Шакал завжди вважав себе самим хитрим серед наближених Леву. Не уступав йому, мабуть, один тільки Лис, двоюрідний братик. Лис був самий обережний із усіх, і нікому не вдавалося обвести його навколо пальця. Шакал потай заздрив своєму двоюрідному братові й розв'язав поквитатися з ним у першу чергу.
Одного разу Лев злегка прихворнул, мабуть, простудився. Його нагодували омлетом із часником, але від цієї їжі він не відчув ніякого полегшення. Тоді владика зібрав своїх придворних, щоб запитати у них ради, як швидше позбутися недуги. Навперебій давали звірі ради. Але Леву не задовольнив жоден із цих рад.
- Немає кращого засобу від застуди, - сказав нарешті Лис-Хитрун, - чому кров Шакала.
Лев метнув погляд на Шакала, але той навіть вухом не повів.
-Це дійсно так, про цар звірів, - сказав Шакал після деякого міркування.- Але треба, щоб моя кров була змішана з мозком Лиса.
Ударом лабети Лев размозжил Лисицю голову, а Шакал наніс собі маленьку ранку, з якої виступило трохи капель крові, і виготовив для царя звірів ліки.
- А то, що залишилося від Лиса, ти, Шакал, піди й закопай у землю, - сказав Лев.
Шакал відніс останки Лиса до яру, м'ясо з'їв, а шкіру й кістки закопав.
Радісний, він думав: "Відтепер і назавжди я вільний від закону Великої ради!"