У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар; у цього царя було три дочки й один син, Іван-царевич. Цар зостарився й помер, а корону прийняв Іван-царевич. Як довідалися про те сусідні королі, зараз зібрали незліченні війська й пішли на нього войною. Іван-царевич не знає, як йому бути; приходить до своїх сестер і запитує: «Люб'язні мої сестриці! Що мені робити? Усі королі піднялися на мене войною». - «Ах ти, хоробрий воїн! Чого убоялся? Як же Білий Полянин воює з бабою-ягою золотий ногою, тридцять років з коня не злазить, роздиху не знає? А ти, нічого не бачачи, злякався!» Іван-царевич негайно осідлав свого доброго коня, надяг на себе збрую ратну, побрав меч-кладенец, спис долгомерное й батіг шовкову, помолився богу й виїхав проти ворога; не стільки мечем б'є, скільки конем топче; перебив усе воїнства вражее, відвертав у місто, ліг спати й спав троє доби безпросипним сном. На четверту добу прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле — королі більш того військ зібрали й знову під самі стіни підступили.
Зазасмучувався царевич, іде до своїх сестер: «Ах, сестриці! Що мені робити? Одну силу винищив, інша під містом коштує, пущі колишнього загрожує». - «Який же ти воїн! Добу воював, так троє доби без просипу спав. Як же Білий Полянин воює з бабою-ягою золотий ногою, тридцять років з коня не злазить, роздиху не знає?» Іван-царевич побіг у білокамінні стайні, осідлав доброго коня богатирського, надяг збрую ратну, оперезав меч-кладенец у одну руку побрав спис долгомерное, у інший батіг шовкову, помолився богу й виїхав проти ворога. Не ясний сокіл налітає на череду гусаків, лебедів і на сірих утиц, нападає Іван-царевич на військо вражее; не стільки сам б'є, скільки кінь його топче. Побив рать-силу велику, відвертав додому, ліг спати й спав непробудним сном шість доби. На сьому добу прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле — королі більш того військ зібрали й знову усе місто обступили.
Іде Іван-царевич до сестер: «Люб'язні мої сестриці! Що мені робити? Дві сили винищив, третя під стінами коштує, ще пущі загрожує». - «Ах ти, хоробрий воїн! Одні добу воював, так шестеро без просипу спав. Як же Білий Полянин воює з бабою-ягою золотий ногою, тридцять років з коня не злазить, роздиху не знає?» Гірко здалося те царевичеві; побіг він у білокамінні стайні, осідлав свого доброго коня богатирського, надяг на себе збрую ратну, оперезав меч-кладенец, у одну руку побрав спис долгомерное, у інший батіг шовкову, помолився богу й виїхав проти ворога. Не ясний сокіл налітає на череду гусаків, лебедів і на сірих утиц, нападає Іван-царевич на військо вражее; не стільки сам б'є, скільки кінь його топче. Побив рать-силу велику, відвертав додому, ліг спати й спав непробудним сном дев'ять доби. На десяту добу прокинувся, призвав усіх міністрів і сенаторів: « Добродії мої міністри й сенатори! Здумав я у чужі країни їхати, на Біла Полянина подивитися; прошу вас судити й виряджати, усі справи розбирати у правду». Потім попрощався із сестрами, сіл на коня й поїхав у дорогу-дорогу.
Чи довго, чи недовго — заїхав він у темний ліс; бачить — хатинка коштує, у тій хатинці стара людина живе. Іван-царевич зайшов до нього: «Здраствуй, дідусь!» — «Здраствуй, російський царевич! Куди бог несе?» — «Шукаю Білого Полянина; не чи знаєш, де він?» — «Сам я не відаю, а ось почекай, зберу своїх вірних слуг і запитаю у них». Старий виступив на ґаночок, заграв у срібну трубу — і раптом почали до нього з усіх боків птаха злітатися. Налетіло їх сила-силенна, чорної тучею усе небо покрили. Крикнула стара людина голосним голосом, свиснув молодецьким посвистом: «Слуги мої вірні, птаха перелітний! Не бачили ль, не чули ль чого про Білого Полянина?» — « Ні, видом не бачили, слихом не чули!» — «Ну, Іван-царевич, — говорить стара людина, — ступай тепер до мого старшого брата; може, він тобі скаже. На, побери клубочок, пусти перед собою; куди клубочок покотиться, туди й коня керуй». Іван-царевич сіл на свого доброго коня, покотив клубочок і поїхав слідом за ним; а ліс усе темній так темній.
