Багато років тому жив у чудесному місті Кандагаре Джемаль-Хан. По всій окрузі славився він своєю красою й знатністю.
А недалеко від Кандагара у палаці, оточеному високими стінами, жив Муса-Хан, у якого була красуня дочка Зиб-Ун-Нисса.
Усе на цім світлі у руках божих! Та ось одного разу Джемаль-Хан побачив Зиб-Ун-Ниссу, яку у окрузі всі ласкаво називали Зибо. Та тоді у серце прекрасного юнака загорілася пожежа любові. Він страждав удалині від улюбленої, її очі снилися йому ночами, і, нарешті, після багатьох місяців серцевих мучень, він послав у палац до Муса-Ханові ушанованих старців, які узялися посватати йому красуню Зибо.
Довідався Муса-Хан, що свати прислані Джемаль-Га-Ном, ім'я якого було відомо по всій окрузі, і погодився видати за нього свою дочку. Зрадів Джемаль-Хан. Обрадувалася й Зибо, серце якої також спалював вогонь любові. Та незабаром усе у окрузі почали готуватися до їхнього весілля. Але щастя мінливе, як вітер... За кілька днів до весілля Джемаль-Хан розорився.
Важко було йому пережити ця ганьба, і розв'язав він тайкома піти у Індію, щоб там у короткий строк знову розбагатіти й повернутися до своєї улюбленої Зибо. Розв'язав так Джемаль-Хан, так як розв'язав, так і зробив.
У окрузі усе дивували його зникненню. А незабаром люди розв'язали, що Джемаль-Хан де-небудь загинув.
Коли про це довідалася Зибо, вона плакала цілі дні безперервно й просила у
Аллаха захисту Джемаль-Ханові, тому що не вірила у його смерть.
Але пройшло небагато часу, і про Джемаль-Ханові усе забули. Та тоді інший хан, відомий своїм багатством, надіслав сватів до Муса-Ханові. Подумав Муса-Хан, подумав, та й розв'язав віддати Зибо йому у дружин.
Довідалася про цей Зибо, забилася у риданнях. Легше їй було вмерти, чим змінити улюбленому. У ту ж ніч вона написала лист Джемаль-Ханові, покликала гінця й веліла йому їхати у Індію.
- Поїдь, - сказала вона, - знайди мого улюбленого й віддай йому цей лист! А у листі вона писала ось що:
"Коханий Джемаль-Хан, супутник життя моєї! Я була призначена тобі у дружин, але зараз батько погодився видати мене за інший. Весілля повинна відбутися у свято Лой Ахтара. Але бути дружиною іншого - ганьба для мене. Знай, якщо ти не приїдеш на той час, мене вже не буде у живі. Я не винесу цієї ганьби й отруюся..."Сховав гонець лист у себе на груди й у ту ж ніч поскакав на швидкому коні у Індію.
У багатьох містах і селах довелося побувати йому, перш ніж він добрався до Гіндустану.
З міста у місто ходив гонець, штурхався на шумних базарах - усюди відшукував улюбленого Зибо. Але Джемаль-Хана не було ніде. А день Лой Ахтара вже наближався.
Втомлений гонець ходив по базару, заглядав у обличчя зустрічних, випитував перехожих, не чи знає хто афганця по імені Джемаль-Хан. Але всі пошуки його були пошук.
Гонець уже розв'язав вернутися із сумною звісткою на батьківщину до прекрасної Зибо, яка дні і ночі безперервно стояла на високій вежі, очікуючи звісток. Та раптом у шумній юрбі на площі він побачив Дже-Маль-Хана, оточеного шумною юрбою багато одягнених людей. Зрадів гонець, кинувся до нього, розштовхуючи народ, і вручив лист від Зибо.
Прекрасні очі Джемаль-Хана наповнилися сльозами радості, коли він побрав у руки дорогоцінну звісточку від улюбленої.
Але велике ж було його горі, коли він прочитав лист. Заблагав Джемаль-Хан, просячи аллаха зберегти життя улюбленої. Адже благання страждаючого серця інший раз і доходять до всемогутнього. А потім Джемаль-Хан і гонець вибігли з міських воріт. Не розбираючи дороги, бігли вони усе далі й далі й скоро опинилися у дрімучому лісі. Величезні дерева йшли високо у небо, густе листя не пропускало сонячних променів, - тут панував вічний півморок.
