Жив-Був один солдатів. Йому вчення зле йшло. Колись били, мучили, стібали. Його всі й б'ють. Ось раз послали вночі варта тримати.
Узимку холодно. Він стояв і задумався. «Що ж, — думає, - краще втекти мені, а то зовсім уб'ють. А куди бігти? На батьківщину, так споймают. Однаково й так помирати. Піду шлятися».
Ось він сумку зняв свою й на ній написав: «Торба, служи сама», а на рушницю написав: «Скажи капітанові, я служити не стану». Та побіг лісочком з місту. Потім бачить: коштує будинок на одинке. У будинок цей зайти страшно, а не зайти — того гірше. Він зараз і зайшов.
Будинок гарний, прикрашений, меблі, чисто усе. А немає нікого. Походив він з кімнати у кімнату. Шафи розчинені, страви, усе є. Ось він поїв порядком, випив горілки, повеселився. Сонце закотилося вуж. Він і ліг на ліжко. Чує, будинок потрясся. Що таке? Одна нога по коридору стукає.
Раптом двері відчинилися, і заходить у кімнату Головня чорна. Головня проговорила російською мовою: «Ти, Іван селянський син, три ночі пролежи, а не убойся нічого. Я зачарована царська дочка, а тут було місто губернське, зачарований теж. Це всі бугри заповедни. Ти всіх урятувати можеш. Що з тобою будуть робити, ти голосу не подавай. Три ночі терпи — усі врятуєш».
Тук-Тук — Головня зникла.
Він богу помолився, ліг на ліжко ниц. Біжить солдатів — товариш із того ж полку: «Ти, Іван, тут?» Той мовчить. «Тебе, - говорить, - розшукали, устань, біжи», - говорить. Той мовчить. «Устань, - говорить, - добром, а то тобі погано буде. Я за фельдфебелем піду, він тобі шкіру зніме».
Той - лежить, голови не піднімає. Той збігав начебто за фельдфебелем.
Фельдфебель прийшов: «А, солдат! Тут?! — говорить.- Чому біг, не був? Устань, - говорить, - солдат, вибачаю за всі, іди на старе місце».
Він не встає.
Той бився до ранку тут, він і голосу не подає. Зоря зайнялася, вони й зникли, нікого не стало. Солдат ниц лежить. Отут одна нога стукає. Головня йде. Головня заходить: «Устань, солдат, сонце високе, не бійся нікого».
Солдат устав. Бачить, Головня до грудей красунею стала, а від грудей чорна головня. «Ще не убоишься, солдат, пролежиш, і я буду зцілена».
Стукіт-стукіт-Стукіт: Головня пішла, де була.
Цей солдат устав, умився, одягся, самовар наставив. Навесні день довгий, після горілки напився, навеселився.
Знову день спроводпл. Вечір підійшов, він на ліжко ниц лягає. Ніч упала. Він чує — пари коней прискакали, - карети приїхали. Понаїхав офіцер із солдатами. Забігли у кімнату: « А-А, він знову тут. Устати!» Він нічого. «Устань, солдат, вибачаю! Поїдемо на старе місце, я тобі чин дам фельдфебеля. Бити більше не будемо, пригноблювати. А він не встає. «Так, - говорить, - занести дюжину різок так видерти!»
Занесли пачку різок. Йому конаются: «Устань, вибачимо всі, поїдемо у старе місце, стібати не будемо».
Він увесь тремтить, а мовчить.
Отут вони різки розрізали, прагнуть стібати. Нарядили ката стібати. Солдат лежить, нічого не говорить. Зараз кат його заголив, прагне лупити. Він лежить, не ворушиться. Як бити замахнули, зоря зайнялася, вони й зникли.
Та йде Головня, постукує. Двері розчинили. Уже по коліна дівиця-красуня. Тільки одні ноги зачаровані. «Ну, Іван селянський син, одну ще нічку пролежиш, і я буду зцілена».
Стукіт-Стукіт, і пішла.
Він устав, приумился, приоделся, самовар поставив, деньчпровел. Увечері знову таким же манером ліг. Ліг, перехрестився, на ліжечко вниз, напружился.
