У деякому царстві, у деякій державі жив іменитий купець; у нього був син Іван. Навантажив купець свої кораблі, будинок і крамниці наказав дружині так синові й відправився у далекий шлях. Їде він морями місяць, і два, і три, пристає у землі чужестранние, закуповує товари заморські, а свої за гарною ціною продає. Тим часом над Іваном купецьким сином струсило лихо чимале; озлобилися на нього всі купці й міщани: « Навіщо-Де він такий щасливий? Увесь торг у нас відбив!» Зібралися цілим суспільством, написали чолобитну, що такий-то купецький син — злодій і гуляка, не гідний бути у нашому званні, і присудили віддати його у солдати. Заголили йому, сердешному, чоло й відправили у полк.
Служить Іван, горе бідує — не один годочек; десять років пройшло, і здумав він побувати на батьківщині, записався у відпустку, побрав квиток на шість місяців і пішов путем-дорогою. Батько й мати йому обрадувалися; прожив він, гостював у них скільки потрібне, а отут час і назад відправлятися. Побрав його купець, повів у підвали глибокі, златом-сріблом насипані, і говорить йому: «Ну, люб'язний син, бери собі грошей, скільки душі хочеться». Іван купецький син наклав кишені, прийняв від батька, від матері їх батьківське, навіки нерушиме благословення, попрощався зі сродниками й поїхав у полк; батько-те йому важливого коня купив! З тієї розлуки охопила його, доброго молодця, смуток-туга велика; бачить він — на дорозі шинок коштує, заїхав з горя вина випити: випив косушку — мало здалося, випив іншу — сп'янів і повалився спати.
Отколь ні взялися ошари шинкарські, вийняли у нього гроші — усе до єдиної копієчки. Іван купецький син прокинувся, хвать — немає ні копійки, потужив-потужив і пустився далі. Пристигла його темна ніч у пустельних місцях; їхав-їхав, трактир коштує, біля трактиру стовп, на стовпу написане: хто ночувати заїде, з того — сто рублів. Що отут робити? Не з голоду ж помирати; стукнув у ворота — вибігає хлопчик, веде його у світлицю, а коня на стайню. Що тільки душу просить, усього подають Івану купецькому синові; наївся-напився він, сіл і задумався. « Про що, пан служивий, задумався? - запитує хазяїн. - Алі розплатитися нема чим?» — «Не те, хазяїн! Я у тебе ситий, а мій вірний кінь так коштує». - « Ні, служивий! Хоч сам подивися, у нього й сіна й вівса вдосталь». - «Так не у тому справа! Наші коні вуж так звичні: коли я сам буду біля коня, так він стане їсти; а без мене й до корму не доторкнеться». Трактирник побіг у стайню, заглянув — так і є: кінь коштує, повеся голову, на овес і не дивиться. «Екая розумний кінь! Знає свого пана», — подумав трактирник і велів для солдата виготовити постіль у стайні. Іван купецький син заліг там спати, так рівно опівночі, як усе у будинку заснули, устав, осідлав коня й поскакав знадвору геть.
На інший день до вечора заїхав він у трактир, де за одну ніч по двісті рублів брали; удалося йому й отут обдурити. На третій день попадається йому трактир ще краще колишніх двох; на стовпі написане: хто ночувати заїде, з того — триста рублів. «Ну, — думає, — була не була, спробую й тут молодецтва!» Заїхав, важливо наївся, напився, сіл і задумався. « Про що, служивий, задумався? Алі розплатитися нема чим?» — запитує хазяїн. « Ні, не вгадав! Мені ось що думається: сам-те я ситий, а мій вірний кінь так коштує». - « Як можна! Я йому й сіна наклал і вівса насипав — усього вдосталь». - «Так наші коні вуж так звичні: коли я сам біля коня буду, так він стане їсти, а без мене й до корму не доторкнеться». - «Ну що ж! Лягай у стайні».
А у того трактирника була дружина-чарівниця, кинулася вона дивитися у свої книги й негайно довідалася, що у солдата немає за душею ні копійки; поставила у воріт працівників і строго-приміцно наказала дивитися, щоб як-небудь солдат знадвору не вшив. У саму північ устав Іван купецький син і зібрався було тягу дати, дивиться — працівники на годиннику коштують; ліг і заснув; пробудився — вуж зоря займається, осідлав скоріше коня, сіл і їде знадвору. « Стій! - закричали сторожа. - Ти ще з хазяїном не розплатився; подавай-но гроші!» — «Які гроші? Убирайтеся до чорта!» — відповідав Іван і праг було проскочити повз; працівники негайно згребли його й давай бити по зашийкові. Такий шум підняли, що весь будинок збігся. «Бий його, хлопці, до смерті!» — «Буде з нього! - говорить хазяїн. - Залишіть його живого, пущай у нас три роки проживе так триста рублів заробить».
