовності, напевно, награбовані, і склали їх сюди розбійники, які тільки що тут були. Ці багатства не належать їм, і, якщо я поберу собі трошки золота, у цьому не буде нічого дурного. Адже його тут стільки, що не порахувати".
Алі-баба подоткнул підлоги халата й, уставши на коліна, став підбирати золото. Він знайшов у печері два порожні мішки, наповнив їхніми динарами, притяг до дверей і крикнув:
- Симсим, відкрий двері!
Двері негайно ж розгорнули. Алі-баба вийшов з печери, і двері захлопнулися за ним. Колючі кущі й галузей переплелися й сховали її від очей. Осли Алі-Баби паслися на галявині. Алі-баба звалив на них мішки із золотом, прикрив їх зверху дровами й поїхав додому. Коли він повернувся, уже була ніч і стривожена Зейнаб чекала його у воріт.
- Що ти робив у лісі так довго? - запитала вона. - Я думала, що тебе розтерзали вовки або гієни. Тому ти привіз дрова додому, а не продав їх?
- Зараз усе довідаєшся, Зейнаб, - сказав Алі-Баба. - Допоможи-но мені внести у будинок ці мішки й не шуми, щоб нас не почули сусіди.
Зейнаб мовчачи звалила один з мішків собі на спину, і вони з Алі-Бабою ввійшли у будинок. Зейнаб щільно прикрила за собою двері, запалила світабоник і розв'язала мішок.
Побачивши золото, вона сполотніла від страху й крикнула:
- Що ти наробив, Алі-Баба? Кого ти ограбував?
- Не тривожся, Зейнаб, - сказав Алі-Баба. - Я нікого не ограбував і зараз розповім тобі, що із мною сьогодні трапилося.
Він розповів їй про розбійників і печеру й, закінчивши своє оповідання, сказав:
- Дивися, Зейнаб, спрягти це золото й не говори про нього нікому. Люди подумають, що ми й справді кого-небудь ограбували, і донесуть на нас султанові, і тоді він відніме у нас усе золото й посадить нас у підземелля. Давай викопаємо яму й сховаємо у ній золото.
Вони вийшли у сад, викопали при світлі місяця яму, склали усе золото, а потім знову закидали яму землею.
Покінчивши із цією справою, Алі-Баба ліг спати. Зейнаб теж лягла, але ще довго ворочалася з боку на бік і думала: "Скільки ж золота привіз Алі-Баба? Як тільки розвиднить, я перерахую всі монетки, до останньої!"
На наступний ранок, коли Алі-Баба, як завжди, виїхав на гору, Зейнаб побігла до ями, розкопала її й прийнялася перераховувати динари. Але їх було так багато, що Зейнаб не могла порахувати. Вона не дуже добре вважала й увесь час збивалася. Нарешті це їй набридло, і вона сказала собі: "Краще я поберу захід і переміряю золото. Ось тільки заходу у мене немає. Прийде попросити у Фатими".
А Касим з Фатимой жили у сусідньому будинку. Зейнаб зараз же побігла до них. Увійшла у сіни й сказала Фатиме:
- Зроби милість, позич мені ненадовго захід. Я сьогодні ж поверну її тобі.
- Добре, - відповіла Фатима, - але мій захід у сусідки. Зараз я сходжу за нею й дам її тобі. Почекай тут, у сінях. У тебе ноги брудні, а я тільки що постелила чисті циновки.
Усе це Фатима видумала. Та мірка, якої меряли крупу, висіла на своєму місці - у кухні, над вогнищем, - і циновок вона не міняла вже днів десять. Насправді їй просто дуже хотілося довідатися, для чого Зейнаб раптом знадобилася мірка, - адже Фатима добре знала, що у будинку у Алі-Баби давно вже немає ніякої крупи. А запитувати Зейнаб вона не бажала: нехай Зейнаб не уявляє, що Фатима цікавиться її справами. Та вона придумала спосіб довідатися не запитуючи. Вона вимазала дно мірки медом, а потім винесла її Зейнаб і сказала:
- На, побери. Тільки дивися не забудь повернути її у цілості й не пізніше чому до заходу сонця. Мені самої потрібно мерять сочевицю.
- Спасибі тобі, Фатима, - сказала Зейнаб і побігла додому.
Вона вигребла з ями усе золото й початку квапливо його мерять, увесь час оглядаючись по сторонах.
