Мавпа зустріла друга Кролика й сказала йому:
- Послухай-но, у бабусі Левиці недавно народилися внучата. Ти адже знаєш, вона майстриня вбивати, але чи навряд зуміє добре виховати своїх дітей. Давай підемо до неї й запропонуємо себе у няньки. Вона, напевно, погодиться. А потім ми, як тільки трапиться можливість, уб'ємо всіх дитинчат і з'їмо. Заодно й саму Левицю.
Кролик, звичайно, погодився. Але коли двоє друзів з'явилися до бабусі Левиці, вона відразу підняла лапу й прагла їх убити.
- Ай-Ай-Ай, бабуся! - закричали обоє. - Не їж нас, ми
Ще маленькі! Хіба тобі вистачить нашого м'яса, щоб утамувати голод? Відпусти нас. Якщо ти це зробиш, ми приведемо до тебе наших дорослих, таких величезних, як бабуся Пакаса, тіточка Жавали!
Левиця погодилася.
- Але тільки знаєш що, бабуся, для того щоб вони прийшли, тобі треба влягтися геть там, у високій траві, і прикинутися мертвої, - зажадала Мавпа.
Та Левиця сховалася у високій траві, розтяглася на боці, зовсім як мертва, а Мавпа і її друг Кролик устали у дверях її будинку, забили у барабани й запекли:
Умерла бабуся Левиця, Ми вільні! Умерла бабуся Левиця, Ми вільні!
Усі звірі, і маленькі й більші, так обрадувалися, що збіглися з найближчих лісів і полів і стали танцювати навколо Левиці. Невже вона вмерла? Яка радість! Просто неможливо у це повірити! Барабани гриміли - дум-дум-дум, дум-дум-дум, дум-дум-дум! - а звірі танцювали й танцювали поза собою від щастя.
Друг Кролик і друг Мавпа, коли танець був у самому розпалі, кинули барабани й теж пустилися у танок. Але отут двері будинку захлопнулися. Левиця
Негайно вискочила із трави й стала вистачати всі, хто попадався їй у лабети. Адже звірам нікуди було сховатися. Схопила вона й двох друзів - Кролика й Мавпу, клацнула зубами: зараз їх з'їсть.
- Ай-Ай-Ай, бабуся! Не вбивай нас! - заблагала Мавпа. - Хіба ти
Не прагнеш, щоб ми принесли тобі хмизу? Ти що, не будеш засмажувати усе це м'ясо? Ай-ай-Ай, невже не прагнеш?
Левиця подумала, подумала й погодилася. Дійсно, м'яса багато, зажарити його треба, а хмизу у неї немає! Та вона відпустила Кролика й Мавпу за хмизом.
Бігцем помчалися вони у ліс. Але тут раптом їх зустрів величезний удав Китаселе. Він висунув роздвоєну мову й приготувався проковтнути обох.
- Аи, дідусь Китаселе, не вбивай нас, почекай трошки, ось побачиш, ми приведемо тобі па обід таку ж громадину, як ти сам! А ми адже ще маленькі, па нас ще й м'яса-те немає ніякого! - заблагала Мавпа.
Тоді удав Китаселе відпустив їх. Понеслися друзі до Левиці.
- Ой-Ой-Ой, бабуся, ми не принесли хмизу! Нас ледве не проковтнув дідусь Китаселе. Підемо разом з нами. Він тебе злякається. Адже тебе усе бояться. Ти ж сабоніше всіх! - сказала Мавпа.
Та Левиця пішла разом з ними у ліс.
Мавпа непомітно забігла вперед і попередила дідуся Китаселе:
- Громадина, така ж, як ти, уже тут!
Удав Китаселе виповз зі свого притулку й убив Левицю.
- Дідусь Китаселе, бачиш, ми тебе не обдурили! А якби ти знав, скільки м'яса ще лежить у неї у будинку! Підемо зажаримо його! - запропонувала удавові Мавпа.
Усе втрьох пішли, понесли хмиз хто як міг: Мавпа - у лабетах,
Кролик - у зубах, а удав захопив суки й хвостом і головою.
- Ти, дідусь, почекай тут небагато, а ми тепер підемо принесемо вогню. Ось бачиш: люди працюють у поле, у них ми й поберемо вогонь.
А люди бачили вже побачили величезну змію й кинулися бігти. Люди розбіглися, а Мавпа вихопила палаюче вугіллячко з багаття й радісно закричала:
- Ну, дідусь Китаселе, тепер підемо жарити м'ясо!
Величезний Удав від жадібності забув про те, що тримає хмиз і хвостом і головою. А Мавпа піднесла вугіллячко й до хвоста й до голови змії. Сухий хмиз відразу ж спалахнув, і Удав згорів. Та усе м'ясо дісталося Мавпі і її другові Кроликові. Ось-Те бенкетували вони!