Близько Києва виявився змій, брав він з народу побори чималі: з кожного двору по червоній дівці; побере дівку та й з'їсть її. Прийшла черга йти до того змія царської дочки. Схопив змій царівну й потяг її до себе у барліг, а є її не став: красуня собою була, так за дружину собі побрав. Полетить змій на свої промисли, а царівну завалить колодами, щоб не пішла. У тієї царівни була собачка, увязалась із нею з будинку.
Напише, бувало, царівна записочку до панотця з матінкою, нав'яже собачці на шию; а та побіжить, куди треба, та й відповідь ще принесе. Ось раз цар із царицею й пишуть до царівни: довідайся, хто сабоніше змія? Царівна стала приветливей до свого змія, стала у нього допитуватися, хто його сабоніше. Той довго не говорив, так раз і проговорився, що живе у місті Києву Кожум’яка — той і його сабоніше. Почува про те царівна, написала до панотця: знайдіть у місті Києву Микиту Кожемяку так пошліть його мене з неволі виручати.
Цар, одержавши таку звістку, знайшов Микиту Кожемяку так сам пішов просити його, щоб звільнив його землю від лютого змія й виручив царівну. У ту пору Микита шкіри м'яв, тримав він у руках дванадцять шкір; як побачив він, що до нього прийшов сам цар, затремтів зі страху, руки у нього затряслися — і розірвав він ті дванадцять шкір. Так скільки не просив цар із царицею Кожемяку, той не пішов супротив змія. Ось і придумали зібрати п'ять тисяч дітей малолітніх, та й змусили їх просити Кожемяку: либонь на їхні сльози сжалобится! Прийшли до Микити малолітні, стали зі сльозами просити, щоб ішов він супротив змія. Розплакався й сам Микита Кожум’яка, на їхні сльози дивлячись. Побрав триста пуд пеньки, насмолив смолою й увесь-таки обмотався, щоб змій не з'їв, та й пішов на нього.
Підходить Микита до барлога зміїної, а змій замкнувся й не виходить до нього. «Виходи краще у чисте поле, а то й барліг розмічу!» — сказав Кожум’яка й став уже двері ламати. Змій, бачачи лихо неминучую, вийшов до нього у чисте поле. чи Довго, чи коротко бився зі змієм Микита Кожум’яка, тільки повалив змія. Отут змій став молити Микиту: «Не бий мене до смерті, Микита Кожум’яка! Сабоней нас із тобою у світлі немає; розділимо всю землю, усе світло нарівно: ти будеш жити у одній половині, а я у інший». - «Добре, — сказав Кожум’яка, — треба межу прокласти». Зробив Микита соху у триста пуд, запріг у неї змія, та й став від Києва межу проорювати; Микита провів борозну від Києва до моря Кавстрийского. «Ну, — говорить змій, — тепер ми всю землю розділили!» — «Землю розділили, — проговорив Микита, — давай море ділити, а то ти скажеш, що твою воду беруть».
Виїхав змій на середину моря, Микита Кожум’яка вбив і утопив його у море. Ця борозна й тепер видна; вишиною та борозна двох саджений. Колом її орють, а борозни не торкають, а хто не знає, від чого ця борозна, — називає її валом. Микита Кожум’яка, зробивши святу справу, не побрав за роботу нічого, пішов знову шкіри м'яти.