Нема чого робити, залишився Іван купецький син жити у трактирі; день живе, і два, і три живе. Говорить йому хазяїн: «Що, пан служивий, чай умієш із рушниці стріляти?» — « Для чого не вміти? Нас тому у полицю вчать». - «Ну так ступай, настріляй дичини; у наших місцях і всякий звір і всякий птах водиться». Іван купецький син побрав рушницю й пішов на полювання; довго бродив по лісу — нічого не попадається, уже до самого вечора побачив зайця на узліссі й тільки праг прицілитися — заєць підхопився й давай бог ноги! Мисливець за ним кинувся й вибіг на великий зелений луг, на тому лузі чудовий палац коштує, із чистого мармуру вибудуваний, золотий кришею покритий. Заєць на двір пирснув, і Іван туди ж; дивиться туди-сюди — немає зайця, його й сліду нема! «Ну, хоч на палац подивлюся!»
Пішов він у палати; ходив-ходив — у всіх спокоях оздоблення таке знатне, що не здумати, ні взгадать, тільки у казці сказати; а у одному спокої стіл накритий, на столі різні закуски й вина приготовлені, багаті прилади поставлені. Іван купецький син побрав — із усякої пляшечки випив по чарочці, із усякої тарілочки з'їв по шматочкові, напився-наївся, сидить собі й у вус не дме! Раптом підкотилася до ґанку коляска, і приїхала королевна — сама вся чорна, і люди чорні, і коні вороні.
Іван згадав військову поставу, підхопився й став у дверей навитяжку; входить королевна у кімнату — він негайно їй на варту зробив. «Здорово, служивий! - приветила королевна. - Як сюди зайшов — волею алі неволею? Від справи литаешь алі справи катуєш? СіДай-но із мною поруч, поговоримо ладом». Та просить його королевна: « чи Можеш послужити мені службу велику? Послужиш — щасливий будеш! Говорять, російські солдати нічого не страшать; а у мене ось цим палацом нечисті заволоділи...» — «Ваша високість! Радий вам до останньої краплі крові служити». - «Ну так слухай: до дванадцяти годин пий і гуляй, а як дванадцять проб'є — лягай на постіль, що посередині великої палати на ременях висить, і що над тобою не буде робитися, що тобі не представиться — не торопій, лежи собі мовчачи».
Сказала королевна, попрощалася й виїхала; а Іван купецький син почав пити-гуляти, веселитися, і тільки північ ударило — ліг на показане місце. Раптом зашуміла бура, пролунав тріск і грім, того й дивися всі стіни попадають, у тартарари проваляться; повні палати чортів набігло, заволали-закричали, танок підняли; а як побачили гостя, стали напущать на нього різні страсті. Ось звідки не візьмися — прибігає фельдфебель: «Ох, Іван купецький син! Що ти задумав? Адже тебе у перегонах зарахували; ступай скоріше, а то погано буде».
За фельдфебелем біжить ротний командир, за ротним — батальйонний, за батальйонним — полковий: «Що ти, негідник, отут робиш? Видне, крізь лад захотів прогулятися! Агов, принести сюди свіжих ціпків!» Прийнялися нечисті за роботу й жваво наносили цілі купи ціпків, а Іван купецький син ні гу-гу, лежить так відмовчується. «Ах, мерзотник! - говорить полковий командир. - Він ціпків-те зовсім не боїться; мабуть, за свою службу більше цього бачив! Надіслати до мене взвод солдатів із зарядженими рушницями, нехай його, негідника, розстріляють!» Немов із землі виріс — взвод солдатів з'явився; пролунала команда, солдати прицілилися... ось-ось випалять! Раптом закричали півні — і всі миттю зникло: немає ні солдат, ні командирів, ні ціпків.
На інший день приїжджає у палац королевна — уже з голови по груди біла стала, і люди її й коня — теж. «Спасибі, служивий! - говорить королевна. - Бачив ти пристрасть, а побачиш того більше. Дивися, не злякайся, прослужи ще дві ночі, я тебе щасливим зроблю». Стали вони разом є-пити, веселитися; після того королевна виїхала, а Іван купецький син ліг на своє місце. Опівночі зашуміла бура, пролунав грім і тріск — набігли нечисті, заволали, затанцювали... «Ах, братики!
Солдат-Те знову тут, — закричав кульгавий, однооке чортеня, — бач, занадився! Що ти, алі прагнеш у нас палати відбити? Зараз піду скажу дідусеві». А дідусь сам озивається, наказує чортам притягти кузню так загострити залізні прути: «Тими прутами гарячими дошкульте його до самих костей, щоб знав він так відав, як у чужі палати ходити!» Не встигнули чорти кузню справити, як запекли півні — і всі миттю пропало.
На третій день приїжджає у палац королевна, дивиться Іван — дивуется: і сама королевна, і люди її, і коня — усе до колін стали білі. «Спасибі служивий, за вірну службу; як тебе бог милує?» — «Поки живий і здоровий, ваша високість!» — «Ну, постарайся останню ніч; так ось на тобі кожух, надягни на себе, а то нечисті тебе пазурами дошкулять... Тепер вони страшно злі!» Сіли вони разом за стіл, ялини-пили, веселилися; після королевна попрощалася й виїхала, а Іван купецький син натягнув на себе кожух, відгородився хрестом і ліг на своє колишнє місце.
