У деякій державі жив-був король, холост-неодружений, і була у нього ціла рота стрільців; на полювання стрільці ходили, перелітних птахів стріляли, государевий стіл дичиною постачали. У тій роті служив стрілець-молодець, по імені Федот; влучно у мету попадав, почитай — николи промаху не давав, і за те любив його король пущі всіх його товаришів. Трапилося йому у деякий час піти на полювання раним-ранехонько, на самій зорі; зайшов він у темний, густий ліс і бачить: сидить на дереві горлиця. Федот навів рушницю, прицілився, випалив — і перешиб птахові крабоце; звалився птах з дерева на сиру землю. Підняв її стрілок, прагне відірвати голову так покласти у сумку. Та возговорит йому горлиця: «Ах, стрілець-молодець, не зривай моєї буйної голівоньки, не зводь мене з білого світла; краще побери мене живу, принеси у свій будинок, посади на віконечко й дивися: як тільки знайде на мене дрімота, у ту саму пору вдар мене правої рукою наотмашь — і добудеш собі велике щастя!» Міцно здивувався стрілець. «Що таке? - думає. - На вид зовсім птах, а говорить людським голосом! Колись із мною такого випадку ніколи не бувало...»
Приніс птаха додому, посадив на віконечко, а сам стоїться-чекає. Пройшло небагато часу, горлиця поклала свою голівку під крабоце й задрімала; стрілець підняв праву руку, ударив її наотмашь легохонько — упала горлиця додолу й зробилася душею-дівицею, так такою прекрасною, що не здумати, ні взгадать, тільки у казці сказати! Іншої подібної красуні у всьому світлі не бувало! Говорить вона добру молодцю, королівському стрільцеві: «Умів ти мене дістати, умій і жити із мною; ти мені будеш наречений чоловік, а я тобі богоданная дружина!» На тому вони й поладили; одружився Федот і живе собі — з молодою дружиною потішається, а служби не забуває; щоранку ні світло ні зоря побере свою рушницю, піде у ліс, настріляє різної дичини й віднесе на королівську кухню.
Бачить дружина, що від того полювання весь він змучився, і говорить йому: «Послухай, друг, мені тебе шкода: кожний божий день ти турбуєшся, бродиш по лісах до по болотах, зазавжди мокрехонек додому ворочаєшся, а користі нам немає ніякий. Це що за ремесло! Ось я так знаю таке, що без баришів не залишишся. Добудь-но рублів сотню-іншу, уся справа поправна». Кинувся Федот по товаришах: у кого рубль, у кого два зайняв і зібрав саме двісті рублів. Приніс до дружини. «Ну, — говорить вона, — купи тепер на всі ці гроші різного шовку». Стрілець купив на двісті рублів різного шовку. Вона побрала й каже: «Не тужи, молися богу так лягай спати; ранок вечора мудренее!»
Чоловік заснув, а дружина вийшла на ґаночок, розгорнула свою чарівну книгу — і негайно з'явилися перед нею два невідомі молодці: що завгодно — наказуй! «Поберіть ось цей шовк і за єдину годину зробіть мені килим, так такий дивовижний, якого у цілому світлі не видивано; а на килимі б усе королівство було вишито, і з містами, і із селами, і з ріками, і з озерами». Прийнялися вони за роботу й не тільки у годину, а у десять хвилин виготовили килим — усім напрочуд; віддали його стрельцовой дружині й умить зникли, немов їх і не було! Ранком віддає вона килим чоловікові. «На, — говорить, — понеси на гостиний двір і продай купцям, так дивися: своєї ціни не запитуй, а що дадуть, то й бери».