Приїжджає царевич до хатинки, входить у двері; у хатинці старий сидить — сивий як лунь. «Здраствуй, дідусь!» — «Здраствуй, російський царевич! Куди шлях тримаєш?» — «Шукаю Білого Полянина; не чи знаєш, де він?» — «А ось перегоди, зберу своїх вірних слуг і запитаю у них». Старий виступив на ґаночок; заграв у срібну трубу — і раптом зібралися до нього з усіх боків різні звірі. Крикнув їм голосним голосом, свиснув молодецьким посвистом: «Слуги мої вірні, звірі прискучие! Не бачили ль, не чули ль чого про Білого Полянина?» — « Ні, — відповідають звірі, — видом не бачили, слихом не чули». - «А ну, розрахуйтеся проміж себе; може не усе прийшли». Звірі розрахувалися проміж себе — немає кривій вовчиці. Старий послав шукати її; негайно побігли гінці й привели її. «Кажи, крива вовчиця, не чи знаєш ти Білого Полянина?» — « Як мені його не знати, коли я при ньому зазавжди живу; він війська побиває, а я мертвим трупом харчуюся». - «Де ж він тепер?» — «У чистому полі, на великому кургані, у наметі спить. Воював він з бабою-ягою золотий ногою, а після бою заліг на дванадцять доби спати». - «Проводь туди Івана-Царевича». Вовчиця побігла, а слідом за нею поскакав царевич.
Приїжджає він до великого кургану, входить у намет — Білий Полянин міцним сном почиває. «Ось сестри мої говорили, що Білий Полянин без роздиху воює, а він на дванадцять доби спати заліг! Не заснути чи й мені поки?» Подумав-Подумав Іван-царевич і ліг з ним поруч. Отут прилетіла у намет мала пташка, у'ється у самого узголів'я й говорить такі слова: « Устань-Пробудися, Білий Полянин, і зрадь злої смерті мого брата Івана-Царевича; не те встане — сам тебе вб'є!» Іван-царевич підхопився, піймав пташку, відірвав їй праву ногу, викинув за намет і знову ліг біля Білого Полянина. Не встигнув заснути, як прилітає інша пташка, у'ється у головах і говорить: « Устань-Пробудися, Білий Полянин, і зрадь злої смерті мого брата Івана-Царевича; не те встане — сам тебе вб'є!» Іван-царевич підхопився, піймав пташку, відірвав їй праве крило, викинув її з намету й знову ліг на те ж місце. Слідом за тем прилітає третя пташка, у'ється у головах і говорить: « Устань-Пробудися, Білий Полянин, і зрадь злої смерті брата мого Івана-Царевича; не те він устане так тебе вб'є!» Іван-царевич підхопився, изловил ту пташку й відірвав їй дзьоб; пташку викинув геть, а сам ліг і міцно заснув.
Прийшла пора — пробудився Білий Полянин, дивиться — поруч із ним незвісно який богатир лежить; схопився за гострий меч і праг було зрадити його злої смерті, так стримався вчасно. « Ні, — думає, — він наїхав на мене на сонного, а меча не праг кривавити; не честь, не хвала й мені, доброму молодцю, загубити його! Сонний що мертвий! Краще розбуджу його». Розбудив Івана-Царевича й запитує: « чи Добра, чи худа людина? Говори: як тебе по імені кличуть і навіщо сюди заїхав?» — «Кличуть мене Іваном-Царевичем, а приїхав на тебе подивитися, твоєї сили спробувати». - «Боляче змів ти, царевич! Без попиту у намет увійшов, без доповіді виспался, можна тебе за те смерті зрадити!» — «Ех, Білий Полянин! Не перескочив через рів, так хвастаєш; почекай — може, спіткнешся! У тебе дві руки, та й мене мати не з однієї народила».
Сіли вони на своїх богатирських коней, з'їхалися й ударилися, так так сабоно, що їхні списи вщент розлетілися, а добрі коні на коліна попадали. Іван-царевич вибив із сідла Білого Полянина й заніс над ним гострий меч. Заблагав йому Білий Полянин: «Не дай мені смерті, дай мені живіт! Назвуся твоїм меншим братом, замість батька почитати буду». Іван-царевич побрав його за руку, підняв із землі, поцілував у вуста й назвав своїм меншим братом: «Чув я, брат, що ти тридцять років з бабою-ягою золотий ногою воюєш, за що у вас війна?» — « Є у неї дочка-красуня, прагну добути так одружитися». - «Ну, — сказав царевич, — коли дружбу водити, так у лиху допомагати! Поїдемо воювати разом».
