У деякому царстві, у деякій державі, у одному було королівстві, Жив-був цар, і у царя була дочка одна-разъединая. Були у неї няньки й мамки. Раз вона випросилася у сад погуляти з няньками й мамками; піднявся вихорь і відніс Скіпетру-Царівну. Няньки й мамки закидалися, закидалися: « Як ми паную скажемо?» Сказали цареві; той у занепад прийшов: « Як мені бути? Як її повернути?» Кликнув клич — не чи відшукає хто? Приїхали королі з іншої землі — ніхто не може. Зібрав цар простолюд — не чи може хто відшукати? Той говорить: «Не можу». Іншої: «Не можу. Ми не знаємо, де відшукати».
За людьми коштує мастеровой людей, Іван Туртигин, і говорить: «Якщо мені цар половину царства віддасть, а її у дружин — я відшукаю!» Народ почув, побрали його, привели до царя» «Ось, ваша царська величність, він обіцяється, тільки б ви виконали». Той говорить: «Царське слово своє не зміню». Іван Туртигин і говорить: «Усе, що мені потрібно, щоб усе було готове: був би мені великий корабель, матроси так у служіння мені старого, що служить».
У царя усе готове. Поплив Іван Туртигин. Під'їжджає до царства, де цей самий Змій Горинич живе; залишив корабель, а сам пішов піший. Підходить уводити, увести до ладу царству — пастухи худобин пасуть. «Що, пастухи, чиє це царство?» «Змія Горинича» — «А що він у вас — одружений або холост?» — « Ні, він недавно одружився: у білого царя дочка відніс».- «А що, мені прийти можна?» — «Можна: у нас ні вартових, ні вістових».
Сходить Іван Туртигин у палати, бере Скіпетру-Царівну за руку й веде із собою. Повів на корабель, велів корабельникам, щоб на палубу як можио більше пороху насипати й ґнота запалювати. Поплили вони. Раптом Змій Горинич довідався й — у погонь. Вони запалили порох, він крила Спалив і відлетів. «Ну, добре ж! Тепер ти, говорить, - Іван Туртигин, попливеш: заїдь до моєї сестриці, Лютої Змеице, знеси їй від мене уклін». «Добре».
Допливає до цього місця, де сестра його, залишає корабель, а сам іде до дівиці — Лютої Змеице. «Здраствуй, - говорить, - дівиця, Люта Змеица! Тобі Змій Горинич кланятися велів». Вона говорить: « Дякую. Сідай! Гість будеш. Давай із мною у шашки відіграти».- «Прошу ті». Сіли вони. Відіграли, відіграли, і бачить Іван Туртигин, що вона його обіграє; кинув шашки й говорить: «Це що за шашки? У мене ось на кораблі — ну, так шашки! Я за ними сходжу». Вона не отпущает його: «Ти, - говорить, - обдуриш!» — «Ось вам, якщо так, а я старого генерала залишу, коли не вірите; а сам зараз прийду».
Сходить на корабель і велить на дві чверті пороху на палубу насипати. Дівиця, Люта Змеица, бачить, що його ні, зібрала своїх підданих і — у погонь за ним. Зібралася їхня хмара й полетіла. Вона вслід кричить: « Топите корабель!» Іван Туртигин побачив і велів запалити порох. Ті налетіли, як дикі камені, - став корабель гойдатися. Як порох підірвало, так їх і розметало у море. Залишите полетіли до дівиці, Лютої Змеице, назад. Вона у другий раз ще більше сили зібрала, щоб цей корабель утопити. Іван Туртигин ще більше велів пороху насипати. Розкидав їх знову половинну частину, коли не більше. Вони полетіли й говорять дівиці, Лютої Змеице: «Дістати його не можна!» Вона вийшла й говорить: «Ну, обдурив ти Змія Горинича, обдурив мене, дівицю, Люту Змеицу; поїдеш повз — заїдь до дідуся Кривому Богатиреві, скажи уклін».- «Добре, заїду».
Доїжджає до місця, залишив корабель, а сам пішов до Кривого Богатиря. Кривий Богатир сидить обідає: смажений бик перед ним так чан води. «Здраствуй, дідусь Кривої Богатир!» — «Ах, Іван Туртигин! Куди тебе це як бог заніс?» — « До тебе побувати приїхав. Дівиця тобі, Люта Змеица, кланяється. Була, - говорить, - у нашого панотця обжерлива корова: по стогу сіна з'їдала, по чану води випивала».- «Ти ще, Іван Туртигин, молодехонек треба мною, старим, сміятися».- «Вибач, дідусь Кривої Богатир, я пожартував», - «Ну, нічого; сідай із мною обідати». Сіл, поїв, робити нема чого, і бачить — кепська справа: вийти ніде йому від нього. «А, чай, - говорить, - дідусь, тобі як хочеться, щоб обома очима дивитися?» — «Коли б не хотілося — усі б краще обома-те бачив», - «Я тебе вилечу: обома будеш дивитися. Немає чи у вас олова?» — «Коли ж немає?» Розтопив Іван Туртигин олово. « Потрібно тебе тепер до стовпа прив'язати!» Прив'язав до стовпа, середь двору. « Поверни-но!» Кривий Богатир як повернув, куди всі пішло! «Ну, ні, тебе треба старими моржевими ременями прив'язати. чи Немає?» Той знайшов. Прив'язав Іван його, велів повернути. Старий повернув — ремені тримають. Іван побрав олово, розтопив і вилив йому у останнє око. «А, Іван Туртигин, обдурив ти мене, так-немає - не обдуриш! Двері тримай! Хвіртки тримай і забори тримай!»