Чує, приїхали три пари, на трьох каретах народ. Приїхав генерал, полковник, солдат військо. Забігли у кімнату, кричать міцно: «Ти що, солдатів, не встаєш! Устань, голубчик, усі вибачаємо, у офіцери зробимо, бери гріш, забирай платню!» А він мовчить. «Якщо не встанеш, строге покарання буде!» Отут і доктор умаливать: «Устань, солдат, краще буде!» Йому страшно, а Головню згадає, не ворушиться. «Ну, - генерал кричить, - тягнете шашку, зараз голову отсекем!»
Чує — шабля бриньчить. Стали замахуватися — він лежить. Полковник говорить: «Зараз твоя смерть буде!» Він мовчить. «Ну, - ричить полковник, - рубаєте голову!»
Він чує: махнули по голові, голова впала. «Рубай по ногах!»
Та нога відлетіла. Та потім руки відітнули й ноги колом. Він думає: «Що ж, - думає, - мені не боляче?»
Стала зоря займатися. Усі ладь побігли. Сонце піднялося. Раптом двері розчинилися, зайшла баришнякрасавица, Цар-Дівиця. «Устань, Іван, - говорить, - сонце високе».
Він устав. Цілий. Руки, ноги — усе є. Він на неї подивився, здивувався: «Що так?» - була Головня, стала красуня! «Умийся, приоденься, у вікно подивися».
Він умився, подивився у вікно. Де бугри так ліс, там утворювалося місто губернське, народ ходить, торгівля велика. Вона говорить: «Ти усе місто врятувало й мене врятував, будеш ти моїм хазяїном». Дає йому кільце іменне, чарівне. «Ось, - говорить, наше заручення, тільки я ще заповідна, днем красунею, а вночі чорне плаття одягну, Головень стану. Ну, іди, по місту подивися».
Він пішов по місту дивитися, зайшов у магазин, його запитують: «Ти хто такий, солдат, откудова?» — «Я не тутешній».-«Не чи ти місто врятувало?» — «Я», - говорить.
Вони й не знають, чому його нагородити. Дають йому злата й срібла, на царське місце саджають і ніде нічого з нього не беруть.
Ось він тиждень живе. Удень Цар-Дівиця красунею, а вночі головень. Він і занудився: «Що ж вона вночі головень? Нать чорне плаття спалить, буде й уночі красунею».
Він побрав днем це плаття й спалив його у грубці. Вона ввечері шукати — немає плаття. «Я, - говорить, - у грубці спалив!» — «Тепер тобі мене не мабуть, поки через піски сипучі не пройдеш, силу велику не отримаєш».
Та полетіла птахом горлицею.
Він і занудився. Та став з міста йти. Синод говорить: «Ми тобі кращу красуню знайдемо!» А він говорить: «Я с тієї заручений, ту й шукати піду».
Він і велів скувати чоботи залізні, так капелюх залізну, так посохнув залізний. Та пішов.
Ішов-Ішов, казка скоро позначається, а він уже рік у дорозі. Іде через дрімучі ліси. Увесь порвав, увесь издержался, а усе за Цар-Дівицею правиться. Дорога щебеньем, так горами, так темними лісами. Важко йому, але назад на сите царство не ворочається.
Ось три роки йшов. А дійшов до високої гори. За горою місто коштує, а під горою ріка йде. Так ріка не з води, а із сипучого піску. Та щелье велике, спустити не можна. Що отут робити? Він і думає: «Тепер я пропав, назад не виберуся й уперед не потрапити». Стало вечоріти. Раптом
Налетів птах Моговей. По горі походжає, траву пощипує. Він побрав склянку вина та й налив у озерце. Птах пити початку, та й схмеліла. Він, не будь дурний, затаївся, так великим кроком підбіг і схопив птаха за шию. Вона говорить: «На що ти мене піймав?» — «Я не бити, не мучити, а не чи можеш ти мене знести за піщану ріку?» — «Дай, - говорить, - мені прочухариться».
Він дав їй проспатися, протогодиться. Потім сіл на неї, за шию вцепився. Вона його й понесла й перекинула через річку. Він її й відпустив. Пішов до міста. У худу-маленьку хатинку зайшов. Там бабусі-удовиці усе розповів. Удовиця говорить: «Зле, - говорить, - її важко побрати, за нею іноземні принци сватаються. Так вона мені хрещениця, може, до мене у гості прийде».