Федот побрав килим, розгорнув, повісив на руку й пішов по вітальнях рядам. Побачив один купець, підбіг і запитує: «Послухай, ушанований! Продаєш, чи що?» — «Продаю». - «А що коштує?» — «Ти торговельна людина, ти й ціну уставляй». Ось купець думав, думав, не може оцінити килима — та й годі! Підскочив інший купець, за ним третій, четвертий... і зібралася їхня юрба велика, дивляться на килим, дивуются, а оцінити не можуть. У той час проїжджав повз вітальні рядів палацовий комендант, доглянув юрбу, і захотілося йому дізнатися: про що тлумачить купецтво? Виліз із коляски, підійшов і говорить: « Здрастуйте, купці-торговці, заморські гості! Про що мовлення у вас?» — «Так і так, килима оцінити не можемо». Комендант подивився на килим і сам дався діву. «Послухай, стрілець, — говорить він, — скажи мені по правді по дійсній, звідки добув ти такий славний килим?» — «Моя дружина вишила». - «Скільки ж тобі дати за нього?» — «Я Та сам ціни не відаю; дружина покарала не торгуватися, а скільки дадуть — те й наше!» — «Ну, ось тобі десять тисяч!»
Стрілець побрав гроші й віддав килим, а комендант цей зазавжди при королі перебував — і пилок і їв за його столом. Ось він поїхав до короля обідати й килим повіз: «Не завгодно ль вашій величності подивитися, яку славну річ купив я сьогодні?» Король глянув — усе своє царство немов на долоні побачив; так і ойкнув! «Ось це килим! У життя мию такої хитрості не бачив. Ну, комендант, що прагнеш, а килима тобі не віддам». Зараз вийняв король двадцять п'ять тисяч і віддав йому з рук у руки, а килим у палаці повісив. «Нічого, — думає комендант, — я собі іншої ще краще замовлю».
Зараз поскакав до стрільця, розшукав його хатинку, входить у світлицю і як тільки побачив стрельцову дружину — у ту ж хвилину й себе й своя справу забув, сам не відає, навіщо приїхав; перед ним така красуня, що століття б очей не відвело, усе б дивився так дивився! Дивиться він на чужу дружину, а у голові дума за думою: «Де це бачене, де це чуване, щоб простий солдат так таким скарбом владал? Я хоч і при самому королі служу й генеральський чин на мені положон, а такої краси ніде не бачив!» Насилу комендант отямився, знехотя додому забрався. З тієї пори, відтоді зовсім не свій зробився: і у сні й наяву тільки й думає, що про прекрасну стрельчихе; і їсть — не заїсть, і п'є — не зап'є, усі вона представляється!
Запримітив король і став його випитувати: «Що з тобою подеялось? Аль журба яка?» — «Ах, ваша величність! Бачив я у стрільця дружину, такої краси у всьому світлі немає; усе про неї думаю: і не заїсти й не запити, ніяким зіллям не заворожити!» Прийшла королеві полювання самому помилуватися, наказав закласти коляску й поїхав у стрілецьку слободу. Входить у світлицю, бачить — краса неуявна! Хто не гляне — чи старий, чи молодий, усякий без розуму закохається. Защемила його коханка серцева. «Чого, — думає про себе, — ходжу я холост-неодружений? Ось би мені одружитися на цій красуні; навіщо їй бути стрельчихою? Їй судилося бути королевою».
Відвертав король у палац і говорить комендантові: «Слухай! Зумів ти показати мені стрельцову дружину — красу неуявну; тепер зумій вапна її чоловіка. Я сам на ній прагну одружитися... А не переведеш, нарікай на себе; хоч ти й вірний мій слуга, а бути тобі на шибениці!» Пішов комендант, пущі колишнього зазасмучувався; як стрільця вирішити — не придумає.
Іде він пустирями, завулками, а назустріч йому баба-яга: « Стій, королівський слуга! Я всі твої думки відаю; прагнеш, пособлю твоєму горю неминучему?» — «Пособи, бабуся! Що прагнеш, заплачу». - «Сказаний тобі королівський указ, щоб перевів ти Федота-Стрільця. Ця справа б неважлива: сам-те він простий, так дружина у нього боляче хитра! Ну, так ми загадаємо таку загадку, що не швидко впорається. Відвертай до короля й скажи: за тридев'ять земель, у тридесятому царстві є острів; на тому острові ходить олень золоті роги. Нехай король набере півсотню матросів — самих негідних, гірких п'яниць, і велить виготовити до походу старий, гнилий корабель, що тридцять років у відставці значиться; на тому кораблі нехай пошле Федота-Стрільця добувати оленя золоті роги. Щоб добратися до острова, треба плисти ні багато, ні мало — три роки, так назад з острова — три роки, разом шість років. Ось корабель виступить у море, місяць прослужить, а там і потоне: і стрілець і матроси — усе на дно підуть!»
