Цю негритянську казку особливо люблять розповідати у південному штаті Теннессі.
Коли Бог зробив чоловіка й жінку, він оселив їх разом у одному будинку. Чоловік і жінка силою були рівні, і, якщо затівали боротьбу, вона завжди кінчалася нічиєї.
Одного разу чоловік розв'язав: "Треба піти поговорити з Богом. Утомився я боротися з жінкою, яку ніяк не можу здолати".
Та він відправився на небо й став перед Богом.
- Господи, - сказав чоловік, - ніхто не допоможе чоловікові, крім тебе. Ти вмієш запалювати на небі зірки, так вияви мені милість. Прошу тебе, господи, дай мені ще сили, щоб я міг здолати жінку. Не будеш адже ти щораз спускатися з неба на землю, щоб установлювати між нами мир. Додай мені сили, і я сам наведу порядок. Хоч зовсім трошки!
- Добре, - сказав Бог, - відтепер ти будеш сабоніше жінки.
Та чоловік побіг з неба прямо додому. Ледь добіг він до будинку, як закричав:
- Жінка, тепер я твій хазяїн! Бог додав мені сили, і тепер ти повинна мене слухатися!
Жінка початку з ним боротися, але він здолав її. Вона спробувала знову, і знову він здолав її. Та втретє він здолав її.
Чоловік дуже загордився.
- Поводься добре, не те я задам тобі! Жінка не на жарт розсердилася.
- Це ми ще подивимося! - сказала вона. Та на інший день вона сама пішла до Бога.
- Господи, прошу тебе, додай мені сили, хоч трішки.
- Ти одержала всю силу сповна, - сказав Бог. - А чоловікові я вже дав добавку.
- Як же так? Адже тепер він легко може мене здолати, а раніше не міг. Прошу тебе, господи, дай мені стільки ж, скільки йому, або відніми у нього зайву.
- Що я дав, то назад не беру. Прийде тобі із цим примиритися.
Та жінка пішла додому дуже розгнівана. По дорозі вона зустріла диявола й розповіла йому, яка у неї струсило лихо.
- Послухай мене, і усе обернеться до кращого, - сказав диявол. - Розгладь зморшки, не супся, а краще повертайся колом і вертайся до Бога. Попроси у нього ключі, що висять на цвяху біля дверей. Потім приходь із ними до мене, і я навчу тебе, що робити.
Та жінка повернулася знову на небо.
- Жінка, - сказав Бог, уже починаючи гніватися, - що тобі ще треба?
- Про господи! Володар веселки й небес і всіх зірок небесних!
- Я запитую, жінка, що тобі треба?
- Дай мені ключі геть із того цвяха!
- Бери й більше не турбуй мене!
Жінка побрала ключі й кинулася бігцем до диявола.
- Так, виходить, ти одержала три заповітні ключі? - сказав диявол.
- Так, ось вони, - сказала жінка.
- Ці три ключі, - сказав диявол, - якщо ти будеш правабоно ними користуватися, принесуть тобі більше влади й сили, чому у чоловіка їсти й буде. Першим ключем ти замкни двері
Кухні. Чоловіка першою справою думають про їжу. Другий ключ для спальні. Замкни її. Чоловік буде незадоволений, якщо його не впустять у спальню. Він любить поспати. Та третій, останній, ключ для кімнати, де ти качаєш колиску вашої дитини. Замкни і її. Чоловіки прив'язані до своїх дітей, вони прагнуть бачити, як росте їхнє потомство. Бери свої ключі і йди тепер додому. Та диявол додав ще:
- Помни: не відмикай дверей, поки чоловік не навчиться користуватися своєю силою по твоїй вказівці й тобі на радість.
Жінка побігла додому й зробила всі, як було сказано. Повернувшись додому, чоловік застав її на порозі. Розгойдуючись, вона співала: Побери це дерево Та видовбай колиску.
Коли чоловік виявив, що троє дверей, які завжди були розкриті навстіж, тепер виявилися раптом замкнені, він скипів від злості, немов вода у калюжах на пригріві.
Спершу він спробував вибити їх, сподіваючись на свою силу. Йому це не вдалося, і він закричав:
- Хто замкнув ці двері, жінка? Звідки узялися ключі?
- Мені дав їхній господь Бог.
- Про - Про, я цього не потерплю! - заволав він і кинувся бігцем до Бога.
- Жінка замкнула від мене їду, і моєї дитину, і мою постіль. Вона сказала, це ти дав їй ключі.
- Так, я. Вона у мене попросила їх, а диявол навчив її, як ними користуватися.
- Господи! Дай і мені ключі, щоб я міг відімкнути ці двері.
- Цього я не можу зробити, - сказав Бог чоловікові. - Що я дав, то дав. Я дав жінці ключі, і нехай ключі
Будуть у неї. Ти повинен піти й попросити жінку, щоб вона відімкнула тобі двері сама.
Чоловік повернувся додому, але змусити жінку відімкнути дверей не міг, скільки не намагався. Тоді він попросив її, він довго просив її й робив усе, що їй було бажане, і нарешті вона відімкнула двері.
Але чоловікові цього здалося мало. Він сказав жінці:
- Давай поділимося! Ти віддаси мені половину ключів, а я тобі половину моєї сили.