Золота виявилося десять заходів і ще полмери.
Зейнаб повернула мірку Фатиме й пішла, поклонившись їй до землі. Фатима зараз же схопила мірку й заглянула у неї. Та раптом вона побачила: до дна мірки прилип якийсь маленький світлий кружечок. Це був новенький золотий динар.
Фатима не вірила своїм очам. Вона повертіла монету між пальцями й
Навіть спробувала її на зуб - не чи фальшива? Але динар був самий теперішній, із чистого золота.
- Отож яка це крупу! - закричала Фатима. - Вони такі багатії,
Що Зейнаб навіть міряє золото заходом. Напевно, вони кого-небудь ограбували, а самі причиняються бідняками. Скоріше б Касим повернувся із крамниці! Я неодмінно усе розповім йому. Нехай піде до Алі-Бабі й пригрозить йому гарненько. Алі-баба, напевно, поділиться з ним.
Фатима весь день просиділа у воріт, очікуючи Касима. Коли стало смеркти, Касим повернувся із крамниці, і Фатима, не давши йому навіть зняти тюрбан, закричала:
- Слухай, Касим, яка у мене новина! Твій брат Алі-Баба прикидається бідняком, а він, виявляється, багатше нас із тобою!
- Що ти видумала! - розсердився Касим. - Багатше мене немає нікого на нашій вулиці та й у всьому кварталі. Недарма мене вибрали старшиною ринку.
- Ти мені не віриш! - образилася Фатима. - Ну так скажи: як ти вважаєш гроші, коли підраховуєш по вечорах виторг?
- Звичайно вважаю, - відповів Касим. - Складаю у купи динари й дирхеми й перераховую. А як нарахую сотню, загинаю палець, щоб не помилитися. Так що ти такі дурості запитуєш?
- Ні, не дурості! - закричала Фатима. - Ти ось уважаєш динари на десятки й сотні, а Зейнаб, дружина твого брата, уважає заходами. Ось що вона залишила у моїй мірці!
Та Фатима показала йому динар, який прилип до дна мірки. Касим оглянув його з усіх боків і сказав:
- Нехай мене не кличуть Касимом, якщо я не допитаюсь, звідки у Алі-Баби узялися гроші. Хитрістю або силою, але я відберу їх у нього!
Та він зараз же відправився до свого брата.
Алі-баба тільки що повернувся з гори й відпочивав на кам'яній лаві перед будинком. Він дуже зрадів Касиму й сказав:
- Ласкаво просимо, Касим! Ти не часто буваєш у мене. Що привело до мене тебе сьогодні, та ще у таку пізню годину?
- Добрий вечір, брат мій, - важливо сказав Касим. - Мене привела до тебе більша образа.
- Образа? - здивувався Алі-Баба. - Чому ж міг я, бідний дроворуб, скривдити старшину ринку?
- Ти тепер багатше мене, - сказав Касим. - Ти міряєш золото заходами. Ось що моя дружина знайшла на дні мірки, яку вона дала твоїй дружині Зейнаб. Не обманюй мене: я усе знаю! Чому ти сховав від мене, що розбагатів? Напевно, ти кого-небудь ограбував?
Алі-баба зрозумів, що Касим провідав його таємницю, і розв'язав у всьому зізнатися.
- Про брат мій, - сказав він, - я зовсім не праг тебе обманювати! Я тільки тому нічого тобі не розповів, що боявся злодіїв і розбійників, які можуть тебе вбити.
Та він розповів Касиму про печеру й про розбійників. Потім простягнув братові руку й сказав:
- Про брат мій, ми з тобою обоє сини одного батька й однієї матері. Давай же ділити навпіл усе, що я привезу з печери. Я знаю, як туди ввійти і як уберегтися від розбійників. Побери собі половину грошей і скарбів - цього вистачить тобі на усе життя.
- Не прагну половину, прагну всі гроші! - закричав Касим і відіпхнув руку Алі-Баби. - Говори скоріше, як увійти у печеру, а якщо не скажеш, я донесу на тебе султанові, і він велить відрубати тобі голову!
- Навіщо ти загрожуєш мені султаном! - сказав Алі-Баба. - Поїдь, якщо прагнеш, у печеру, але тільки тобі однаково не відвезти всі гроші й скарбу. Навіть якби ти цілий рік возив з печери золото й срібло, не відпочиваючи ні днем ні вночі, - і тоді ти не відвіз би й половини того, що там є.
