Жив-Був мисливець, і було у нього два собаки. Раз якось бродив він з ними по лугах, по лісах, розшукував дичини, довго бродив — нічого не бачив, а як стала справа до вечора, набрів на таке диво: горить пень, а у вогні змія сидить. Та говорить йому змія: «Вилучи, мужик, мене з вогню, з полум'я; я тебе щасливим зроблю: будеш знати усе, що на світі є, і як звір говорить, і що птах співає!» — «Радий тобі допомогти, так як?» — запитує змієві мисливець. «Вклади тільки у вогонь кінець ціпка, я по ній і вилізу». Мисливець так і зробив. Виповзла змія: «Спасибі, мужик! Будеш розуміти тепер, що всяка тварина говорить; тільки нікому про те не кажи, а якщо скажеш — смертю помреш!»
Знову мисливець пішов шукати дичину, ходив-ходив, і пристигла його ніч темна. «Додому далеко, — подумав він, — залишуся-но тут ночувати». Розвів багаття й улігся біля разом із собаками й чує, що собаки завели проміж себе розмову й називають один одного братом. «Ну, брат, — говорить одна, — ночуй ти з хазяїном, а я додому побіжу, стану двір вартувати. Не рівна година: злодії подарують!» — «Ступай, брат, з богом!» — відповідає інша. Зранку рано відвертала з будинку собака й говорить тієї, що у лісі ночувала: «Здраствуй, брат!» — «Здорово!» — « чи Добре ніч у вас пройшла?» — «Нічого, слава богу! А тобі, брат, як будинку поспалось?» — «Ох, погано! Прибіг я додому, а господарка говорить: «Ось чорт приніс без хазяїна!» і кинула мені горілу кірку хліба. Я понюхав, понюхав, а їсти не став; отут вона схопила коцюбу й давай мене пригощати, усі ребра перерахувала! А вночі, брат, приходили на двір злодії, прагли до комор так клітям дібратися, так я такий гавкіт підняв, так зло на них накинувся, що куди вуж було думати про чуже добро, тільки б самим піти по доброму! Так усю ніч і провозився!» Чує мисливець, що собака собаці каже, і тримає у себе на розумі: «Перегоди, дружина! Прийду додому — вуж я ті задам жару!»
Ось прийшов у хату: «Здорово, господарка!» — «Здорово, хазяїн!» — «Приходила вчора додому собака?» — «Приходила». - «Що ж, ти її нагодувала?» — «Нагодувала, рідний! Дала їй цілу глечик молока й хліба покришила». - «Брешеш, стара відьма! Ти дала їй горілу кірку так коцюбою прибила». Дружина повинилась і пристала до чоловіка, скажи та й скажи, як ти про усе довідався. «Не можу, — відповідає чоловік, — не велено казати». - «Скажи, миленький!» — «Право слово, не можу!» — «Скажи, голубчик!» — «Якщо скажу, так смертю помру». - «Нічого, тільки скажи, дружок!» Що станеш із бабою робити? Хоч умри, так зізнайся! «Ну, давай білу сорочку», — говорить чоловік.
Надяг білу сорочку, ліг у передньому куті під образи, зовсім умирати приготувався, і збирається розповісти господарці всю правду дійсну. У той час вбігли у хату кури, а за ними півень і став гвоздить те ту, те іншу, а сам присуджує: «Ось я з вами оброблю! Адже я не такий дурень, як наш хазяїн, що з однієї дружиною не впорається! У мене вас тридцять і більш того, а захочу — до всіх доберуся!» Як почув ці мовлення мисливець, не захотів бути у дурнях, підхопився із крамниці й давай учити дружину плеткою. Присмирніла вона: повно приставати так запитувати!