Колись давним-давно був цар. Такий жадібний, що він видав наказ: той, хто не може працювати або зостарився, повинен був виганяти. А у однієї людини був старий батько. Ось прийшла пора, що і його треба вивезти. Що робити? Син повіз його на санях у ліс, у великий холод. А коли повіз його, то побрав і свого сина на підмогу. Коли привезли старого батька, посадили його під сосною. Ось і говорить син діда: «Нехай дід сидить на санках. Їх ми назад додому не повеземо». Тоді хлопчик і говорить: «А як же ми залишимо санки? Вони мені будуть потрібні, коли мені тебе прийде теж відвозити».
Засумував тоді батько й розв'язав не кидати одного у лісі старого: привіз назад додому й сховав його у осети. Протримав у них старого всю зиму, весну й літо.
Настала осінь, а у тому місці почався неврожай: усе, що посадили навесні, до цього часу ще не сходить.
Нічого не виросло й у цієї людини. Він приходить до старого й розповів йому усе. Тоді старий і говорить: «Ти побери з гумна здери солому й посій її».
Ця людина так і зробила. Наступного дня ста рик посилає сина й говорить: «Сходь на поле й подивися, що там видне».
Сходив на поле син і говорить, що ще нічого не виросло. Наступного дня старий знову посилає сина: «Сходь на поле й послухай, що чутно».
Прийшов син на поле, приклав вухо до землі й раптом чує голосу: «Ой, куди ти? Ой, де ти?» — «Я отут».
Прийшов додому й розповів старому, що чув.
На наступний ранок знову старий посилає сина на поле послухати, що чутно. Син цього разу чує: «Далі, далі, підсунься — мені місця немає!»
Приходить він додому й розповів про це старому. А старий йому й говорить: «Видне, завтра пшениця здасться!»
На інший день виходить син і бачить: виросла гарна пшениця. У інших же майже нічого не виросло. Стали скаржитися на це люди паную. Захотів сам цар подивитися, чи правду говорять люди. Їде він на коні й бачить, що ніде нічого не зійшло, крім як у одного хазяїна. Заходить цар до цій людині й запитує, чому у нього одного виросла пшениця. Тоді довелося йому усе розповісти цареві. Цар і просить, щоб він показав цього старого. Стала людей просити царя, щоб він нічого не зробив старому. Цар пообіцяв.
Виходить дід, а цар його запитує: «Якщо ти такий мудрий, то скажи, чи скоро я вмру?» Старий сказав, що йому треба подумати. Через добу з'явився цар, і сказав йому старий, що він скоро вмре. Злякався цар і говорить: «А зараз ти мені скажи, як мені урятуватися від смерті». Дід знову говорить, що йому треба подумати. Через добу з'явився цар, і сказав йому старий, що цар не вмре, якщо у ту ніч, коли він повинен буде вмерти, піде красти, а ця ніч настане завтра. Цар став обурюватися. Але що робити!
Ось цар дочекався ночі, одягся у одяг злодія й вийшов зі своєї спальні, а сам не знає, куди йому йти й що красти. Іде й бачить цар настоящего злодія. Підходить уводити, увести до ладу ньому цар і говорить: «Давай разом красти». Ось погодився й говорить: «Давай украдемо що-небудь із царського палацу».
Цар погодився. Тоді злодій витягся мотузку й закинув рє у вікно палацу, закріпив її й став підніматися по стіні.
А цар чекає його внизу. Раптом бачить, що злодій спускається назад і руки у нього порожні. Запитує цар, чому він нічого не украв, а злодій і говорить: «У палаці йде нарада, прагнуть убити царя у цю ніч».
Зрозумів усе цар, нагородив злодія грішми й відпустив його. Покликав стражу свою й стратив змовників.
На інший день цар привіз багаті подарунки старому і його сім'ї й знищив закон свій.
З тих пір старих уже не виганяли.