Давним-давно жив-був один багатій. Незліченні скарби належали йому. Але найдорожчим скарбом був його син, Кутуб-Хан. Батько балував сина, і будь-яке бажання Кутуб-Хана негайно виконувалося. Кутуб-Хан ріс таким гарним і струнким, що був куди більше схожий на ніжну дівчину, чому на юнака.
Торгівлю - ремесло батька - Кутуб-Хан терпіти не міг; війна теж не залучала його, як інших юнаків. Він любив полювати, бродити по горах і лісам, любуючись квітами й птахами - усім живим, що раділо сонцю. Але зате Кутуб-Хан володів чудовим мистецтвом, недоступним іншим його одноліткам. Він був прекрасним співаком, і у грі на рабабе не було йому рівного. Коли він відіграв і співав свої пісні, те сумні, те веселі, як весняний дощ, люди плакали або веселилися, а птаха, зачаровані його
Співом, сідали йому на руки. Тому що людей, яка співає такі пісні, не може бути поганою людиною.
Але ось пройшли роки й умер батько Кутуб-Хана. Кутуб-Хан не став продовжувати справу батька. Поступово він усе більше убожів, але не припиняв гри на своєму рабабе. Та зрештою він зовсім зубожів,
Але слава його, як співака, рознеслася по всій країні, і люди, що проходили повз його будинок, зупинялися послухати чудесний спів.. У ті часи жив у Афганістані могутній воїн і хоробрий Адам-Хан. Та він теж прекрасно відіграв на рабабе; коли уводити, увести до ладу нього дійшла поголоска про чудового співака Кутуб-Ханові, захотілося Адам-Ханові побачити цього чудового співака. А Кутуб-Хан якось раз сидів зі своїми друзями й відіграв їм нові пісні. Отут один з його приятелів і розповів Кутуб-Ханові, що є у країні одна людина по імені Адам-Хан, який відіграє на рабабе не гірше Кутуб-Хана. Здивувався Кутуб-Хан, і закралася у його серце тривога. Та став він щодня думати, як би йому побачитися з таємничим Адам-Ханом, що так добре відіграє на рабабе.
Та у один із днів зібрав Кутуб-Хан свої речі, прив'язав до сідла рабаб і пустився у далекий шлях - розшукувати Адам-Хана.
У ніч перед тем, як Кутуб-Хан виїхав з рідного міста, Адам-Хан побачив сон, начебто їде Кутуб-Хан на коні, що сміється й веселий, співає пісні й запитує у птахів, де знайти йому Адам-Хана.
Рано ранком піднявся Адам-Хан, поділився своєю радістю із друзями й сказав:
- Хто перший побачить Кутуб-Хана й приведе до мене, тому я віддам у дружин мою сестру Назо.
У ту ж мить його друзі осідлали коней і розлетілися у різні сторони.
Та кожний з них їхав з однієї думкою - першим побачити співака, тому що у нагороду за це Адам-Хан обіцяв красуню Назо.
А Назо була так прекрасна, що пером описати її красу неможливо. Ніжна голівка її - немов квітка мигдалю, шейку - немов стеблинка, шкіра, як вершки, - така біла й ароматна. Та Адам-Хан так любив її, що для неї однієї побудував прекрасний палац із величезним садом. А Кутуб-Хан, нічого не підозрюючи про це, їхав на своєму коні й радів усьому, що зустрічалося на шляху.
День був жаркий, Кутуб-Хан утомився й приліг відпочити у тіні величезного дерева. Рабаб він повісив на
Гілку дерева, прямо над собою. Приліг і заснув... А зупинився він недалеко від палацу Адам-Хана.
Саме у цей час улюблений слуга Адам-Хана Било вийшов з будинку й направився до арика, що протікав біля дерева, де спав Кутуб-Хан. Підійшов Било до дерева й бачить: спить якась людина й рабаб на гілці висить. "Еге, - подумав Било, - не Кутуб - чи Хан це? Уже боляче гарний! Та й рабаб, видне, дуже гарний!" Побіг Било до Адам-Ханові й сказав:
- Про всемогутній Адам-Хан, я приніс тобі добру звістку!
- Яку ж?
- Кутуб-Хан спить під деревом недалеко звідси. Здивував Адам-Хан, зрадів й у те ж времяогорчился: "Невже прийде віддати у дружин слузі красуню Назо? Адже за неї сваталося стільки воїнів, славних мужністю й багатством! Як же бути тепер?!"Пішов Адам-Хаи разом з Било до того дерева. Бачить, дійсно спить у тіні прекрасний юнак. Задумався Адам-Хан і сказав так:
- Якщо це дійсно Кутуб-Хан, те не треба будити його, він і сам знайде до мене дорогу. Підемо додому...
