У одному селі жив-був мужик, у нього був собака; змолоду сторожила вона весь будинок, а як прийшла важка старість — і брехати перестала. Набридла вона хазяїнові; ось він зібрався, побрав мотузку, зачепив собаку за шию й повів її у ліс; привів до осики й праг було задушити, так як побачив, що у старого пса течуть по морді гіркі сльози, йому й шкода стало: змилувався, прив'язав собаку до осики, а сам відправився додому.
Залишився бідний пес у лісі й почав плакати й проклинати свою частку. Раптом іде через кущі величезний вовк, побачив його й говорить: «Здраствуй, строкатий кобель! Долгонько чекав тебе у гості. Бувало, ти проганяв мене від свого будинку; а тепер сам до мене попався: що захочу, то над тобою й зроблю. Уже я тобі за усе відплачу!» — «А що прагнеш ти, сірий вовчок, наді ною зробити?» — «Так небагато: знімання тебе з усією шкірою й з костями». - «Ах ти, дурний сірий вовк! З жиру сам не знаєш, що робиш; таки після смачної яловичини станеш ти жерти старе й худе песье м'ясо? Навіщо тобі даремно ламати наді ною свої старі зуби? Моє м'ясо тепер немов гнила колода. А ось я краще тебе навчу: мабуть-но так принеси мені пудика три гарної кобилятинки, поправ мене трошки, так тоді й роби із мною що завгодно».
Вовк послухав кобеля, пішов і притяг йому половину кобили: «Ось тобі й говядинка! Дивися поправляйся». Сказав і пішов. Собака став прибирати мясцо й усе поїла. Через два дні приходить сірий дурень і говорить кобелю: «Ну, брат, поправився алі немає?» — «Маленько поправився; коли б ще приніс ти мені яку-небудь вівцю, моє м'ясо зробилося б не у приклад солодше!» Вовк і на те погодився, побіг у чисте поле, ліг у лощині й став вартувати, коли пожене пастух своя череда. Ось пастух і жене череду; вовк повисмотрел через кущ вівцю, яка пожирніше так побільше, підхопився й кинувся на неї: схопив за шиворот і потяг до собаки. «Ось тобі вівця, поправляйся!»
Став собака поправлятися, з'їла вівцю й зачула у собі силу. Прийшов вовк і запитує: «Ну що, брат, який тепер?» — «Ще трошки худий. Ось коли б ти приніс мені якого-небудь кабана, так я б розжирів, як свиня!» Вовк добув і кабана, приніс і говорить: «Це моя остання служба! Через два дні прийду до тебе у гості». - «Ну добре, — думає собака, — я з тобою поправлюся». Через два дні йде вовк до відгодованого пса, а пес углядів і став на нього брехати. «Ах ти, мерзенний кобель, — сказав сірий вовк, — смієш ти мене сварити?» — і відразу кинувся на собаку й праг її розірвати. Але собака зібрався вже із силами, стала з вовком у дибки й початку його так пригощати, що із сірого тільки патли летять. Вовк вирвався, так бігти скоріше: відбіг далече, захотів зупинитися, так як почув собачий гавкіт — знову припустив. Прибіг у ліс, ліг під кущем і почав зализувати свої рани, що далися йому від собаки. «Бач як обдурив мерзенний кобель! - говорить вовк сам із собою. - Постій же, тепер кого не потраплю, уже той з моїх зубів не вирветься!»
Зализав вовк рани й пішов за видобутком. Дивиться, на горі коштує великий козел; він до нього, і говорить: «Козел, а козел! Я прийшов тебе з'їсти». - «Ах ти, сірий вовк! Для чого станеш ти даремно ламати про мене свої старі зуби? А ти краще стань під горою й роззяв свою широку пащу; я розбіжуся так таки прямо до тебе у рота, ти мене й проковтнеш!» Вовк став під горою й роззявив свою широку пащу, а козел собі на розумі, полетів з гори як стріла, ударив вовка у чоло, так так міцно, що він з ніг звалився. А козел і був такий! Години через три опам'ятався вовк, голову так і ломить йому від болю. Став він думати: чи проковтнув він козла чи ні? Думав-Думав, ворожив-ворожив. «Коли б я з'їв козла, у мене черево-те було б полнехонько; видайся, він, ледар, мене обдурив! Ну, уже тепер я буду знати, що робити!»
Сказав вовк і пустився до села, побачив свиню з поросятами й кинувся було схопити порося; а свиня не дає. «Ах ти, свиняча пика! - говорить їй вовк. - Як смієш грубіянити? Так я й тебе розірву й твоїх поросят за один раз проглочу». А свиня відповідала: «Ну, до цієї пори не лаяла я тебе; а тепер скажу, що ти великий дурачина!» — « Як так?» — «А ось як! Сам ти, сірий, поміркуй: як тобі є моїх поросят? Адже вони недавно народилися. Треба їх обмити. Будь ти моїм кумом, а я твоєї кумою, станемо їх, малих детушек, хрестити». Вовк погодився.
Ось добре, прийшли вони до великого млина. Свиня говорить вовкові: «Ти, люб'язний кум, ставай по ту сторону заставки, де води немає, а я піду, стану поросят у чисту воду занурювати так тобі по одному подавати». Вовк зрадів, думає: ось коли потрапить у зуби видобуток-те! Пішов сірий дурень під міст, а свиня негайно схопила заставку зубами, підняла й пустила воду. Вода як заюшить, і потягла за собою вовка, і почала його вертіти. А свиня з поросятами відправилася додому: прийшла, наїлася й з дитинками на м'яку постіль спати повалилася.
Довідався сірий вовк лукавство свині, насилу абияк вибрався на берег і пішов з голодним черевом нишпорити по лісу. Довго издихал він з голоду, не витерпів, пустився знову до села й побачив: лежить близько гумна якась падла. «Добре, — думає, — ось прийде ніч, наїмся хоч цієї падли». Знайшло на вовка неврожайний час, радий і падлою поживиться! Усе краще, чим з голоду зубами поклацувати так по-вовчі пісеньки розспівувати. Прийшла ніч; вовк пустився до гумну й став лупити падлу. Але мисливець вуж давно його чекав і приготував для приятеля пари гарних горіхів; ударив він з рушниці, і сірий вовк покотився з розбитої головою. Так і скончал своє життя сірий вовк!