Комендант вислухав ці мовлення, подякував бабі-ягу за науку, нагородив її золотом і бігцем до короля. «Ваша величність! - говорить. - Так і так — можна напевно стрільця перевести». Король погодився й негайно віддав наказ по флоту: виготовити до походу старий, гнилий корабель, навантажити його провізіями на шість років і посадити на нього п'ятдесят матросів — самих розпусних і гірких п'яниць. Побігли гінці по всіх шинках, по трактирах, набрали таких матросів, що подивитися любо-дорого: у кого очі підбиті, у кого ніс сворочон набік. Як скоро доклали королеві, що корабель готовий, він у ту ж хвилину зажадав до себе стрільця: «Ну, Федот, ти у мене молодець, перший у команді стрілець; послужи-но мені службу, поїдь за тридев'ять земель, у тридесяте царство — там є острів, на тому острові ходить олень золоті роги; піймай його живого й привези сюди». Стрілець задумався; не знає, що й відповідати йому. «Думай — не думай, — сказав король, — а коли не зробиш справи, те мій меч — твоя голова із плечей!»
Федот повернувся ліворуч колом і пішов з палацу; увечері приходить додому міцно сумний, не прагне й слова вимовити. Запитує його дружина: « Про що, милий, зажурився? Аль негода яка?» Він розповів їй усі сповна. «Так ти про це засмучуєшся? Є про що! Це службишка, не служба. Молися-но богу так лягай спати; ранок вечора мудренее: усе буде зроблено». Стрілець ліг і заснув, а дружина його розгорнула чарівну книгу — і раптом з'явилися перед нею два невідомі молодці: «Що завгодно, що потрібне?» — «Ступайте ви за тридев'ять земель, у тридесяте царство — на острів, піймайте оленя золоті роги й доправте сюди». - «Слухаємо! До світла усе буде виконано».
Вихром понеслися вони на той острів, схопили оленя золоті роги, принесли його прямо до стрільця на двір; за годину до світанку вся справа покінчили й зникли, немов їх і не було. Стрельчиха-Красуня розбудила свого чоловіка раніше й говорить йому: «Мабуть подивися — олень золоті роги на твоєму дворі гуляє. Бери його на корабель із собою, п'ять доби вперед пливи, на шості назад повертай». Стрілець посадив оленя у глуху, закриту клітку й відвіз на корабель. «Отут що?» — запитують матроси. «Різні припаси й зілля; шлях довгий, чи мало що знадобиться!»
Прийшов час кораблю відчалювати від пристані, багато народу прийшло плавців проводжати, прийшов і сам король, попрощався з Федотом і поставив його над усіма матросами за старшого. П'ята добу пливе корабель по морю, берегів давно не мабуть. Федот-Стрілець наказав викотити на палубу бочку провина у сорок цебер і говорить матросам: «Пийте, братики! Не жалуйте; душу — захід!» А вони тому й раді, кинулися до бочки й давай вино тягти, так так натягнулися, що відразу біля бочки попадали й заснули міцним сном. Стрілець узявся за кермо, повернув корабель до берега й поплив назад; а щоб матроси про те не сведали — знай з ранку до вечора вином їх накачує: тільки вони з перепою ока продерут, як уже нова бочка готова — не завгодно ль похмелитися.