- Що ж, мені треба подумати, - сказала жінка. Вона села й стала думати. У цей час у вікно до неї заглянув диявол.
- Не погоджуйся, жінка! - шепнув він. - Нехай у нього залишається сила, а у тебе - ключі. Запам'ятай раз і назавжди: коли налітають осінні мухи, корові не обійтися без хвоста! Та угода не відбулася.
З тих пір чоловікові доводиться стримувати свою силу, якщо він прагне ужиться з жінкою.
Ось чому чоловік уступає, а жінка стоїть на своєму.
Ковток вина для змії!
Ручатися не можна, що історія ця правдива. Однак самі поміркуєте: якщо хтось щонеділі ходить у церкву, хіба стане він у суботу брехати першому зустрічному?
Ось цей-те акуратний ходок у церкву й повідав дану історію, він заприсягся, що усе у ній свята правда й що відбулося це саме, коли у виргинской річці під дивною назвою Коров'ячий Вигін він вудив рибу. У той час по берегах цієї річки міст і поселень ще був малий, увесь простір покривали лісу й болота.
- Отож, - розповів він, - стояло теплий погожий ранок, і я відправився на ріку, щоб поудить рибку.
Пішли ми, стало бути, удвох - я й моя старша дочка Керол, яка була велика мисливиця до рибного лову, майже що як я. Я ніс вудки, а Керол - кошик, сплетену нею власноручно з верболозу. А у кошику тієї було повнісінько всякої їжі, та ще глечик наипрозрачнейшего золотавого вина з кульбаб, яке ейная матуся приготувала минулої навесні. Щовесни вона готовила вино з кульбаб, і ось вам моє чесне шляхетне, ніхто краще її не вмів його робити у всій нашій Віргінії.
Щодо живця ми й не турбувалися, тому як черв'яка одного-іншого я міг изловить скрізь, а то й жабу. Їхнім усюди ставок гати.
Так ми і йшли. Я міркував про політика й усякої подібної непотрібності, покамест не добрішали до ріки. Вибрали містечко, селі. Ось отут-те я й згадав про наживку.
"Керол, - говорю я, - нам би живця тепер!"
Сіли ми так уютненько, точно кролики під кущем, і до того небажання мені було підніматися. Дивлюся я це навколо, не можна ль чого небудь вирити поблизу, як раптом зауважую бабусю мокасинную змієві. Лежить неподалече, а у пащі у їй жирненькая така жаба, і вона її ось-ось заковтне.
"Ех, була не була! Що змія її заглотит, що на живця я її поберу, для неї усе єдине", - подумав я.
Стало бути, устав я, знайшов ціпок начебто рогатки, пригорнув змієві до землі й витягся у неї з пащі жабу нам на живця.
Ціпок потім викинув, а бабуся мокасинка подивилася на мене з таким докором, що я відчув, начебто винуватий перед нею. Упасти у неї була всі так само роззявлена, а ока ну насправді молили мене про щось.
Так-А, ви ж знаєте, людей я богобоязливий і жалісливий, не можу я бачити, коли живаючи тварина страждає. Жабу їй віддати я, зрозумілу справу, не міг, тому потрібна вона мені була самому. А поруч стояв, виходить, глечик з одуванчиковим вином, який Керол витяглася з кошика, щоб не впав, не пролився. Та недовго думаючи я хлюпнув ковток прозорого одуванчикового соку прямо у глотку старої мокасинке.
Ай-ай-Ай, ви б подивилися на неї! Тільки не переконуйте мене, що змії посміхатися не можуть, слово даю, ця стара шахрайка розпливлася у самої що ні на є щасливій і вдячної посмішці, яку я зустрічав у нашому славному штаті Віргінія!
Я себе більше не почував винуватим, раз змія тепер дивилася щасливої, і сіл вудити рибу. Риби було багато, і ми з Керол незабаром наловили її цілу гору. Вона лежала прямо на траві, а Керол усе тріскотіла, не закриваючи рота, це вона успадкувала від своєї матері, а та якщо почне говорити, так немов річка дзюрчить. Та дзюрчить, і дзюрчить...
Я її вполуха слухаю й раптом чую - хтось легенько штовхає мене у ногу. Швидко обертаюся, а це мокасин-ная змія тикає мене хвостом. Сама голову задерла, а у роті у неї знову жаба!
Ах ти, дощик косою! Зніміть із мене капелюх, заженете на горище й заберіть сходи, коли я не вірно зрозумів.
Стало бути змія говорить мені на своїй зміїній мові: "Бачиш, хазяїн, я принесла тобі іншу жабу, так дай ти мені, заради Бога, ще глоток цього одуванчикового сиропу!"
Ну куди мені було подітися? Людей я жалісливий, самі знаєте, а тому побрав я у неї з пащі жабу й налив їй туди ковток одуванчикова провина. Але потім я дав ясно зрозуміти цієї мокасинке, що більше у жабах не бідую, а у одуванчиковом провині дуже навіть бідую для підтримки сил.
Змія подивилася на мене так смутно, але уползла, нічого не сказала.
Ми з Керол багато наловили тоді й додому відправилися з повним кошиком риби.
З тих пір я ніколи не ходжу вудити рибу без глечика доброго одуванчикова провина, а тому про наживку можу не турбуватися, самі розумієте.