А Кутуб-Хан тим часом відпочив, прокинувся й зібрався їхати далі. Підхопився він на коня й скоро добрався до великого селища. Тут поїхав Кутуб-Хан повільніше. Бачить, дітлах відіграв на дорозі. Запитав у них Кутуб-Хан, де отут живе Адам-Хан, і пообіцяв дати грошей тому, хто вкаже дорогу. Мисливці заробити відразу найшлися, і незабаром Кутуб-Хан стояв у воріт палацу Адам-Хана.
Ударив він по струнах рабаба й голосно проспівав:
Якщо тут живе Адам-Хан, Нехай вийде до мене! Якщо вийде до мене Адам-Хан, Буду рад подвійно!
Адам-Хан почув його голос, зрадів й вийшов назустріч довгоочікуваному гостеві.
- Нехай аллах допомагає тобі у всьому, дорогою мій гість! Не чи ти будеш прекрасним співаком Кутуб-Га-Ном, чия слава гримить по всій країні? Кутуб-Хан скромно відповів:
- Я Кутуб-Хан, це правда. А не чи ти той самий Адам-Хан, чия слава гримить далеко за межами нашої батьківщини?
Адам-Хан посміхнувся й, підійшовши до Кутуб-Ханові, простягнув йому руки.
- Якщо аллах послав тебе до мене, моєму щастя немає межі, про найпрекрасніший зі співаків!
Вони ввійшли разом у будинок, а через день уже були так дружні, немов брати, що народилися від однієї матері.
До вечора наступного дня прийшов до Адам-Ханові його вірний Било й, потоптавшись у дверях, сказав так:
- Про Адам-Хан, могутній мій володар! Твоє слово твердіше заліза. Ти обіцяв віддати прекрасну Назо тому, хто першим знайде Кутуб-Хана. Я зробив це. Справа тепер за тобою.
Відповів йому Адам-Хан:
- Не тривожся, Било, я не порушу свого слова. Іди собі з миром. Заспокоївся Било й пішов до себе. Після цієї розмови Адам-Хан засумував. Пішов він до Кутуб-Ханові, сіл поруч із ним і попросив:
- Зіграй мені що-небудь, про Кутуб-Хан! Твої пісні вилікують рани моєї душі.
Кутуб-Хан дістав рабаб і заграв Адам-Ханові сумну, ласкаву пісню, подібну журчанью струмочка пізнім вечором, коли усе у природі заснуло. На очах Адам-Хана виступили сльози, і він, забувши геть усе, насолоджувався прекрасною музикою.
А Назо у цей час була у сусідній кімнаті. Почува й вона чудесні звуки. Назо побігла наверх і припала до отвору у стелі, любуючись прекрасним юнаком. У серце її запалилася пожежа любові. Вона не могла відвести око від імені Кутуб-Хана. Та ось дві маленькі жемчужинки-сльози впали на його рабаб.
Здригнувся Кутуб-Хан і підняв очі. Погляди прекрасного юнака й красуні Назо зустрілися. Та забув Кутуб-Хан, про що він співав. Не відриваючись дивився він на величезні, повні сліз ока дівчини, і серце його стукало усе сабоніше.
Адам-Хан тільки дивувався, які звуки можна витягати з рабаба, і захоплено качав головою.
Потім Адам-Хан відвів Кутуб-Хана у приготовлені для нього Спокої, а сам повернувся до себе й гірко задумався про долю своєї улюбленої сестри Назо.
А Назо й Кутуб-Хан тужили, згоряючи від любові друг до друга. Так пройшло кілька днів. Назо зовсім схудла, тільки величезні очі всі так само сіяли на її особі. Кутуб-Хан не піднімався з палянга й ні про що не міг думати, крім Назо.
Помітивши, що його гість і друг занедужав, Адам-Хан розладнався й проводив цілі дні поруч із Кутуб-Га-Ном, не догадуючись, про що засмучується прекрасний співак.
Адам-Хан призвав до хворого найкращих лікарів, але ті тільки качали головами. Усі ліки їх були неспроможні. Вгасав Кутуб-Хан, як троянда у холодний день.
Довідавшись про цей, Назо покликала до себе бабу служницю й сказала їй так:
- Скажи мені ти, що виростила мене, чи можеш ти зберігати таємницю? Відповіла баба:
- Нехай відсохне моя мова, якщо я що-небудь розповім, донечка моя.