Немає Івану Туртигину ходу: ходив, ходив, вийти нікуди. У старого вівці були. Ось він побрав, до них зайшов так себе баранові під черево й підв'язав. Кривий Богатир ходить, шукає Івана Туртигина, ніде не знайде. Кривій і закричав: «Баранчик, мабуть сюди!» Баранчик один підійде, він його погладить, а Те-те-іван-те свого барана у бік уколе, той богатиря-те рогами хлисть: «Пустуєш, баранчик!» А баран-те вдругорядь. Осердився Кривий Богатир, побрав його за роги й викинув через забір на вулицю. Іван Туртигин вдарився; відв'язався, полежав малість, устав і говорить: «Ну, дідусь Кривої Богатир, вибачай!» — «А, обдурив Змія Горинича, обдурив дівицю, Люту Змеицу, обдурив і мене, Кривого Богатиря! Підеш лісом, там є шабля, побери її: годиться тобі!»
Підходить Іван Туртигин до лісу, бачить — висить шабля, на дереві гойдається, і думається йому: «Якщо мені її побрати, якби чого не було». Побрав мизинчиком торкнув, а дідусь Кривої Богатир кричить: «Тримай!» Мизинчик і пристав. Побрав Іван Туртигин ножик і відрізав собі палець.
Прийшов до моря, а корабля вуж немає. Пішов пішки. Ішов шляхом-дорогою, чи близько, чи далеко, чи довго, чи недовго — і утомився. Знайшов на нього Заплітай Заплетаич — сорок рук, сорок ніг, і облапив його; і не може він від нього віддертися. На собі його довго носив, дуже утомився; ішов і запнувся за мертву богатирську голову. Побрав та й штовхнув її ногою. Та й говорить: «Не штовхай мене, Іван Туртигин! Краще схорони у пісок. Я від його рук у землю пішов» ( від Заплітаючи Заплетаича, стало бути). Присів Іван, вирив ямку й поклав голову у пісок. Голова й говорить: «Я тобі скажу, як від нього позбутися: підеш ти ось цим долом і нападеш на ягоди; одні ягоди солодкі й манні, а інші ягоди — п'яні; солодких сам співай, а п'яних йому кидай, через плече; коли він нап'ється, ти сядь на припоре сонця».
Іван Туртигин усе це зробив. Заплітай Заплетаич сп'янів, заснув: і руки, і ноги розплелися. Іван утік, а його отут залишив. Біг він чи мало, чи багато, підходить уводити, увести до ладу іншому лісу, і б'ються лев з окаянним. Побачили його, окаянний і говорить: «Ах, Іван Туртигин! Допоможи мені лютого звіра вбити!» А лютий звір говорить: «Ех, Іван Туртигин! Ужли ти мене на окаянного поміняєш? Допоможи мені! Ось тобі килим-літак і шапка-невидимка, якщо мені допоможеш».
Він побрав шаблю й зніс із окаянного голову. Лев і гово рит: «Ну, сідай на мене! Я тебе до царства донесу!» До віз він його до царстві, зняв із себе й говорить: «Ну, Іван Тур тигин, доп'яна не напивайся, а мною, звіром, не похваляйся!» Попрощалися. Лев пішов.
У царстві — дзенькіт страшний; народу по вулиці пристрасть ходить. Він і запитує: «Що у вас за дзенькіт?» — «Так у нашого царя весілля скоро буде. Генерали їздили, царівну привезли; так за один вона виходить». « Царівна-Те йому при розставання кільце іменне дала.) «Чай, подивитися можна?» — «Можна. Царівна у нас усе зі своїх рук усякому підносить».
Приходить, доповідають, що іноземець із поздоровленням прийшов. Вона виходить і виносить йому склянка вина. Він ухвалює, вона й побачила на ньому своє кільце. Бере його за руку, веде до батька у палату. «Ось, панотець, мій рятівник!» Наречений осердився. «Ну, - говорять, - розкажи, як ви її дістали?» Він і не може.
Генерала повісили, а Івана Туртигина у царський одяг одягли. Веселим пирком так за весілля. Пили, гуляли довго. Іван і говорить: «Де б мені до вашого весілля поспіти, якби мене лютий звір лев не підвіз!» Лютий звір почув і йде, зубами скрипить. «Подайте мені винуватого!» Того висилають, іншого. « Ні, не той. Винуватого давайте!» Іван Туртигин почув і говорить: «Ну, панотець, видне, мені йти треба до лютого звіра». Виходить і говорить: «Винуватий! Вибач!» — « Ні, не прошу, я тебе похичу!» « Будь ласка, вибач! Тоді мене викради, коли я тебе почастую. Погуляй і ти на моєму весіллі».
Принесли корито й налили у нього різних вин. Лев напився й повалився. Його й скували: і рота, і ноги, усього. Як він прокинувся, і говорить: «Ех, Іван Туртигин, згадай бога, батька й мати! Розкуй мене, лютого звіра!» — Ні, не розкую, а ось випий ще, тоді розкуємо». Ще налили. Лев напився доп'яна, його й розкували. Прокинувся лев, убег та й говорить: «Хто вино це п'є — недобра людина. Отут не тільки на кого скажеш, і на себе нанесеш!»
А Іван Туртигин одружився на Скіпетр-Царівні й став жити так поживати.