Він розповів Касиму, як знайти печеру, і велів йому добре запам'ятати слова: "Симсим, відкрий двері!"
- Не забуду, - сказав Касим. - Симсим... симсим... Це, здається, рослина начебто конопель. Буду пам'ятати.
На наступний ранок Касим осідлав десять мулів, звалив на кожного мула по дві більші скрині й відправився у ліс. Він пустив своїх мулів пастися на узліссі лісу, відшукав двері у скелі й, уставши перед нею, закричав щосили:
- Агов, симсим, відкрий двері!
Двері розгорнули, Касим увійшов, і двері знову захлопнулися за ним.
Касим побачив печеру, повну скарбів, і зовсім втратив розум від радості. Він затанцював на місці, потім кинувся вперед і став вистачати усе, що попадалося під руку: оберемка дорогих тканин, шматки золота, глечики й блюда, потім кидав їх і зривав зі стін золоті мечі й щити, вистачав пригорщами гроші й сунув їх за пазуху. Так він метався по печері ціла година, але ніяк не міг забрати всього того, що там було. Нарешті він подумав: " У мене часу багато. Буду виносити звідси мішок за мішком, поки не навантажу всіх мулів, а потім приїду ще раз. Я буду їздити сюди щодня, поки не заберу всі, до останньої монетки!"
Він схопив мішок із грішми й поволок його до дверей.
Двері були замкнені.
Касим праг вимовити чарівні слова, які відкривали двері, але раптом виявилося, що він забув їх. Він пам'ятав тільки, що треба сказати назву якоїсь рослини.
Та він крикнув:
- Горох, відкрий двері!
Але двері не відкрилися. Касим злякався. Він подумав і крикнув знову:
- Пшениця, відкрий двері!
Двері й не ворухнулися. Касим від страху вже нічого не міг згадати й викрикував назви всіх рослин, які знав.
- Овес, відкрий двері!
- Коноплі, відкрий двері!
- Ячмінь, відкрий двері! Але двері не відкривалися.
Касим зрозумів, що йому більше ніколи не вибратися з печери. Він сіл на мішок із золотом і заплакав.
У цей час розбійники ограбували багатих купців, відібрали у них багато золота й дорогих товарів. Вони розв'язали усе це сховати у печері. Під'їжджаючи до лісу, отаман помітив на узліссі мулів, які мирно щипали траву.
- Що це за мули? - сказав отаман. - До їхніх сідел прив'язані скрині. Напевно, хто-небудь дізнався про нашу печеру й прагне нас ограбувати!
Він наказав розбійникам не шуміти й, підійшовши до дверей, тихо вимовив:
- Симсим, відкрий двері!
Двері відчинилися, і розбійники побачили Касима, який намагався сховатися за мішок із грішми. Отаман кинувся вперед, змахнув шаблею й відрубав Касиму голову.
Розбійники залишили тіло Касима у печері, а самі переловили мулів і, погнавши їх перед собою, поскакали.
А Фатима весь день просиділа у вікна - усе чекала, коли здадуться мули зі скринями, повними золота. Але час проходив, а Касима усе не було. Фатима прождала день, прождала ніч, а ранком із плачем прибігла до Алі-Бабі.
Алі-баба сказав:
- Не тривожся, Фатима. Я зараз сам поїду на гору й довідаюся, що трапилося з Касимом.
Він негайно ж сіл на осла й поїхав у ліс, прямо до печери.
Та як тільки ввійшов у печеру - побачив, що його брат лежить мертвий на мішках із грішми.
Алі-баба виніс тіло Касима з печери, поклав його у мішок і, сумний, поїхав додому. "Ось до чого довела Касима жадібність! - думав Алі-Баба. - Якби він погодився розділити із мною гроші й не захотів забрати собі всі, він і зараз був би живий".
Алі-баба влаштував Касиму пишний похорон, але нікому не сказав, як загинув його брат. Фатима говорила всім, хто проводжав Касима на цвинтар, що її чоловіка розтерзали у лісі дикі звірі.
Коли Касима поховали, Алі-Баба сказав Фатиме:
- Знаєш що, Фатима, продай мені твій будинок, і будемо жити разом. Тоді й мені не прийде будувати новий будинок, і тобі не так страшно буде жити однієї. Добре?