- Так слухай. Я люблю прекрасного Кутуб-Хана. Ніякі ліки не допоможуть йому. Піди до Адам-Ханові й. скажи, що ти зможеш вилікувати Кутуб-Хана, але для цього тобі треба перенести його на цілий місяць у твій будинок і нікого до нього не пускати. Зрозуміла?
- Так, донечка.
- Я тобі дам ось ця хустка, і ти їм витри чоло Кутуб-Хана. Після цього він повинен видужати. Ну, іди, так зроби всі так, як я веліла. Пішла баба до Адам-Ханові й упала перед ним наколени.
- Про всемогутній Адам-Хан! Хворий твій друг Кутуб-Хан, і нічим не можуть вилікувати його лікарі. Дай його мені на один місяць, і я його вилечу.
Здивувався Адам-Хан, але розв'язав спробувати. Він наказав перенести байдужого Кутуб-Хана у будинок до баби. Як наказав, так і зробили. Тільки перенесли юнака у будинок до баби, як вона обтерла його хусткою Назо. Та свершилось чудо: Кутуб-Хан відкрив очі, оглядівся й, здоровіший, устав з ложа. Він побачив бабу й відразу ж запитав її:
- Що це, хустка Назо?
Баба посміхнулася й радісно кивнула головою.
- Вона дала мені його й веліла передати тобі привіт і слова любові. Почекай небагато, аллах добрий, і ви будете разом.
Зрадів Кутуб-Хан, поцілувала хустка прекрасної Назо й запік радісну пісню любові. Так пройшов один день. Наприкінці другого дня знову почав бліднути Кутуб-Хан, і сказав він бабі так:
- Не можу я більше бути вдалині від моєї коханої. Скажи, про добра жінка, як мені побачити мою Назо?
Подумала баба й сказала:
- Не турбуйся. Я зроблю так, що ви побачите. Мій син - пастух у Адам-Хана. Щоранку він виганяє овець у сад, що поруч із садом Назо. Заріж саму більшу вівцю, одягнися у її шкіру й у такий спосіб проберешся у сад і побачиш улюблену свою.
Так і зробив Кутуб-Хан. Та на наступний ранок він опинився у саду Назо.
Там скинув він овечу шкіру й сховався у чагарнику.
Довго чекав Кутуб-Хан і, нарешті, побачив свою кохану Назо. Була вона у білому платті, і Кутуб-Хан у замилуванні любувався прекрасною її особою, струнким станом і ніжними руками. Потім вийшов Кутуб-Хан зі свого вкриття, і велика була радість закоханих, коли вони опинилися разом. День пролетів, як одне мить.
Ось і вечір настав. Зі сльозами на очах вліз Кутуб-Хан у шкіру вівці й благополучно вибрався із саду. А сторожив сад Било, готовий убити всякого, хто спробує побачити красуню Назо. Але усе обійшлося благополучно. Повернувся Кутуб-Хан у будинок до баби, і та його запитала:
- Ну як, синок, бачив свою кохану?
- Бачити-Те бачив, мати, так любов моя до неї виросла ще більше. Що й робити мені далі - не знаю!
- Не засмучуйся, про співак. Буде й у вас щастя. Кілька днів підряд ходив Кутуб-Хан у овечьейшкуре на свиданье до улюбленої й щораз вертався від неї щасливий і радісний.
Тим часом Адам-Хан щодня справлявся у баби про здоров'я свого улюбленого співака, і щораз баба незмінно відповідала те саме:
- Йому сьогодні краще, чим учора, про володар. Але бачити його ще не можна. Почекай ще кілька днів, а потім зайдеш.
А Кутуб-Хан, прощаючись у той день із коханої, сказав:
- Про світло життя моєї, далі так тривати не може. Давай усе скажемо твоєму братові й моемудругу Адам-Ханові.
- Про коханий! Адже я повинна стати дружиною Било. Але ніколи не піду я на це. Краще вже смерть, чому розлука з тобою. Знаєш що? Зроби-но так: побери шаблю так саван, прийди до брата, поклади це перед ним і скажи: або вбий мене цією шаблею й загорни у цей саван, або віддай мені у дружин своюсестру. Так вони й домовилися.
А наступного дня прийшов Кутуб-Хан до Адам-Ханові. Здивувався й зрадів Адам-Хан, побачивши свого друга живим і здоровішим. Але ще більше здивувався Адам-Хан, коли почув слова Кутуб-Хана. Сказав Кутуб-Хан ось що:
- Про хоробрий воїн і прекрасний співак, улюблений Адам-Хан! Я люблю твою сестру й жити без неї не можу. Та вона мене любить. Без неї немає для мене радості. Якщо ти не віддаси мені її у дружин - краще вбий зараз цією шаблею й загорни у цей саван.
