Пройшов терміновий час, відслужив солдатів службу королеві й став проситися на батьківщину з рідними побачити. Спочатку було король не пускав його, але потім погодився, наділив його златом-сріблом і відпустив його на всі чотири сторони.
Ось одержав солдатів відставку й пішов з товаришами прощатися, а товариші й говорять йому:
- Невже на простинах не піднесеш, а колись адже ми добре жили?
Ось солдат і почав підносити своїм товаришам; підносив-підносив — глядь, а грошей-те залишилося у нього тільки п'ять п'ятаків.
Ось іде наш солдат. чи Близько, чи далеко, бачить: коштує у сторонці кабачок; зайшов солдатів у кабачок, на копійку випив, на гріш закусив і пішов далі. Пройшов небагато, зустрілася йому баба й стала милостиню просити; солдат і подав їй п'ятак. Пройшов знову небагато, дивиться, а та ж баба знову йде назустріч і просить милостиню; солдат подав інший п'ятак, а сам дивуется: як це баба знову опинилася спереду? Дивиться, а баба знову спереду й просить милостиню; солдат і третій п'ятак подав.
Пройшов знову з версту. Дивиться, а баба знову спереду й просить милостиню. Розлютився солдат, не стерпіло запопадливе, висмикнув тесак та й праг було розкроїти їй голову, і тільки лише замахнувся, баба кинула до його ніг торбинку й зникла. Побрав солдат торбинку, подивився-подивився та й говорить:
- Куди мені із цієї дрянью? У мене й своєї досить!
Та праг було вуж кинути — раптом, звідки не візьмися, з'явилися перед ним, як із землі, два молодці й говорять йому:
- Що вам завгодно?
Солдат здивувався й нічого не міг їм сказати, а потім закричав:
- Що вам від мене потрібне?
Один з них підійшов ближче до служивого й говорить:
- Ми служителі твої покірні, але слухаємося не тебе, а ось цієї чарівної сумочки, і якщо тобі що потрібно, наказуй.
Солдат думав, що усе це йому мариться, протер ока, вирішився спробувати та й говорить:
- Якщо ти говориш правду, то я наказую тобі, щоб зараз же було ліжко, стіл, закуска й трубка з тютюном!
Не встигнув солдатів ще й скінчити, а вуж усі й з'явилося, начебто з неба впало. Випив солдат, закусив, повалився на ліжко й закурив трубку.
Полежав він так досить часу, потім махнув котомочкой і, коли з'явився молодець (служитель котомочки), солдат і говорить йому:
- А чи довго я буду тут лежати на цім ліжку й курити тютюн?
- Скільки завгодно, - сказав молодець.
- Ну так забери всі, - сказав солдат і пішов далі.
Ось ішов він після цього, чи близько, чи далеко, і прийшов до вечора у одну садибу, і отут славний панський будинок. А пан у цьому будинку не жив, а жив у іншому — у гарному-те будинку чорти водилися. Ось і став солдатів у мужиків запитувати:
- Де пан живе?
А мужики й говорять:
- Так що тобі у нашому панові?
- Так ночувати б треба попроситися!
- Ну, - говорять мужики, - тільки мабуть, так він вуж відправить тебе чортам на обід!
- Нічого, - говорить солдат, - і із чортами обробити можна. А скажіть, де пан-те живе?
Мужики показали йому панський будинок, і солдат пішов до нього й став у нього ночувати проситися. Пан і говорить:
- Пустити-Те я, мабуть, і пущу, так тільки у мене там не тихо!
- Нічого, - говорить солдат.
Ось пан і повів солдата у гарний будинок, а як привів, солдат махнув своєю чарівною сумочкою й, коли з'явився молодець, велів приготувати стіл на дві людей. Не встигнув пан повернутися, а вуж і з'явилося усе. Пан, хоч і багатий був, а такої закуски ніколи ще у нього не бувало! Стали вони закушувати, а пан і украв золоту ложку. Скінчили закуску, солдатів махнув знову котомочкой і велів забрати всі, а молодець говорить:
- Я не можу забрати — не усе на столі. Солдат подивився та й говорить:
- Ти, пан, для чого ложку побрав?
- Я не брав, - говорить пан.
Солдат обшукав пана, віддав ложку лакеєві, а сам і почав дякувати пана за нічліг, так так його неабияк пом'яв, що пан зі злості замкнув на замок усі двері.
Солдат замкнув усі вікна й дверей з інших покоїв, захрестив їх і став чортів чекати.
Близько напівночі чує, що хтось у дверей пищить. Почекав ще солдатів небагато, і раптом набралося стільки нечистої сили й підняли такий лемент, що хоч вуха затикай! Один кричить:
- Напирай, напирай! А іншої кричить:
- Так куди напирати, коли хрестів наставлене!.. Солдат слухав, слухав, а у самого волосся сторчма встають, дарма що небоягузливого десятка був. Нарешті й закричав:
- Так що вам отут від мене треба, босоногі? -- Пусти! - кричать йому через двері чорти.
