У попа жив працівник, кликали його Титом. П'ятнадцять років працював у попа Тит. Одного разу говорить він попові: «Панотець, розраховуй, прагну своїм господарством обзаводитися».- «Рано тобі обзаводитися - те, поднакопил би розуму-розуму, тоді б і обзаводився господарством», - сказав піп. «Мені, панотець, вуж тридцять років. Та я боюся, що на твоїй роботі з мене вся користь вийде. Розраховуйте, і баста!»
Робити нема чого, став піп розраховувати працівника: «Тит, п'ятнадцять років хліб мій їв?» — «Їв».- «Мої чоботи, шапки, одяг доношував?» — «Доношував».- «У люди я тебе вивів?» — «Вивів».
Підігнув піп три пальці на руці, задумався: чому ж ще два пальці зарахувати? Більше зараховувати нема чим. Тоді підняв піп ока до стелі й говорить: «Тит, доводиться тобі ще й грішми: цілих п'ятнадцять рублів! На, одержи!» — «Мало, панотець», - говорить Тит. «Бачить бог, Тит, не мало. Я й так не вважаю, скільки ти нових постолів зносив. Не можу дати ні гроша більше. Зопалу я й так переплатив тобі».
Нема чого робити, побрав Тит гроші й пішов. Купив Тит за п'ятнадцять рублів трьохліткові — вороного жеребчика й став збиратися на ярмарок.
Приходить піп до Тита й говорить: «Тит, не чи поїдеш ти на ярмарок?» — «Збираюся, панотець».- «Тоді їдемо разом, веселіше буде».- «Що ж, їдемо разом».
Та поїхали — Тит на вороном жеребчике, а піп на сивій кобилі. До міста було далеке. Розв'язали вони заночувати у поле. Трави скільки прагнеш для коней, та й за нічліг не платити. Отпрягли коней і пустили їх пастися.
Удалині здався обоз. Піп подивився з-під руки: чи немає знайомих. Коли обоз порівняв з попом, Тит устав позад попа й махнув обозникам. Вони теж махнули. Піп і говорить: «Ніяк, мене кличуть. Треба довідатися навіщо», - і побіг до обозників. «Чому можу служити, брати?» — запитує він обозників. Засміявся один обозник і говорить: «Панотець, у мене кінь утомився, зупиняється, я не знаю, що з нею робити. Уже не чи підрізати їй хвіст? Говорять, якщо подрежешь хвіст, кінь дихає свободней і ходить краще». Образився піп: «А ти не скажеш, світло, скільки у вас у селі дурнів?» — «Якщо ти, панотець, приїдеш до нас, те перший будеш», - відповів обозник.
Підняв піп рясу й побіг назад до свого воза. «Ось дурні, - думає він, - самі кликали так самі ж і насмех підняли».- «Це мене вони кликали, а не тебе, панотець, - говорить Тит попові. - Я Та піду».
Наздогнав Тит обозників і попросив закурити. Поговорив з обозниками й повернувся до свого воза. «Що, Тит, алі й тебе скривдили?» — запитав піп. « Ні, панотець, не скривдили, так ось говорять: багато конокрадів у тутешній місцевості. Боюся я, як би не украли наших коней!»
Злякався піп. Коли прийшла ніч, він і говорить Титу: «Тит, давай по черзі коней вартувати».- «Не буду, панотець, - мій кінь чорний, її злодії не побачать, а твою сивуху напевно зведуть».
Подивився піп — і правда: жеребчика не видне, а сива кобила, як більмо на оці, біліє — мабуть, і украдуть. Поскреб піп у потилиці та й говорить: «Тит, давай кіньми мінятися? Моя кобила сабона, гарна. Твій жеребчик, треба сказати, ще лоша. Працювати на ньому не можна. А без коня тобі не прожити».
Подумав, подумав Тит і відповідає: «Вухо на вухо мінятися не буду. Даси на додачу двадцять п'ять рублів, тоді й по руках».- «Многонько просиш, Титушка, так добре — уважу тебе». Відрахував піп двадцять п'ять рублів:
«На, Тит, одержи!» Віддав гроші й засміявся: «Ну, Тит, тепер вартуй свою сивуху, а я спати ляжу. Спритно провів я тебе?» — « Як би не так, - сказав Тит, - спати-те буду я. Подивлюся на сивуху й знову спати. Мені й ходити нема чого, її звідси видне. Твого ж жеребчика поведуть, ти й не помітиш».
Подивився піп — сивуха бродить, а жеребчика не видне. Затурбувався: «Ах, Тит, Тит! Обдурив - Те, здається, ти мене, а не я тебе!» Став придумувати піп, як розмінятися кіньми. «Тит, а Тит?» — «Що, панотець?» — «Давай розміняємося кіньми?» — «Не хочеться, панотець, шкода сивуху!» — «Ех, Тит! Ти ще недосвідчений. Кобила стара, ледача. Пропадеш ти з нею. чи Та справа жеребчик, через рік сабоний кінь буде!» — «Що ж, панотець, якщо ти мене жалуєш, то я, мабуть, і згодний, тільки за розмін приплати двадцять п'ять рублів».- «Добре, Титушка, побери гроші».
Перерахував Тит гроші й ліг спати. Завалився спати й піп.
Прокинулися ранком, глядь: вороною жеребчик пасеться, а сивухи й сліду нема. Ляснув руками про рясу піп і сіл на віз. «Тит, відвези мене додому — роздумав я на ярмарок їхати».- «Не можу, панотець, мій жеребчик однаково що лоша, двох нас не відвезе. На ярмарок я теж не поїду. Поїду у село хатинку купувати».
Запріг Тит жеребчика й поїхав. Побрав піп свій візок за голоблі — і за ним. Ледве допхав. А Тит у цей же день купив собі хатинку, одружився так став житися-поживати. Піп же на сивих коней після цього дивитися не міг.