Сіли на коней, виїхали у чисте поле; баба-яга золота нога виставила рать-силу незліченну. Те не ясні соколи налітають на череду голубине, напускають сабономогучие богатирі на військо вражее! Не стільки мечами рубають, скільки кіньми топчуть; прирубили, притоптали цілі тисячі. Баба-Яга навтьоки кинулася, а Іван-царевич за нею навздогін. Зовсім було наганяти став — як раптом прибігла вона до глибокої прірви, підняла чавунну дошку й зникла під землею. Іван-царевич і Білий Полянин накупили биків багато чого безліч, почали їх бити, шкіри симать так ремені різати; з тих ременів канат звили — так такий довгий, що один кінець тут, а іншої на той світло дістане. Говорить царевич Білому Полянинові: «Опускай мене скоріше у прірву, так назад каната не витягай, а чекай: як я за канат смикну, тоді й тягни!» Білий Полянин вилучив його у прірву на саме дно. Іван-царевич оглядівся колом і пішов шукати довбню-ягу.
Ішов-Ішов, дивиться — за ґратами кравці сидять. «Що ви робите?» — «А ось що, Іван-царевич: сидимо так військо шиємо для баби-яги золотої ноги». - « Як же ви шиєте?» — «Відомо як: що кольнеш иглою, те й козак з пикою, на коня сідає, у лад стає і йде війною на Білого Полянина». - «Ех, братики! Скоро ви робите, так не міцно; стаєте-но у ряд, я вас навчу, як міцніше шити». Вони негайно вибудувалися у один ряд; а Іван-царевич як махне мечем, так і полетіли голови. Побив кравців і пішов далі. Ішов-Ішов, дивиться — за решеткою шевці сидять. «Що ви отут робите?» — «Сидимо так військо готовимо для баби-яги золотої ноги». - « Як же ви, братики, військо готовите?» — «А ось як: що шилом кольнемо, то й солдат з рушницею, на коня сідає, у лад стає і йде війною на Білого Полянина». - «Ех, хлопці! Скоро ви робите, так не споро. Стаєте-но у ряд, я вас ліпше навчу». Ось вони стали у ряд; Іван-царевич махнув мечем, і полетіли голови. Побив шевців, і знову у дорогу.
Чи довго, чи недовго — добрався він до великого прекрасного міста; у тому місті царські тереми вибудувані, у тих теремах сидить дівиця краси неописаної. Побачила вона у вікно добра молодця; полюбилися їй кучері чорні, очі соколині, брови соболині, звички богатирські; зазвала до себе царевича, розпитала, куди й навіщо йде. Він їй сказав, що шукає бабу-ягу золоту ногу. «Ах, Іван-царевич, адже я її дочка; вона тепер спить непробудним сном, залягла відпочивати на дванадцять доби». Вивела його з міста й показала дорогу. Іван-царевич пішов до баби-язі золотій нозі, застав її сонну, ударив мечем і відрубав їй голову. Голова покотилася й промовила: «Бий ще, Іван-царевич!» — «Богатирський удар і один гарний!» — відповідав царевич, відвертав у тереми до червоної дівиці, сіл з нею за столи дубові, за скатертини брание. Наївся-Напився й став її запитувати: « Є чи у світлі сабоніше мене й краше тебе?» — «Ах, Іван-царевич! Що я за красуня! Ось як за тридев'ять земель, у тридесятому царстві живе у царя-змія королевна, так та справді краса несказанна: вона тільки ноги помила, а я тою водою умилася!»
Іван-царевич побрав червону дівицю за білу руку, привів до того місця, де канат висів, і подав знак Білому Полянинові. Той ухопився за канат і давай тягти; тяг-тяг і витягся царевича із червоною дівицею. «Здраствуй, Білий Полянин, — сказав Іван-царевич, — ось тобі наречена; живи, веселися, ні про що не трощися! А я у зміїне царство поїду». Сіл на свого богатирського коня, попрощався з Білим Полянином і його невестою й поскакав за тридев'ять земель. чи Довго, чи коротко, чи низько, високо чи — скоро казка позначається, так не швидко справа делатся — приїхав він у царство зміїне, убив царя-змія, звільнив з неволі прекрасну королевну й одружився на ній; після того відвертав додому й став з молодий дружиною жити-поживати так добра наживати.