- Так на що я вас пущу сюди?
- Так так, пусти!
Солдат подивився колом і побачив у куті мішок з гирями, побрав мішок, витрусив гирі та й говорить:
- А що, чи багато вас, босоногих, увійде до мене у мішок?
- Усе ввійдемо, - говорять йому через двері чорти. Солдат наробив на мішку хрестів вугіллям, причинив небагато дверей та й говорить:
- Ну-но, я подивлюся, чи правду ви говорили, що усе ввійдете?
Чорти усе до одного залізли у мішок, солдатів зав'язав його, перехрестив, побрав двадцатифунтовую гирю та й давай по мішкові бити. Б'є, б'є та й пощупає: чи м'яко?
Ось бачить солдат, що нарешті м'яко стало, відчинив вікно, розв'язав мішок та й витрусив чортів геть. Дивиться, а чорти усе знівечені, і ніхто з місця не рухається.
Ось солдат як крикне:
- А ви що отут, босоногі, разлеглись? Іншої лазні, чи що, чекаєте, а?
Чорти усе абияк розбіглися, а солдат і кричить їм навздогін:
- Ще прийдете сюди, так я вам не те ще задам!
Ранком прийшли мужики й відчинили двері, а солдат прийшов до пана й говорить:
- Ну, пан, переходи тепер у той будинок і не бійся вуж нічого, а мені за праці треба на дорогу дати!
Пан дав йому скільки-те грошей, і солдат пішов собі далі.
Ось ішов і йшов він так долгонько, і до будинку вже недалеко залишилося, усього три дні ходьби! Раптом зустріла з ним баба, така худа так страшна, несе повну котомочку ножів, так пив, так різних сокирок, а косою підпирається. Загородила вона йому дорогу, а солдат не стерпів цього, висмикнув тесак та й закричав:
- Що тобі треба від мене, стара? Прагнеш, тобі голову розкрию?
Смерть (це була вона) і говорить:
- Я послана господом побрати у тебе душу!
Здригнулося солдатське серце, упав він на коліна та й говорить:
- Змилуйся, матінка смерть, дай мені строку тільки три роки; прослужив я королеві свою довгу солдатську службу й тепер іду з рідними побачити.
- Ні, - говорить смерть, - не видаться тобі з рідними й не дам я тобі строку три роки.
- Дай хоч на три місяці.
- Не дам і на три тижні.
- Дай хоч на три дні.
- Не дам тобі й на три хвилини, - сказала смерть, махнула косою й вморила солдата.
Ось опинився солдат на тому світлі та й пішов було у рай, так його туди не пустили: негідний, виходить, був. Пішов солдатів з раю та й потрапив у пекло, а отут прибігли до нього чорти та й прагли було у вогонь тягти, а солдат і говорить:
- Вам що треба від мене? Ах ви, босоногі, або забули вуж панську лазню, а?
Чорти усе побігли від нього, а сатана й кричить:
- Ви куди, дитинки, побігли-те?
- Ой, батька, - говорять йому чертенята, - адже солдат-те той тут!
Як почув це сатана, та й сам побіг у вогонь. Ось солдат походив, походив по пеклу — нудно йому стало; пішов у рай та й говорить господу:
- Господи, куди ти мене пошлеш тепер? Раю я не заслужив, а у пеклі всі чорти від мене втекли; ходив я, ходив по пеклу, нудно стало, та й пішов до тебе, дай мені службу яку-небудь!
Господь і говорить:
- Мабуть, служба, випроси у Михайла-Архангела рушниця й стій на годиннику у райських дверей!
Пішов солдатів до Михайла-Архангелові, випросив у нього рушницю та й став на годинник до райських дверей.
Ось стояв він так, чи довго, чи коротко, і бачить, що йде смерть, та й прямо у рай. Солдат загородив їй дорогу та й говорить:
- А тобі що там потрібне, стара? Пішла ладь! Господь без моєї доповіді нікого не прийме!
Смерть і говорить:
- Я прийшла до господу запитати, яких на цей рік велить людей морити.
Солдат і говорить:
- Давно б так, а то лізеш не спросясь, а хіба не знаєш, що і я що-небудь так значу тут; на-но рушниця-те по тримай, а я сходжу запитаю.
Прийшов служивий у рай, а господь і говорить:
- Навіщо ти, служба, прийшов?
- Прийшла смерть, господи, і запитує: яких ти на наступний рік велиш людей морити?
Господь і говорить:
- Нехай морить самих старих!
Пішов солдатів назад та й думає:
«Самих старих велить господь людей морити; а що, якщо у мене батько ще живий, адже вона його вморить, як і мене. Так адже, мабуть, я й не побачу більше. Ні, стара, ти не дала мені вольготушки на три роки, так мабуть-но погризи дуби!»
Прийшов та й говорить смерті:
- Смерть, господь велів тобі цього разу не людей морити, а дуби гризти, такі дуби, яких старіше немає!