Раптом на маленькій галявинці Джемаль-Хан побачив чотирьох малянгов!. Усі четверо про щось люто сперечалися, кричали й плювали на землю, призиваючи у свідки своєї правоти всіх святих. Підійшовши до них, Джемаль-Хан сказав так:
- Привіт вам, про подорожани! Хто ви? Куди тримаєте шлях? Та про що ви спорете?
- Ми мюриди одного бенкету. Бенкет побрав та й помер того тижня, а нам від нього у спадщину залишилося чотири речі: торбинка, килимок для намазу, кийок так мотузка. Ось ми ніяк і не можемо їх поділити.
Джемаль-Хан, незважаючи на хвилювання й горі, у якому він перебував, посміхнувся:
- Знайшли через що сперечатися! Яке ж це багатство - торбинка так мотузка?
- Ніколи не суди поспішно, про подорожанин, а то й у житті зробиш чимало помилок, - сказав один з малянгов.- Усі ці речі не прості, а чарівні, а то хіба стали б ми сваритися! Ось ця торбинка начебто звичайна, а коштує тобі чого-небудь захотіти - і відразу ж бажане опиниться у ній.
- А цей килимок для намазу? Безцінний килимок! - зітхнув інший малянг і ласкаво погладив рукою стерту бахрому.- Коштує тільки на нього встати, зробити намаз, як відразу ж можеш полетіти. куди прагнеш...
- А кийок? - додав третій малянг.- Немає ціни цьому кийку. Тільки накажи - вона кого прагнеш поб'є.
Четвертий малянг побрав у руки мотузку:
- А ти знаєш, що це за мотузка? Кого прагнеш зв'яже й нізащо не випустить.
Почув усе це, Джемаль-Хан подумки возблагодарил аллаха й звернувся до малянгам з такими словами:
- Я можу дозволити ваша суперечка, про малянги! чи Згодні ви слухати мене?
- Згодні! - у один голос викликнули малянги.
- Добре ж. Тоді слухайте. Зараз я пущу стрілу з мого лука, і хто першим знайде її й принесе назад, той і буде власником усіх цих чарівних речей. Згодні?
- Згодні! - знову у один голос і тепер уже радісно викликнули малянги. Відразу вони вибудувалися близько Джемаль-Хана, очікуючи, коли він пустить стрілу.
Джемаль-Хан так сабоно натягнув тятиву, що вона тонко задзвеніла. Ще мить - і стріла здійнялася високо високо у небо.
Немов гончі кинулися малянги за стрілою, збиваючи й відштовхуючи один одного.
А Джемаль-Ханові тільки цього й треба було. Він швидко зробив намаз, устав на килимок, побрав торбинку, дрюк, мотузку й вимовив заклинання:
- Прагну бути у Кандагаре!
Здійнявся килим під хмари, і Джемаль-Хан, сміючись від щастя, побачив, як замигтіли під ним ріки, лісу й гори. З нетерпінням очікував він, коли ж здасться внизу рідний край.
Не пройшло й години, як килим плавно приземлився на площі міста.
Колом панували веселощі, усюди шумне юрбився жвавий і радісний люд.
- А ну, мотузка, зв'яжи їхніх усіх і не випускай! А якщо хто ослухається, попрацюй ти, кийок, - тихенько шепнув Джемаль-Хан.
Ой, що отут почалося! Жодна людина не могла вирватися! А хто й намагався, той потім гірко охав і нарікав на свою долю, потираючи здоровенні шишки.
А тим часом уже настала ніч, ніч перед святом Лой Ахтара. Зибо сиділа у своїй кімнаті, і сльози лилися з її очей. Вона чекала напівночі, щоб прийняти смертельну отруту й стримати свою клятву, дану улюбленому.
Раптом вона почува голос Джемаль-Хана, що кликав її. "Уже не чи сон це?" - подумала Зибо й побрала у руку крупинку отрути.
Але Джемаль-Хан кликав її усе голосніше й голосніше. А Зибо не могла отямитися від здивування й мовчала.
Але ось двері її кімнати розгорнули, і на порозі вона побачила радісн, що сміється Джемаль-Хана. Та тоді вони кинулися друг до друга у обійми, так так і завмерли, забувши про усе.
А на інший день зіграли весілля. Та з тих пір життя Зибо й Джемаль-Хана була повна щастя.