- Про Алі-Баба, - сказала Фатима, - мій будинок - твій будинок, і усе, що у
Мене є, належить тобі. Дозволь тільки мені жити з вами - більше мені нічого не потрібно.
- Ну ось і добре, - сказав Алі-Баба, і вони із Зейнаб і Фатимой зажили разом.
Алі-баба ще кілька раз їздив у печеру й вивіз звідти багато золота, дорогоцінних одягів, килимів і посуду.
Щодня у нього на кухні готувалася їжа не тільки для нього самого, Зейнаб і Фатими, але й для всіх його бідних сусідів, яким нема чого було їсти. А коли сусіди дякували йому, він говорив:
- Приходите й завтра й приводите із собою всіх бідняків. А дякувати немає за що. Я пригощаю вас на гроші мого брата Касима, якого з'їли на горі вовки. Він адже була людей багата.
Скоро всі бідняки й злиденні сталі приходити до будинку Алі-Баби до обіду й вечері, і жителі міста дуже його полюбили. Ось що було з Алі-Бабою, Зейнаб і Фатимой.
Що ж стосується розбійників, то вони через кілька днів знову приїхали до печери й побачили, що тіло їх ворога зникло, а мішки із грішми розкидані по землі.
- У нашу печеру знову хтось заходив! - закричав отаман. - Недавно я вбив одного ворога, але, виявляється, їх трохи. Нехай не буду я Хасан Одноокий, якщо я не вб'ю всякого, хто прагне поживиться нашим видобутком! Хоробрі розбійники, найдеться чи серед вас сміливець, який не побоїться відправитися у місто й розшукати нашого кривдника? Нехай не береться за цю справу боягуз або слабкий. Тільки хитрий і спритний може виконати його.
- Про отаман, - сказав один з розбійників, - ніхто, крім мене, не піде у місто й не вистежить нашого ворога. Недарма кличуть мене Ахмед Зірвиголова. А якщо я не знайду його, роби із мною що прагнеш.
- Добре, Ахмед, - сказав отаман. - Даю тобі один день строку. Якщо ти знайдеш нашого ворога, я призначу тебе своїм помічником, а якщо не знайдеш - краще не вертайся: я відрубаю тобі голову.
- Будь спокійний, отаман, не пройде дня, як ти довідаєшся, де знайти свого ворога, - сказав Ахмед. - Чекайте мене сьогодні до вечора тут, у лісі.
Він скинув із себе розбійницьке плаття, надяг синій шовковий халат, червоні сап'янові чоботи й тюбетейку й пішов у місто.
Був ранній ранок. Ринок був ще порожній, і всі крамниці були закриті. Тільки старий башмачник сидів під своїм навісом і, розклавши інструменти, чекав замовників.
Ахмед Зірвиголова підійшов до нього й, поклонившись, сказав:
- Добрий ранок, дядечко! Як ти рано вийшов на роботу! Якби я не побачив тебе, мені довелося б ще довго чекати, поки відкриється ринок.
- А що тобі потрібно? - запитав старий башмачник, якого кликали Мустафа.
- Я чужий у вашому місті, - відповів Ахмед. - Тільки сьогодні вночі я прийшов сюди й чекав до світанку, поки відкрили міські ворота. У цім місті жив мій брат, багатий купець. Я прийшов до нього з далеких країн, щоб побачити його, і, підходячи до міста, почув, що його знайшли у лісі мертвим. Тепер я не знаю, як відшукати його рідних, щоб поплакати про нього разом з ними.
- Ти говориш, твій брат був багатий купець? - запитав башмачник. - У нашому місті недавно ховали одного купця, і я був на похороні. Дружина купця говорила, що його розтерзали вовки, але я чув від однієї людини, що це неправда й що цього купця насправді молодший брат знайшов у лісі вбитим, без голови, і тайкома привіз додому у мішку.
Ахмед Зірвиголова дуже зрадів. Він зрозумів, що цей багатий купець і є та людина, якої вбив отаман у печері.
- Ти можеш мене провести до його будинку? - запитав Ахмед башмачника.
- Можу, - відповів башмачник. - Але тільки як же мені бути з роботою? Раптом хто-небудь прийде на ринок і захоче замовити мені туфлі, а мене не буде на місці?
- Ось тобі динар, - сказав Ахмед. - Побери його за збитки, а коли ти покажеш мені будинок мого брата, я дам тобі ще динар.