Пішла смерть старі дуби гризти, а солдат побрав у їй рушницю й став знову у райських дверей ходити.
Пройшов на білому світлі рік, смерть знову прийшла запитати, яких на цей рік велить їй господь людей морити.
Солдат віддав їй рушниця, а сам і пішов до господу запитати, яких на цей рік велить смерті людей морити. Господь велів морити самих запеклих, а солдат знову й думає:
« Але ж у мене там є ще брати так сестри й знайомих багато, а смерть як вморить, так мені з ними й не побачити більше! Ні, нехай же й інший рік погризе дубів, а там, можливо, нашого брата-солдата й милувати стане!»
Прийшов та й послав смерть гризти самі ядерні, запеклі дуби.
Пройшов і інший рік, прийшла смерть на третій раз. Господь велів їй морити наймолодших, а солдат послав її молоді дуби гризти.
Ось, як прийшла смерть на четвертий раз, солдат і говорить:
- Ну тебе, стару, мабуть, коли потрібно, сама, а я не піду: набридла!
Пішла смерть до господу, а господь і говорить їй:
- Що ти, смерть, худа така стала?
- Так як худий-те не бути, цілих три роки дуби гризла, усі зуби повиламувала! А не знаю, за що ти, господи, на мене так прогневался?
- Що ти, що ти, смерть, - говорить їй господь, - із чого ти побрала це, що я посилав тебе дуби гризти?
- Так так мені солдат сказав, - говорить смерть.
- Солдат? Так як він змів це зробити?! Ангели, подите-но, приведіть до мене солдата!
Пішли ангели й привели солдата, а господь і говорить:
- Із чого ти побрав, солдат, що я велів смерті дуби гризти?
- Так мало їй, старої, цього! Я просив у їй вольготушки тільки на три роки, а вона не дала мені й три години. Ось за це-те я й велів їй три роки дуби гризти.
- Ну, так мабуть-но тепер, - говорить господь, - так відгодовуй-но її три роки! Ангели! Виведіть його на біле світло!
Вивели ангели солдата на біле світло, і опинився солдат на тому самому місці, де вморила його смерть.
Бачить солдат якийсь мішок, побрав він мішок та й говорить:
- Смерть! Сідай у мішок!
Села смерть у мішок, а солдат побрав ще ціпків так камені поклав туди, так як пошагал по-солдатски, а у смерті тільки кісточки хрумтять!
Смерть і говорить:
- Так що ти, служивий, потише!
- Ось ще, потише, ще чого скажеш, а по-моєму, так: сиди, коли посаджена!
Ось ішов він так два дні, а на третій прийшов до свата-целовальнику та й говорить:
- Що, брат, дай випити; усі гроші прожив, а я тобі днями занесу, ось тобі мій мішок, нехай у тебе полежить.
Целовальник побрав у нього мішок та й кинув під стійку. Прийшов солдатів додому, а батько ще живий. Зрадів, а ще більше обрадувалися рідні.
Ось жив так солдат і здорово й весело цілий рік.
Прийшов солдатів у той шинок і став запитувати свій мішок, а целовальник ледь і відшукав його. Ось солдат розв'язав мішок та й говорить:
- Смерть, чи жива ти?
- Ой, - говорить смерть, - ледь не задохлась!
- Ну добре, - говорить солдат.
Відкрив табакерку з тютюном, понюхав та й пчихнув. Смерть і говорить:
- Служивий, Дай-но мені!
Вона усе просила, що побачить у солдата. Солдат і говорить:
- Так що, смерть, адже тобі мало однієї щіпки, а мабуть сядь у табакерку та й нюхай скільки захочеш.
Тільки що смерть залізла у табакерку, солдатів захлопнув та й носив її цілий рік. Потім він знову відчинив табаоерку та й говорить:
- Що, смерть, нанюхалася?
- Ой, - говорить смерть, - важко!
- Ну, - говорить солдат, - підемо, я тепер погодую тебе!
Прийшов він додому та й посадив її за стіл, а смерть їла так їла за семеро. Розсердився солдат і говорить:
- Бач, прірва, за семеро з'їла! Едак тебе не наповниш, куди я подіюся з тобою, проклята?
Посадив її у мішок та й поніс на цвинтар; вирив у сторонці яму та й закопав її туди.
Ось пройшло три роки, господь згадав про смерть і послав ангелів її відшукувати. Ходили, ходили ангели по миру, відшукали солдата та й говорять йому:
- Куди ти, служивий, смерть-те запроторював?
- Куди запроторював? А у могилу зарив!
- Так адже господь її до себе вимагає, - говорять ангели.
Прийшов солдатів на цвинтар, розрив яму, а смерть там вуж трохи дихає. Побрали ангели смерть і принесли її до господу, а він і говорить:
- Що ти, смерть, така худа?
Смерть і розповіла господу всі, а він і говорить:
- Видне, тобі, смерть, від солдата не хліба, мабуть-но годуйся сама!
Пішла знову смерть по миру, так тільки того солдата більше не посміла морити.