Він поки пішов у місто. Ходить, дивиться, бачить: богатир Мідний мертвим лежить, посередині вулиці валяється. Він говорить: «Що ж такого славного богатиря по-людському не схороните?» — « Його схоронити — треба тисячу рублів».
Він побрав вийняв тисячу рублів. Улаштував похорон гарні. Потім повернувся до вдовиці. Попив, поїв, ліг відпочивати у віконця. Про північ «стукіт» у вікно. Він вийшов: бачить, Мідний богатир на мідному коні. «Іван, - говорить, - російська людина, я тобі свою силу дам. Підемо до мене у намет.
Поїхали у чисте поле. Побачили, намет коштує. Зараз коня прив'язали, у намет зайшли. Богатир зробив частування гарне, і ось він говорить: «Ось, Іван, силу мою випий».
Та дає йому склянка сабоної води. Він випив і почувати велику силу у плечах став. Богатир вийшов з намету геть і коневі говорить: «Кінь мій, кінь, так кінь добрий, як мені служив, так Івану послужи. Побери, Іван, три волосинки: як потрясеш, кінь перед тобою буде. А геть моя збруя богатирська. Одягни, причепурися, будеш лицар непереможний».
Кінь устав на коліна, зі старим хазяїном распростился. Нового хазяїна поцілував у тім'я, у голову, і втік. А Іван сам пішов на старо місце, ліг на ліжко, ліжко валандається. Удовиця встає, наставила самовар, а він спить. Вона подивилася на нього: « Як тобі поздоровіло у нашому місці».-« Так, - говорить, - сили додалося».
На інший день він знову пішов по місту, бачить: Срібний богатир на гноївні валяється. «Це що ж, - гово рит, - у вас такий богатир без поховання валяється?» — «А він із Золотим бився, так один одного зарубали. Його поховати — нать дві тисячі рубдей!»
Він дві тисячі вийняв, Срібного богатиря із честю поховав.
Потім пішов на квартиру до себе, у віконця ліг. Серединка ночі « стукіт-стукіт» у віконце: «Устань, Іван селянський син, вийди»
Він вийшов, їде Срібний богатир на срібному коні. «Їдемо, Іван російська людина, до мене у намет, я тобі свою силу дам».
Ну, поїхали. У чисто полі приїхали, коштує срібний намет. Богатир його почастував, наливає срібна склянка: «Випий, Іван. Чуєш чи у собі що?» — «Чую силу велику!» — «Ну, мій добрий кінь, як мені служив, так новому хазяїнові послужи».
Кінь старому хазяїнові у ноги поклонився, новому тім'я поцілував. Іван до вдовиці прийшов. Праг спати лягти, ліжко не несе. Він повсть на підлогу послав та й ліг. Ранком удовиця встає: «Ой, Іван, як тебе здоровішає!» —
« Так, у мене сили додало».
Пішов він у місто гуляти. (Усе Цар-Дівицю виглядає.) Бачить: Золотий богатир на сметнике валяється. «Що треба поховати Золотого богатиря?» — «Треба п'ять тисяч рублів».
Він п'ять тисяч рублів вийняв, його із честю поховав.
Уночі їде Золотий богатир: «Устань, Іван, іди мою силу нитка!»
Привіз його у намет, нагодував, дав йому сили випити. « чи Носить земля тебе, Іван, російська людина?» — «Земля під мною колибается».- «На-но. випий слабкої води». Він випив. « чи Носить земля тебе?» — «Носить», - говорить. Ну, кінь мій улюблений, як мене слухався, так і нового хазяїна».
Кінь на коліна впав, старого хазяїна поцілував. Золотий богатир говорить: «Ну, Іван, нашої силою керуй, а стане тобі мало, згадай нас один раз, ми для тебе з могили встанемо».-«Добре», - говорить.
Пішов Іван додому, а від його духу у удовиці хата валандається. «Ну, поздоровів ти, Іван!» —« Так, у мені сили додалося».