- Спасибі тобі за твою щедрість! - викликнув обрадуваний Мустафа. - Щоб заробити цей динар, мені потрібно цілий місяць ставити на туфлях заплатки. Підемо!
Та башмачник привів Ахмеда до будинку, де жив Касим.
- Ось будинок, де жив убитий купець. Тут поселився тепер його брат, -сказав Мустафа.
" Його-Те мені й треба!" - подумав Ахмед. Він дав Мустафі динар, і Мустафа пішов, кланяючись і завдяки.
Усі вдома у цім місті були обнесені високими стінами, так що на вулицю виходили тільки ворота. Запам'ятати незнайомий будинок було нелегко.
"Треба відзначити цей будинок, щоб потім довідатися його", - розв'язав Ахмед.
Він витягся з кишені шматок мела й поставив на воротах будинку хрестик. А потім пішов назад.
"Тепер я запам'ятаю цей будинок і приведу до нього завтра моїх товаришів... Бути мені помічником отамана!" - радів він.
Тільки що Ахмед встигнув піти, як з будинку вийшла служниця Алі-Баби по імені Марджана, дівчина розумна й хоробра. Вона зібралася йти на ринок за хлібом і м'ясом до обіду. Закриваючи хвіртку, вона обернулася й раптом побачила на воротах хрестик, намальований крейдою.
"Хто це здумав бруднити наші ворота? - подумала вона. - Напевно, вуличні хлопчиськи... Ні, хрест занадто високо. Його намалювала доросла людина, і ця людина задумала проти нас зла справа. Він прагне запам'ятати наш будинок, щоб нас убити або ограбувати. Треба мені збити його з користі".
Марджана повернулася додому, винесла шматок крейди, поставила хрести на всіх сусідніх будинках і пішла по своїх справах.
А розбійник прибіг у печеру й крикнув:
- Слухай, отаман! Слухайте всі! Я знайшов будинок нашого ворога й відзначив його хрестом. Завтра я вам покаджу його.
- Молодець, Ахмед Зірвиголова! - сказав отаман. - Завтра до ранку будьте усе готові. Ми сховаємо під халати гострі ножі й підемо з Ахмедом до будинку нашого ворога.
- Слухаємо й коримося тобі, отаман, - сказали розбійники, і всі стали поздоровляти Ахмеда з удачею.
А Ахмед Зірвиголова ходив гордий і говорив:
- Ось побачите, я буду помічником отамана!
Він усю ніч не спав, чекаючи ранку, і, як тільки розвидніло, підхопився й розбудив розбійників. Вони надягли широкі бухарські халати, білі чалми й туфлі із загнутими носками, сховали під халати ножі й пішли у місто. Та всі, хто їх бачив, говорили:
- Це бухарці. Вони прийшли у наше місто й оглядають його.
Поперед усіх ішли Ахмед з отаманом. Довго водив Ахмед своїх товаришів по місту й нарешті відшукав потрібну вулицю.
- Дивитеся, - сказав він, - ось цей будинок. Бачите, на воротах хрест.
- А ось ще хрест, - сказав інший розбійник. - У якому ж будинку живе наш ворог?
- Так геть і на тому будинку хрест! Та на цьому! Та тут хрест! Так отут на всіх будинках хрести! - закричали раптом інші розбійники.
Отаман розсердився й сказав:
- Що це значить? Хтось перехитрив тебе, Ахмед! Ти не виконав доручення, і не прийде тобі більше з нами розбійничати. Я сам відрубаю тобі голову!
Та коли вони повернулися у ліс, жорстокий отаман відрубав голову Ахмеду. А потім сказав:
- Хто ще візьметься відшукати будинок нашого ворога? У кого вистачить хоробрості? Нехай не пробує це зробити ледачий або слабкий!
- Дозволь мені спробувати, про отаман! - сказав один з розбійників, Мухаммед Плішивий. - Я людей стара, і мене так легко не проведеш. А якщо я не виконаю доручення - страти мене так само, як ти стратив Ахмеда.
- Іди, Мухаммед, - сказав отаман. - Буду тебе чекати до завтрашнього вечора. Але дивися: якщо ти не знайдеш і не покажеш мені будинок нашого ворога, тобі не буде пощади.