Задумався Адам-Хан. Довго думав він. Та і як отут не задуматися: дуже він любив Кутуб-Хана! Але й Било був не тільки його вірним слугою, але й гарним іншому, який часто виручав Адам-Хана з лиха. Нарешті, вирішився Адам-Хан і сказав:
- Добре, про прекрасний співак, улюблений друг мій! Я віддам тобі у дружин мою сестру Назо. Нехай буде так. На інший день відіслав він Било по якихось справах у далеке селище, а у цей час наказав братові Било, Миро, зарізати овець і зробити відмінне частування для весілля Кутуб-Хана й своєї сестри Назо.
Та зіграли у той же день таке весілля, який давно вже не бачили у окрузі!
Тільки до вечора вляглися веселощі. Настала ніч, і повів Адам-Хан Кутуб-Хана у будинок до його нареченої. Раптом бачать - коштує у входу у палац Било. Він встигнув повернутися на той час, але про весілля ще нічого не знав і як ні у чому не бувало опікував вхід до Назо. Як отут бути? Тоді Адам-Хан загорнув Кутуб-Хана у свою шубу й пішов прямо на Било. Било дав дорогу хазяїнові. Потім глянув на його ноги й здивувався:
- Про Адам-Хан! Або я збожеволів, або у тебе чотири ноги!
- Ти дійсно збожеволів, Било! У мене одна голова й дві ноги, як у всіх людей. А то, що тобі видасться зайвими ногами, - це рукава шуби! - і із цими словами Адам-Хан увійшов у Спокої своєї сестри. Пізно вночі пішов Било додому й тільки там довідався про усе, що трапилося. Розлютив Било, ока його налилися кров'ю, і він кинувся спочатку у будинок свого брата Миро. Став він ломитися у двері, але Миро, побоюючись мести брата, міцно замкнувся, і не зміг Било ввірватися до нього. Тоді Било кинувся у будинок до Назо, щоб убити молодих.
Але Назо, знаючи вдачу Било, теж міцно замкнула дверей.
Став рватися до неї Било, а двері не піддаються. Тоді він голосно закричав:
- Агов ти, боягуз, виходи сюди! Ми поборемося один на один!
Кутуб-Хан схопив шаблю й праг вийти до Било, але Назо, упавши йому у ноги, благала коханого не виходити.
- Адже він, як звір! Ти загинеш у нашу першу ніч! Благаю тебе, не ходи, улюблений!
Та Кутуб-Хан піддався угодам Назо й не вийшов до Било.
А Назо кинулася до матері й стала благати її сходити до Адам-Ханові. Мати почула благанням дочки, побігла до сина, стала просити його, щоб він урятував Назо. Прийшов Адам-Хан і, схопивши Било за руку, сказав йому:
- Не треба так надходити, Било. Ти адже друг мій? Так повір, я знайду тобі іншу дружину, таку ж гарну й таку ж знатну. А Кутуб-Хан мені так само доріг, як ти. Не мсти йому! Тим більше він адже зовсім самотній мандрівник! Не треба, Било...
Та послухався Било Адам-Хана. Повернувся він додому, але всю ніч не заплющив очей, думаючи, як йому помститися Назо й Кутуб-Ханові. Довго думав Било, а зі світанком устав і пішов, як і колись, сторожити будинок Назо.
Стояв він на своєму місці, не піднімаючи око, але усе помічав і щось обмірковував.
Так пройшло кілька днів. Адам-Хан повеселів, розв'язавши, що Било не буде мстити Кутуб-Ханові. Але не отут-те було. Дозрів у голові у Било страшний задум. Якось раз у жаркий полудень заснув Кутуб-Хан. Побачив це Било, підійшов до його ложа й убив у стіну величезні гострі цвяхи прямо над головою, що спить. Потім відійшов у сторонку й голосно крикнув: - Вставай, Кутуб-Хан! Назо вмерла! Переляканий Кутуб-Хан підхопився з ложа, вдарився об цвяхи й відразу впав, обливаючись кров'ю.
Кинулася Назо до улюбленого, стала цілувати його, думаючи цим пожвавити Кутуб-Хана. Але усе було пошук. Як багряна троянда, увесь залитий кров'ю лежав на палянге мертвий Кутуб-Хан.
Тоді Назо помазала своє чоло кров'ю улюбленого й лягла поруч із ним. Почали її піднімати, а вона бездиханна.
Так і загинули вони у одну година, прекрасні улюблені, Назо й Кутуб-Хан.