Саме на одинадцяту добу привалив корабель до пристані, викинув прапор і став палити з гармат. Король почув пальбу й зараз на пристань — що там таке? Побачив стрільця, розгнівався й накинувся на нього з усією жесточью: « Як ти змів до строку назад відвертати?» — «А куди ж мені подітися, ваша величність? Мабуть, інший дурень десять років у морях проплаває так путнього нічого не зробить, а ми замість шести років всього-на-всього десять доби проїздили, так своя справа справили: не завгодно ль глянути на оленя золоті роги?» Негайно зняли з корабля клітку, випустили златорогого оленя; король бачить, що стрілець правий, нічого з нього не побереш! Дозволив йому додому йти, а матросам, які з ним їздили, дав волю на цілі на шість років; ніхто не смій їх і на службу запитувати, по тому самому, що вони вуж ці роки заслужили.
На інший день призвав король коменданта, напустився на нього з погрозами. «Що ти, — говорить, — алі жарту із мною жартуєш? Видне, тобі голова твоя не дорога! Як знаєш, а знайди випадок, щоб можна було Федота-Стрільця злої смерті зрадити». - «Ваша королівська величність! Дозвольте подумати; либонь можна поправитися». Пішов комендант пустирями так завулками, назустріч йому баба-яга: « Стій, королівський слуга! Я твої думки відаю; прагнеш, пособлю твоєму горю?» — «Пособи, бабуся! Адже стрілець повернувся й привіз оленя золоті роги». - «Ох, уже чула! Сам-Те він проста людина, перевести його неважко б — однаково що щепоть тютюну понюхати! Так дружина у нього боляче хитра. Ну так ми загадаємо їй іншу загадку, з якої не так скоро впорається. Ступай до короля й скажи: нехай пошле він стрільця туди — не знаю куди, принести те — не знаю що. Уже цього завдання він повік не виконає: або зовсім безвісти пропаде, або голіруч назад прийде».
Комендант нагородив бабу-ягу золотом і побіг до короля; король вислухав і велів стрільця покликати. «Ну, Федот! Ти у мене молодець, перший у команді стрілець. Послужив ти мені одну службу — дістав оленя золоті роги; послужи й іншу: мабуть туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що! Так помни: коли не принесеш, то мій меч — твоя голова із плечей!» Стрілець повернувся ліворуч колом і пішов з палацу; приходить додому сумний, замислений. Запитує його дружина: «Що, милий, журишся? Аль ще негода яка?» — «Ех, — говорить, — одне лихо із шиї звалив, а інша навалилася; посилає мене король туди — не знаю куди, велить принести те — не знаю що. Через твою вроду всі напасти несу!» — « Так, це служба чимала! Щоб туди добратися, треба дев'ять років іти, так назад дев'ять — разом восьмнадцать років; а чи буде користь із того — бог відає!» — «Що ж робити, як же бути?» — «Молися богу так лягай спати; ранок вечора мудренее. Завтра усе довідаєшся».
Стрілець ліг спати, а дружина його дочекалася ночі, розгорнула чарівну книгу — і негайно з'явилися перед нею два молодці: «Що завгодно, що потрібне?» — «Не чи відаєте: як ухитритися так піти туди — не знаю куди, принести те — не знаю що?» — « Ні, не відаємо!» Вона закрила книгу — і молодці з очей зникли. Зранку будить стрельчиха свого чоловіка: «Ступай до короля, проси золотої скарбниці на дорогу — адже тобі восьмнадцать років мандрувати, а одержиш гроші, заходь із мною попрощатися». Стрілець побував у короля, одержав з казначейства цілу кицю золота й приходить із дружиною прощатися. Вона подає йому ширінку й м'ячик: «Коли вийдеш із міста, кинь цей м'ячик перед собою; куди він покотиться — туди й ти ступай. Так ось тобі моє рукоделье: де б ти не був, а як станеш умиватися — зазавжди втирай особу етою ширинкою». Попрощався стрілець зі своєю дружиною й товаришами, поклонився на усе на чотири сторони й пішов за заставу. Кинув м'ячик перед собою; м'ячик котиться так котиться, а він за ним слідом іде.
