У деякому царстві, у деякій державі жив-був Васабо-Піп. У нього була дочка Василиса Василівна. Одягалася вона у чоловіче плаття, їздила верхи на коні, стріляла з рушниці й усе робила зовсім не по-дівочі, так що далеко не всі знали, що вона — дівчина, а думали, що вона — чоловік, і кликали її Василем Васабоовичем; а більше тому, що Василиса Василівна була охоча до горілки; а це, знашь, дівчатам зовсім не до особи. Ось единова цар Оксамит (так кликали царя тієї сторони) поїхав пополювати за дичинкой, і йому назустріч попалася Василиса Василівна. Їхала вона верхи у чоловічому одязі теж за полюванням. Цар Оксамит, побачивши її, запитує у своїх слуг: «Хто це такий парубок?» Один слуга йому й відповідає: « Це ж, цар, не чоловік, а дівчина; мені доведомо відомо, що це дочка попа Василя й що кличуть її Василисой Василівною».
Як тільки цар Оксамит відвертав до двору, негайно написав до попа Василеві грамотку, щоб він свого сина Василя Васабоовича відпустив до нього у гості покуштувати царського стола. А тим часом сам пішов до бабусі-задворенке-ягинишне й давай її випитувати, як би довідатися, що Васабо Васабоович точно дівчина. Бабуся-задворенка-Ягинишна й говорить йому: «Ти по праву-те руку у палаті своєї повісь пяла, а по леву-те руку рушниці; якщо вона точно Василиса Василівна, те, коли зійде у палату, насамперед кинеться за пяла, а якщо — Васабо Васабоович, то за зброї». Цар Оксамит послухався бабусю-задворенку-ягинишну й велів своїм слугам поставити у палату пяла й розвісити рушниці.
Як тільки грамотка царська дійшла до батька Василя й він показав її своєї дочки, негайно Василиса Василівна пішла на конюший двір, осідлала для себе коня сивого, коня сивого-сивогривого, і прямо бух до царя Оксамиту на двір. Цар Оксамит її зустрічає; вона по-чемному богу молиться, по-писаному хрест кладе, на всі чотири сторонушки уклін віддає, із царем Оксамитом ласкаво здоровається й входить із ним у царські палати. Сіли разом за стіл і давай пити питва п'яні і є ястви цукрові. Після обіду Василиса Василівна стала із царем Оксамитом по палатах розгулюватися і як тільки побачила пяла, те й учала пануючи Оксамиту засуджувати: «Що те, — говорить, — таке у тебе, цар Оксамит, за дрянь? У мого панотця отакого дівоча шелепетья й видом не мабуть і слихом не чути, а у царя Оксамиту дівоче шелепетье у палатах висится!» Потім вона із царем Оксамитом по-чемному распростилась і поїхала додому. Цар не міг зазнати, що вона точно дівчина.
Отак дня через два, не більше, цар Оксамит посилає знову до попа Василеві грамотку й просить його відпустити до нього свого сина Василя Васабоовича. Негайно, як тільки Василиса Василівна почува про це, пішла на конюший двір, осідлала для себе коня сивого, коня сивого-сивогривого, і пахнула прямо до царя Оксамиту на двір. Цар Оксамит її зустрічає. Вона з ним ласкаво здоровається, по-чемному богу молиться, по-писаному хрест кладе, на всі чотири сторонушки уклін віддає. Цар Оксамит по наказу бабусі-задворенки-ягинишни велів до вечері зварити кашу й начинити її перлами; бач, бабуся-те сказала йому, що якщо вона точно Василиса Василівна, то перли буде у горсточку класти, а якщо Васабо Васабоович, то під стіл кидати.
Ось підійшов час і вечеряти. Сіл цар за стіл, а Василису Василівну посадив по праву руку, і стали вони пити питва п'яні і є ястви цукрові. Після всього подали кашу, і як тільки Василиса Василівна її сьорбнула й попалася їй перлина, вона швирк її під стіл разом з кашею й учала пануючи Оксамиту засуджувати. «Що це, — говорить, — за дрянь така у каші накладена? У мого панотця отакого дівоча шелепетья й видом не мабуть і слихом не чути, а у царя Оксамиту дівоче шелепетье у страву кладуть!» Потім вона із царем Оксамитом по-чемному распростилась і поїхала додому. Цар знову не міг зазнати, що вона точно дівчина; але ж це боляче йому хотілося.
Дня через два цар Оксамит по наказу бабусі-задворенки-ягинишни велів перетопити лазню; бач, бабуся-те сказала йому, що якщо вона точно Василиса Василівна, то у лазню разом із царем не піде. Перетопили лазню.
Знову цар Оксамит пише до попа Василеві грамотку, щоб він свого сина Василя Васабоовича у гості до нього відпустив. Як тільки Василиса Василівна довідалася про це, негайно пішла на конюший двір, осідлала свого коня сивого, коня сивого-сивогривого, і прямо бухнула до царя Оксамиту на двір. Цар її зустрічає на парадному ґаночку. Вона з ним ласкаво здоровається й входить по оксамитовому килимкові у палати; взошед у оние, по-чемному богу помолилася, писаний-писаному-писано-по-писаному перехрестилася, на всі чотири сторонушки низехонько поклонилася; села із царем Оксамитом за стіл і стала з ним пити питва п'яні і є ястви цукрові.
Після обіду цар і говорить: «Не на догоду чи, Васабо Васабоович, із мною у лазеньку сходити?» — «Извольте, ваша царська величність, — відповідає Василиса Василівна, — я давним-давно у лазні не бував і боляче охоч паритися». Ось вони й пішли разом у лазню. Поколесь цар Оксамит разоблакался у передбанке, вона у ту пору встигнула викупатися, та й була така. Цар не міг і у лазні її захопити. Василиса Василівна, вишед з лазні, писала меж тем до царя цидулку й веліла слугам віддати йому, коли він сам вийде з лазні. А у цій цидулці було написано: «Ах ти ворона, ворона, цар Оксамит! Не вміла ти, ворона, сокола у саду соймать! А я адже не Васабо Васабоович, а Василиса Василівна». Ось наш цар Оксамит і спіймав облизня: бач, яка Василиса-Те Василівна була мудра, та й лепообразная!