На наступний ранок Мухаммед Плішивий відправився у місто. Ахмед розповідав розбійникам про Мустафу, і Мухаммед пішов прямо на ринок, до старого башмачника. Він повів з ним такий же розмова, як і Ахмед, і пообіцяв йому два динари, якщо Мустафа покаже йому будинок убитого купця. Та Мустафа, обрадуваний, довів його до самих воріт.
"Прийде й мені як-небудь відзначити будинок", - подумав Мухаммед.
Він побрав шматок цегли, що валялася на дорозі, і намалював на воротах маленький хрестик у правому верхньому куті.
"Тут його ніхто не побачить, крім мене, - подумав він. - Побіжу скоріше за отаманом і приведу його сюди".
Та він швидко пішов назад до своїх товаришів.
А Марджана саме верталася з ринку. Побачивши, що від воріт їх будинку крадькома відійшла якась людина й побігла по дорозі, вона зміркувала, що отут щось негаразд. Марджана підійшла до воріт, уважно оглянула їх і побачила у правому верхньому куті маленький червоний хрестик.
" Отож, виходить, хто ставить хрести на наших воротах! - подумала Марджана. - Почекай же, я тебе перехитрю".
Вона підняла із землі шматок цегли й поставила такі ж хрести на воротах усіх будинків їх вулиці.
- Ну-но, спробуй тепер знайти наш будинок! - викликнула вона. - Тобі це так само не вдасться, як учора.
А Мухаммед Плішивий усю дорогу біг не зупиняючись і нарешті ввійшов у печеру, ледве перекладаючи дух.
- Йдемте скоріше! - крикнув він. - Я так відзначив цей будинок, що вуж тепер нашому ворогу не піти. Збирайтеся ж скоріше, не гайтеся!
Розбійники загорнулися у плащі й пішли слідом за Мухаммедом. Вони дуже квапилися, щоб дійти до міста засвітла, і прийшли туди перед самим заходом сонця. Знайшовши знайому вулицю, Мухаммед Плішивий підвів отамана до самих більших і гарних воріт і вказав йому пальцем на маленький червоний хрестик у правому верхньому куті воріт.
- Бачиш, - сказав він, - ось моя оцінка.
- А це чия? - запитав один з розбійників, який зупинився у сусідніх воріт. - Отут теж намальований хрестик.
- Який хрестик? - закричав Мухаммед.
- Червоний, - відповів розбійник. - Та на тих воротах точно такої ж. Та напроти теж. Поки ти показував отаманові свій хрестик, я оглянув усі сусідні ворота.
- Що ж, Мухаммед, - сказав отаман, - і тебе, виходить, перехитрили? Хоч ти й гарний розбійник, а слова не стримав. Пощади тобі не буде!
Та Мухаммед загинув так само, як і Ахмед. Та стало у зграї отамана не сорок, а тридцять вісім розбійників.
"Треба мені самому узятися за цю важку справу, - подумав отаман. - Мої люди добре борються, крадуть і грабують, але вони не годяться для хитростей і обману".
Та ось на наступний ранок Хасан Одноокий, отаман розбійників, увійшов у місто сам. Торгівля на ринку була у повному розпалі. Він знайшов Мустафу-Башмачника й, присівши поруч із ним, сказав:
- Про дядечко, чому ти такий сумний? Роботи, чи що, мало?
- Роботи у мене вже давно ні, - відповів башмачник. - Я б, напевно, умер з голоду, якби доля не послала мені допомога. Позавчора рано ранком прийшов до мене одна щедра людина й розповіла, що він шукає рідних свого брата. А я знав, де будинок його брата, і показав йому дорогу, і чужоземець подарував мені цілих два динари. Учора до мене прийшов інший чужоземець і знову запитав мене, не чи знаю я його брата, який недавно вмер. Я привів його до того ж самому будинку й знову одержав два динари. А сьогодні ось уже полудень, але ніхто до мене не прийшов. Видне, у небіжчика немає більше братів.
Почувши слова Мустафи, отаман гірко заплакав і сказав:
- Яке щастя, що я зустрів тебе! Я третій брат цього вбитого. Я прийшов з далекої країни й тільки вчора довідався, що мого старшого брата вбили. Нас було п'ятеро братів, і ми усе жили у різних країнах, і ось тепер ми зійшлися у вашому місті, але тільки для того, щоб знайти нашого брата мертвим. Відведи ж мене до його будинку, і я дам тобі стільки ж грошей,
Скільки далечіні мої брати.