Пройшло з місяць часу, призиває король коменданта й говорить йому: «Стрілець відправився на восьмнадцать років по білу світу тягатися, і по всьому видне, що не бути йому живому. Адже восьмнадцать років не два тижні; чи мало що у дорозі трапиться! Грошей у нього багато; мабуть, розбійники нападуть, ограбують так злої смерті зрадять. Видайся, можна тепер за його дружину прийнятися. Побери-но мою коляску, поїдь у стрілецьку слобідку й привези її у палац». Комендант поїхав у стрілецьку слобідку, приїхав до стрельчихе-красуні, увійшов у хату й говорить: «Здраствуй, розумник, король наказав тебе у палац представити». Приїжджає вона у палац; король зустрічає її з радостию, веде у палати раззолоченние й говорить таке слово: « чи Прагнеш бути королевою? Я тебе заміж поберу». - «Де ж це бачене, де ж ця чуване: від живого чоловіка дружину відбивати! Який ні на є, хоч простий стрілець, а мені він — законний чоловік». - «Не підеш охотою, поберу силою!» Красуня посміхнулася, ударилася про підлогу, обернулася горлицею й полетіла у вікно.
Багато царств і земель пройшов стрілець, а м'ячик усе котиться. Де ріка зустрінеться, там м'ячик мостом перекинеться; де стрільцеві відпочити захочеться, там м'ячик пуховою постіллю розкинеться. чи довго, чи недовго — скоро казка позначається, не швидко справа робиться, приходить стрілець до великого, чудовому палацу; м'ячик докотився до воріт і пропав. Ось стрілець подумав-подумав: «Дай піду прямо!» Увійшов по сходах у Спокої; зустрічають його три дівиці неописаної краси: «Звідки й навіщо, добра людина, подарував?» — «Ах, червоні дівиці, не дали мені з далекого походу відпочити, так почали запитувати. Ви б раніше мене нагодували-напоїли, відпочити поклали, так тоді б і звісток запитували». Вони негайно зібрали на стіл, посадили його, нагодували-напоїли й спати уклали.
Стрілець виспался, встає з м'якої постелі; червоні дівиці несуть до нього умивальницу й шитий рушник. Він умився ключовою водою, а рушника не ухвалює. « У мене, — говорить, — своя ширінка; є чому особа втерти». Вийняв ширінку й став утиратися. Запитують його червоні дівиці: «Добра людина! Скажи: звідки дістав ти цю ширінку?» — «Мені її дружина дала». - «Стало бути, ти одружений на нашій рідній сестриці!» Кликнули матір-бабусю; та як глянула на ширінку, у ту ж хвилину визнала: «Це моєї дочки рукоделье!» Початку у гостя розпитувати-розвідувати; він розповів їй, як одружився на її дочці і як цар послав його туди — не знаю куди, принести те — не знаю що. «Ах зятюшка! Адже про це диво навіть я не слихивала! Постій-но, либонь мої слуги відають».
Вийшла баба на ґанок, крикнула голосним голосом, і раптом — звідки тільки узялися! - набігли всякі звірі, налетіли всякі птахи. «Гой есте, звірі лісові й птаха повітряні! Ви, звірі, скрізь нишпорите; ви, птаха, усюди літаєте: не чули ль, як дійти туди — не знаю куди, принести те — не знаю що?» Усі звірі й птаха у один голос відповідали: « Ні, ми про те не слихивали!» Розпустила їхня баба по своїх місцях — по нетрях, по лісах, по гаях; відвертала у світлицю, дістала свою чарівну книгу, розгорнула її — і негайно з'явилися до неї два велетні: «Що завгодно, що потрібне?» — «А ось що, слуги мої вірні! Понесіть мене разом із зятем на окиян-море широке й станьте саме на середині — на самій безодні».