Ось удовиця й говорить: «Твоя мила сюди цей день загорнеться. Я тебе сховаю на той час. Я розмову заведу, хто її врятував. А вона якщо буде від тебе відмикатися, ти вискоч, за волосья схопи й лупи. Вона буде відвертатися, а ти її бгай».
Ну ось, іде Цар-Дівиця гуляти по панелі з няньками, з мамками. Та зайшли до бабусі. Та говорить: «Проходи, хрещениця, погостюй». (А його сховала.) Вона й мовлення завело: «Де ти три роки пропадала, хрещениця?» — « Так, бабуся, пропадала я у такому-те місті. Була я за головню зачарована».-«А як ти урятувалася?» — говорить. «Так мене один солдат урятував».-«А ти не обіцялася йому заміж іти?» — «Обіцялася», - говорить. «Та як був він тут, пішла б за нього заміж?» — «Так де, - говорить, - тепер за мене головний енерал сватається, а я за солдата піду!» Він і вискочив: «Що ти, - говорить, - тепер зневажаєшся!»
Схопив її за желти коси так почав бити, стібати. Вона увертивалась змією. Він їй секет, хобота ламає, топче. Вона левицею — він силою бере. Вона тигрой, вона й ведмедицею. Він усе рве, бгає, силою бере. Вона й овернулась красунею: «Ну, - говорить, - усе у мене відбив, усі підступництва, буду тепер вірна дружина, приходь завтра свататися!»
Ну, добре. Ранком він вистал, пішов свататися. Стали його розпитувати, як батька кликати, як мати, з якого міста? Він усю правду розповів, яким манером місто врятувало й дочку. «Я, - говорить, - сделал-"ошибочку, мені не треба було ейно чорне плаття спалити. Ось вона від мене й полетіла. Але я її три роки шукав і знайшов. Та вона дала мені заклятье, що заміж піде. Та кільце іменне». Дочка говорить: « Так, батько, правда».- «Царське слово назад не відвертає.
Ось пирком, так стали обручатися, весілля відіграти. Тільки обвінчалися, раптом принц іноземний, що її заміж брав, з військом прийшов.
Іван вийшов на ґанок, крикнув сабоним голосом. Біжить мідний кінь бадьоро. Іван одягся, приумился й сіл на мідного коня. Сам у чуже військо заїхав. Труби заграли, відкрили вогонь. Він на коні полетів і зачав військо бити. Бив-Бив, усіх прибив, конем притоптав. З перемогою назад відвертав. Король зустрічає його із честю, з радостио. Зробили бенкет на чотири дні. Ось сидять, бенкетують. Раптом кур'єр прискакав, говорить, що більше старого військо підійшло.
Іван вийшов у чисто поле, свиснув, прибіг срібний кінь. Іван сіл, спорядився й лицарем зробився. Та відправився. Почав косити: де махне — вулиця, де зітхне — перевуличок. Кінь учений зубами рве, ногами топче. Ось він усе знищив, усе військо розбив.
Ось зустрічають його із честю, з радістю. Зробили бенкет величезний. Поки бенкетували й столували, прискакав кур'єр, привіз естафету — міцніше старого військо йде!
Він вийшов у чисте поле, свиснув: золотий кінь біжить, земля тремтить. Він спорядився лицарем багатим, напав на рать, зачав м'яти, косити, а їх сила незліченна. Отут він з ними платався двоє доби. Ось він утомився, а вони на нього свого богатиря вислали. Вони б'ються, б'ються, у Івана члени ослабнули. Утомився. Ну, і думає: «Зараз мені смерть!» Та згадав про три богатирів. Та крикнув: «Мідний, Срібний, Золотий богатирі, на допомогти Івану селянському синові!»
Отут вони з могили встали й наїхали. Стали бити, тріпати, коні ногами б'ють, зубами гризуть. Усіх перемогли, нікого не залишили на насіння. Усіх притоптали, прикосили!
Ось повернулися назад з перемогою! Він на золотому коні приїхав.
Поставив коня до колодязя й ліг відпочивати.
Він спав троє суточки, а потім зробив бал на неделечку. Пили, гуляли, що прагли. Король і говорить: «Я тобі усе царство здам. Царством керуй, а я на спочинок піду».
Отут він і залишився керувати.
Більше вся.