- Добре! - радісно сказав старий. - А більше у нього немає братів?
- Ні, - відповів отаман, важко зітхаючи. - Нас було п'ятеро, а тепер стало тільки четверо.
- Шкода, що вас так мало! - сказав старий Мустафа й теж зітхнув. - Ідемо.
Він привів отамана до будинку Касима, одержав свою плату й пішов. А отаман порахував і добре запам'ятав, скільки воріт від кута вулиці до цього будинку, так що йому не потрібно було відзначати ворота. Потім він повернувся до своїх товаришів і сказав:
- Про розбійники, я придумав одну хитрість! Якщо вона вдасться, ми вб'ємо нашого ворога й відберемо всі багатства, які він відвіз із печери. Слухайте ж мене й виконуйте усе, що я накажу.
Та він велів одному з розбійників піти у місто й купити двадцять сабоних мулів і сорок глечиків для масла.
А коли розбійники привели мулів, навантажених глечиками, отаман наказав розбійникам влізти у глечики. Він сам прикрив глечики пальмовими листами й обв'язав травою, а зверху проткнув дірочки для повітря, щоб люди не задихнулися. А у два глечики, що залишилися налив маслинового масла й вимазав їм інші глечики, щоб люди думали, що у всіх глечиках налите масло.
Сам отаман надяг плаття багатого купця й погнав мулів у місто. Наступав вечір, уже темніло. Отаман направився до будинку Касима й побачив, що у воріт сидить весела й привітна людина. Це був Алі-Баба. Отаман підійшов до нього й низько поклонився, торкнувшись рукою землі.
- Добрий вечір, ушанований купець! - сказав він. - Я чужоземець, з далекої країни. Я привіз запас дорогого масла й сподівався продати його у вашому місті. Але мої мули утомилися від довгого шляху і йшли повільно. Коли я ввійшов у місто, уже настав вечір і всі крамниці закрилися. Я обійшов усе місто, щоб знайти нічліг, але ніхто не праг пустити до себе чужоземця. Та ось я пройшов повз тебе й побачив, що ти людей привітна й привітний. Не чи дозволиш ти мені провести у тебе одну ніч? Я складу свої глечики надворі, а завтра рано ранком відвезу їх на ринок і продам. А потім я виїду назад у мою країну й буду всім розповідати про твою доброту.
- Входь, чужоземець, - сказав Алі-Баба. - У мене місця багато. Розсідлай мулів і задай їм корму, а потім ми будемо вечеряти... Агов, Марджана, посади собак на ланцюг, щоб вони не скусали нашого гостя!
- Дякую тобі, про ушанований купець! - сказав отаман розбійників. -Нехай здійсняться твої бажання, як ти виконав моє прохання.
Він увів своїх мулів у двір і розвантажив їх у стіни будинку, обережно знімаючи глечики, щоб не ушибить розбійників. А потім нагнувся до глечиків і прошептав:
- Сидите тихо й не рухайтеся. Уночі я вийду до вас і сам поведу вас у будинок.
Та розбійники пошепки відповіли із глечиків:
- Слухаємо й коримося, отаман!
Отаман увійшов у будинок і піднявся у кімнату, де вже був приготовлений столик для вечері. Алі-баба чекав його, сидячи на низенькому ослоні, покритої килимом. Побачивши гостюючи, він крикнув Марджане:
- Агов, Марджана, накажи зажарити курку й приготувати побільше млинчиків з медом! Я прагну, щоб мій гість був задоволений нашим частуванням.
- Слухаю й корюся, - сказала Марджана. - Я приготую усе це
Сама, своїми руками.
Вона побігла на кухню, жваво замісила тісто й тільки що зібралася пекти млинчики, як раптом побачила, що масло усе вийшло й жарити не на чому.
- Ось лихо! - закричала Марджана. - Як же тепер бути? Уже ніч, масла ніде не купиш. Та у сусідів не дістанеш, усе давно сплять. Ось лихо!
Раптом вона ляснула себе по чолу й сказала:
- Дурна я! Говорю, що немає масла, а тут, під вікном, коштують сорок глечиків з маслом. Я поберу небагато у нашого гостя, а завтра ледве світло куплю масла на ринку й доллю глечик.
Вона запалила світабоник і вийшла у двір. Ніч була темна, похмура. Усе було тихе, тільки мули у колодязя фиркали й дзенькали вуздечками.