Негайно підхопили вони стрільця зі старухою, понесли їх, немов вихри буйні, на окиян-море широке й стали на середині — на самій безодні: самі як стовпи коштують, а стрільця зі старухою на руках тримають. Крикнула баба голосним голосом — і приплили до неї всі гади й риби морські: так і кишать! Через них синячи моря не видне! «Гой есте, гади й риби морські! Ви скрізь плаваєте, у всіх островів буваєте: не чули ль, як дійти туди — не знаю куди, принести те — не знаю що?» Усі гади й риби у один голос відповідали: «Немає! Ми про те не слихивали!» Раптом протеснилась уперед стара колченогая жаба, яка вуж років тридцять як у відставці жила, і говорить: « Ква-Ква! Я знаю, де отаке диво знайти». - «Ну, мила, тебе-те мені й потрібне!» — сказала баба, побрала жабу й веліла велетням себе й зятя додому отнесть.
Миттю опинилися вони у палаці. Стала баба жабу допитуватися: « Як і какою дорогою моєму зятеві йти?» Відповідає жаба: «Це місце на краю світла — далеко! Я б сама його проводила, так уже боляче стара, ледве ноги волочу; мені туди у п'ятдесят років не дострибати». Баба принесла більшу банку, налила свіжим молоком, посадила у неї жабу й дає зятеві: «Неси, — говорить, — цю банку у руках, а жаба нехай тобі дорогу показує». Стрілець побрав банку з лягушкою, попрощався з бабою і її дочками й відправився у шлях. Він іде, а жаба йому дорогу показує.
Чи Близько, чи далеко, чи довго, чи недовго — приходить до вогненної ріки; за тою рікою висока гора коштує, у тій горі двері видні. «Кваква! - говорить жаба. - Випусти мене з банки; треба нам через ріку переправитися». Стрілець вийняв її з банки й пустив додолу. «Ну, добрий молодець, сідай на мене, так не жалуй; мабуть не задавиш!» Стрілець сіл на жабу й пригорнув її до землі: початку жаба дутися, дулася-дулася й зробилася така більша, немов стіг сінної. У стрільця тільки й на розумі, як би не звалитися: «Коли звалюся, до смерті ушибусь!» Жаба надулася так як стрибне — перестрибнула через вогненну ріку й зробилася знову маленькою. «Тепер, добрий молодець, ступай у ці двері, а я тебе тут почекаю; увійдеш ти у печеру й гарненько сховайся. Через якийсь час прийдуть туди два старці; слухай, що вони будуть говорити й робити, а після, як вони підуть, і сам те ж говори й роби!»
Стрілець підійшов до гори, відчинив двері — у печері так темно, хоч око виколи! Поліз рачки й став руками мацати; намацав порожній шкап, сіл у нього й закрився. Ось Незабаром приходять туди два старці й говорять: «Агов, Шмат-Розум! Погодуй-но нас». У ту ж хвилину — звідки що узялося! - запалилися люстри, загриміли тарілки й блюда, і з'явилися на столі різні вина й страви. Старі напилися, наїлися й наказують: «Агов, Шмат-Розум! Забери всі». Раптом нічого не стало — ні стола, ні вин, ні кушаньев, люстри усе згасли. Чує стрілець, що два старці пішли, виліз зі шкапа й крикнув: «Агов, Шмат-Розум!» — «Що завгодно?» — «Погодуй мене!» Знову з'явилися й люстри запалені, і стіл накритий, і всякі напої й страви.
Стрілець сіл за стіл і говорить: «Агов, Шмат-Розум! Сідай, брат, із мною; станемо їсти-пити разом, а то одному мені нудно». Відповідає невидимий голос: «Ах, добра людина! Откудова тебе бог приніс? Скоро тридцять років, як я двом старцям вірою-правдою служу, а за весь цей час вони жодного разу мене із собою не саджали». Дивиться стрілець і дивується: нікого не мабуть, а страви з тарілок немов хто метелочкой підмітає, а пляшки з вином самі піднімаються, самі у чарки наливаються, глядь — уже й порожні! Ось стрілець наївся-напився й говорить: «Послухай, Шмат-Розум! Прагнеш мені служити? У мене життя гарне». - «Тому не прагти! Мені давно набридло тут, а ти, бачу, — людей добра». - «Ну, прибирай усі так підемо із мною!» Вийшов стрілець із печери, оглянувся назад — немає нікого... « Шмат-Розум! Ти тут?» — «Тут! Не бійся, я від тебе не відстану». - «Добре!» — сказав стрілець і сіл на жабу: жаба надулася й перестрибнула через вогненну ріку; він посадив її у банку й відправився у дорогу назад.
Прийшов до тещі й змусив свого нового слугу гарненько почастувати бабу і її дочок. Шмат-Розум так їх употчевал, що баба з радості ледве танцювати не пішла, а жабі за її вірну службу призначила по три банки молока у день давати. Стрілець розпрощався з тещею й пустився додому. Ішов-Ішов і сабоно вморився; прибилися його ноги швидкі, опустилися руки білі. «Ех, — говорить, — Шмат-Розум! Якщо б ти відав, як я утомився; просто ноги віднімають». - «Що ж ти мені давно не скажеш? Я б тебе жваво на місце доправив». Негайно підхопило стрільця буйним вихром і понесло по повітрю так шпарко, що з голови шапка звалилася. «Агов, Шмат-Розум! Постій на хвилинку, моя шапка звалилася». - «Пізно, пан, кинувся! Твоя шапка тепер за п'ять тисяч верст назади». Міста й села, ріки й лісу так і миготять перед очима...
Ось летить стрілець над глибоким морем, і говорить йому Шмат-Розум: «Прагнеш — я на цім морі золоту альтанку зроблю? Можна буде відпочити, та й щастя добути». - «А ну, зроби!» — сказав стрілець і став опущаться на море. Де за хвилину тільки хвилі подималися — там з'явився острівець, на острівцю золота альтанка. Говорить стрільцеві Шмат-Розум: «Сідай у альтанку, відпочивай, на морі поглядай; будуть плисти повз три купецькі кораблі й пристануть до острова; ти зазви купців, почастуй-употчевай і проміняй мене на три дивини, що купці із собою везуть. У свій час я до тебе назад повернуся!»
Дивиться стрілець — із західної сторони три кораблі пливуть; побачили корабельники острів і золоту альтанку: «Що за чудо! - говорять. - Скільки раз ми отут плавали, крім води нічого не було, а отут — на мабуть! - золота альтанка з'явилася. Пристанемте, братики, до берега, подивимося-помилуємося». Негайно зупинили корабельний хід і кинули якори; три купці-хазяїна сіли на легкий човник і поїхали на острів. «Здраствуй, добра людина!» — « Здрастуйте, купці чужоземні! Ласкаво просимо до мене, погуляйте, повеселитеся, роздих поберіть: навмисно для заїжджих гостей і альтанка вибудувана! Купці ввійшли у альтанку, сіли на лавочку. «Агов, Шмат-Розум! - закричав стрілець. - Дай-но нам попити-поїсти». З'явився стіл, на столі вина й страви, чого душа захоче — усі миттю виконане! Купці тільки ойкають. «Давай, — говорять, — мінятися! Ти нам свого слугу віддай, а у нас побери за те будь-яку дивину». - «А які у вас дивини?» — «Подивися — побачиш!»
Один купець вийняв з кишені маленька шухлядка, тільки відкрив його — негайно по всьому острову славний сад розкинувся й із квітами й з доріжками, а закрив шухлядку — і сад пропав. Інший купець вийняв з-під підлоги сокира й почала тяпать: тяп так ляп — вийшов корабель! Тяп так ляп — ще корабель! Сто разов тяпнул — сто кораблів зробив, з вітрилами, з пушками й з матросами; кораблі пливуть, у пушки палять, від купця наказів запитують... Натішився він, сховала своя сокира — і кораблі з очей зникли, немов їх і не було! Третій купець дістав ріг, затрубив у один кінець — негайно військо явилося: і піхота й кінноти, з рушницями, з пушками, із прапорами; від усіх полків посилають до купця рапорти, а він віддає їм накази: війська йдуть, музика гримить, прапори розвіваються... Натішився купець, побрав трубу, затрубив з іншого кінця — і немає нічого, куди вся сила девалася!