Марджана високо підняла світабоник над головою й підійшла до глечиків.
Та саме трапилося так, що найближчий глечик був з маслом. Марджана відкрила його й стала переливати масло у казан.
А розбійникам уже дуже набридло сидіти у глечиках скорчивши. У них так боліли кості, що вони не могли більше терпіти. Почувши кроки Марджани, вони подумали, що це отаман прийшов за ними, і один з них тихо сказав:
- Нарешті ти прийшов, отаман! Скоріше дозволь нам вийти із цих проклятих глечиків і дай розправитися з хазяїном цього будинку, нашим ворогом.
Марджана, почувши голос із глечика, ледве не впала від страху й упустила світабоник. Але вона була розумна й хоробра дівчина й відразу зрозуміла, що торговець маслом - лиходій і розбійник, а у глечиках сидять його люди й що Алі-Бабі загрожує страшна смерть.
Вона підійшла до того глечика, з якого почувся голос, і шепнула:
- Скоро прийде пора. Мовчи, а то тебе почують собаки. Їх на ніч спустили з ланцюга.
Потім вона підійшла до іншого глечика й запитала:
- Хто отут?
- Я, Хасан, - відповів голос із глечика.
- Будь готів, Хасан, скоро я звільню тебе.
Так вона обійшла всі глечики й довідалася, що у тридцятьох восьми глечиках сидять розбійники й тільки у два глечики налите масло.
Марджана схопила казан з маслом, побігла на кухню й нагріла масло на вогні так, що воно закипіло. Потім вийшла у двір і хлюпнула киплячим маслом у глечик, де сидів розбійник. Той не встигнув і крикнути - відразу вмер. Покінчивши з одним ворогом, Марджана прийнялася за інших. Вона кип'ятила масло на вогні й обливала їм розбійників, поки не вбила всіх. А потім вона побрала сковорідку й насмажила багато рум'яних млинчиків, красиво уклала їх на срібне блюдо, облила маслом і понесла наверх, у кімнату, де сиділи Алі-Баба і його гість.
Алі-баба не переставав пригощати отамана розбійників, і скоро той так наївся, що ледве міг рухатися. Він лежав на подушках, склавши руки на животі, і важко дихав. Алі-баба побачив, що гість ситий, і захотів повеселити його. Він крикнув Марджане:
- Агов, Марджана, станцюй для нашого гостя найкращу із твоїх танців!
- Слухаю й корюся, пан, - відповіла Марджана з уклоном. - Дозволь мені тільки піти й побрати покривало, тому що я буду танцювати з покривалом.
- Іди й вертайся, - сказав Алі-Баба.
Марджана втекла до себе у кімнату, загорнулася у вишите покривало й сховала під ним гострий кинджал. А потім вона вернулася й стала танцювати. Алі-баба й отаман розбійників дивилися на неї й качали головами від задоволення.
Та ось Марджана посередині танцю стала всі ближче й ближче підходити уводити, увести до ладу отаманові. Та раптом вона, як кішка, стрибнула на нього й, змахнувши кинджалом, устромила його у серце розбійника. Розбійник голосно скрикнув і вмер.
Алі-баба остовпів від жаху. Він подумав, що Марджана збожеволіла.
- Горі мені! - закричав він. - Що ти наробила, божевільна? У моєму будинку вбитий чужоземець! Сором і ганьба на мою голову!
Марджана опустилася на коліна й сказала:
- Вислухай мене, пан, а потім роби із мною що прагнеш. Якщо я винувата, убий мене, як я вбила його.
Та вона розповіла Алі-Бабі, як вона довідалася про розбійників і як погубила їхніх усіх.
Алі-баба відразу зрозумів, що це те самі розбійники, які приїжджали до печери й убили Касима.
Він підняв Марджану з колін і голосно закричав:
- Вставай, Зейнаб, і розбуди Фатиму! Нам загрожувала страшна смерть, а ця смілива й розумна дівчина врятувала всіх нас!
Зейнаб і Фатима зараз же прибігли й міцно обійняли Марджану, а Алі-Баба сказав:
- Ти не будеш більше служницею, Марджана. Із цього дня ти будеш жити разом з нами, як наша рідна сестра.
Та із цього часу вони жили спокійно й щасливо, поки не прийшла до них смерть.