«Гарні ваші дивини, так мені не придатні! - сказав стрілець. - Війська так кораблі — справа царська, а я простий солдат. Коли прагнете із мною помінятися, так віддайте мені за один слугу-невидимку всі три дивини». - «Не чи багато буде?» — «Ну як знаєте; а я інакше мінятися не стану!» Купці подумали про себе: «На що нам цей сад, ці полки й військові кораблі? Краще помінятися; принаймні без усякої турботи будемо й ситі й п'яні». Віддали стрільцеві свої дивини й говорять: «Агов, Шмат-Розум! Ми тебе беремо із собою; чи будеш нам служити вірою-правдою?» — «Тому не служити? Мені однаково — у кого не жити». Відвертали купці на свої кораблі й давай усіх корабельників напувати-пригощати: «Ну-но, Шмат-Розум, повертайся!»
Перепилися всі доп'яна й заснули міцним сном. А стрілець сидить у золотій альтанці, задумався й говорить: «Ех, шкода! Десь тепер мій вірний слуга Шмат-Розум?» — «Я тут, пан!» Стрілець зрадів: « Чи не час нам додому?» Тільки сказав, як раптом підхопило його буйним вихром і понесло по повітрю. Купці прокинулися, і захотілося їм випити з похмілля: «Агов, Шмат-Розум, Дай-но нам похмелитися!» Ніхто не озивається, ніхто не прислужує. Скільки не кричали, скільки не наказували — немає ні на гріш користі. «Ну, добродії! Надув нас цей маклак. Тепер чорт його знайде! Та острів пропав і золота альтанка сгинула». Погоревали-Погоревали купці, підняли вітрила й відправилися куди їм було потрібне.
Швидко прилетів стрілець у свою державу, опустився біля синього моря на порожньому місці. «Агов, Шмат-Розум! чи Не можна тут палац вибудувати?» — «Тому не можна! Зараз готовий буде». Умить палац поспів, так такий славний, що й сказати не можна: удвічі краще королівського. Стрілець відкрив шухлядку, і колом палацу сад з'явився з рідкими деревами й квітами. Ось сидить стрілець у відкритого вікна так на свій сад любується — раптом влетіла у вікно горлиця, ударилася об землю й обернула його молодий дружиною. Обнялися вони, привіталися, стали один одного розпитувати, один одному розповідати. Говорить стрільцеві дружина: «З тієї самої пори, як ти з будинку пішов, я увесь час по лісах так по гаях сірої горлинкой літала».
На інший день зранку вийшов король на балкон, глянув на синє море й бачить — на самому березі коштує новий палац, а колом палацу зелений сад. «Який це нечема здумав без попиту на моїй землі будуватися?» Побігли гінці, розвідали й доповідають, що палац той стрільцем поставлений, і живе у палаці він сам, і дружина при ньому. Король пущі розгнівався, наказав зібрати військо і йти на узмор'я, сад ущент розорити, палац на дрібні частини розбити, а самого стрільця і його дружину лютої смерті зрадити. Доглянув стрілець, що йде на нього сабоне військо королівське, схопив скоріше сокиру, тяп так ляп — вийшов корабель! Сто разов тяпнул — сто кораблів зробив. Потім вийняв ріг, затрубив раз — повалила піхота, затрубив у іншій — повалила кінноти.
Біжать до нього начальники з полків, з кораблів і чекають наказу. Стрілець наказав починати бій; негайно заграла музика, ударили у барабани, полки рушили; піхота ломить королівських солдатів, кінноти доганяє, у полон забирає, а з кораблів по столичному місту так і жарять пушками. Король бачить, що його армія біжить, кинувся було сам військо зупиняти — так куди! Не пройшло й півгодини, як його самого вбили. Коли скінчився бій, зібрався народ і почав стрільця просити, щоб побрав у свої руки вся держава. Він на те погодився й зробився королем, а дружина його королевою.