Ударило північ — зашуміла бура, від грому й тріску весь палац затрясся; набігло чортів сила-силенна, і кульгавих, і кривих, і всякого роду. Кинулися до Івана купецькому синові: «Беріть його, негідника! Вистачайте, тягнете!» — і давай пазурами цапать: той вистачить, іншої вистачить, а пазурі усе у кожусі залишаються. « Ні, братики! Видне, його так не дошкулиш; возьмемте-но рідного його батька з рідною матір'ю так станемо з них з живих шкіри бити!» У ту ж хвилину притягли точнісінько Іванових батьків і прийнялися їхніми пазурами бити; вони ревуть: «Іван, голубчик! Змилуйся, зійди зі свого місця; за тебе з нас із живих шкіри б'ють». Іван купецький син лежить — не ворохнется, знай відмовчується. Отут півні запекли — і разом усі сгинуло, немов нічого й не бувало.
Ранком приїжджає королевна — коня білий, люди білі, і сама вся чиста, так така красуня, що й уявити кращої не можна: видне, як з кісточки у кісточку мозочок переливається. «Бачив пристрасть, — говорить Івану королевна, — більше не буде! Спасибі тобі за службу; тепер підемо скоріше звідси». - « Ні, королевна! - відповідає Іван купецький син. - Треба б відпочити годинка-інший». - «Що ти! Станеш відпочивати — зовсім пропадеш». Вийшли вони з палацу й пустилися у шлях-дорогу-дорогу. Відійшовши небагато, говорить королевна: « Оглянься-но, добрий молодець, що назади робиться!» Іван оглянувся — палацу й слідів не залишилося, крізь землю провалився, а на тому місці полум'я пишет. «Ось так би й ми пропали, якщо б забарилися! - сказала королевна й подає йому гаманець. - Побери, це гаманець не простій, якщо знадобляться гроші, тільки трусни — і негайно червінці посиплються, скільки душі завгодно. Тепер ступай, розплатися із трактирником і приходь ось на такий-то острів до соборної церкви, я тебе чекати буду. Там відстоїмо ми обідню й обвінчаємося: ти будеш мій чоловік, а я твоя дружина. Так дивися не спізнися; якщо сьогодні не встигнеш — завтра приходь, не прийдеш завтра — приходь на третій день, а упустиш три дні, століття мене не побачиш».
Отут вони розпрощалися; королевна пішла праворуч, Іван купецький син — ліворуч. Приходить він у трактир, труснув перед хазяїном своїм гаманцем, золото так і посипалося: «Що, брат! Ти думав: у солдата грошей ні, так його на три роки закабалити можна; ан брешеш! Відраховуй, скільки потрібне». Заплатив йому триста рублів, сіл на коня й поїхав, куди йому сказане. «Що за диво? Звідки у нього гроші узялися?» — думає трактирниця, кинулася до своїх чарівних книг і побачила, що він позбавив закляту королевну й та подарувала йому такий гаманець, що зазавжди гроші будуть. Зараз покликала хлопчика, послала його у поле корів пасти й дала йому наговорене яблуко: «Підійде до тебе солдат, попросить напитися; ти йому скажи: води немає, а ось тобі яблучко наливне!»
Хлопчик погнав корів у поле; тільки встигнув пригнати, глядь — їде Іван купецький син: «Ах, братик, — говорить, — немає чи у тебе водиці напитися? Страшно випити хочеться!» — « Ні, служивий, вода далеко звідси; а є у мене яблучко наливне, коли прагнеш — з'їж, либонь освіжишся!» Іван купецький син побрав яблучко, з'їв, і напав на нього міцний-міцний сон; троє доби без просипу спав. Даремно очікувала королевна свого нареченого три дні сряду: «Видне, не судилося моя бути за ним замужем!» Зітхнула, села у коляску й поїхала; бачить — хлопчик корів пасе: «Пастушок, пастушок! Не чи бачив ти доброго молодця, російського солдата?» — «Так ось він під дубом третя добу спить».
Королевна глянула — він самий і є! Стала його штовхати, будити; але скільки не намагалася — нічого не могла зробити, щоб він прокинувся. Побрала вона листок паперу, дістала олівець і написала таку записку: «Якщо ти не підеш на такий-то перевіз, то не бувати тобі у тридесятій державі, не називатися моїм чоловіком!» Поклала записку Івану купецькому синові у кишеню, поцілувала його сонного, заплакала гіркими сльозами й виїхала далеко; була, та й немає її!
Увечері пізно прокинувся Іван і не знає, що йому робити. А хлопчик став йому розповідати: « Приїжджала-Де сюди червона дівиця, так така ошатна! Будила тебе, будила, так не добудилася, написала записку й поклала у твою кишеню, а сама села у коляску, та й з очей пропала». Іван купецький син богу помолився, на всі сторони поклонився й поскакав на перевіз.
Чи Довго, чи коротко, прискакав туди й кричить перевізникам: «Агов, братики! Перевезіть мене як можна скоріше на іншу сторону; ось вам і плата вперед!» Вийняв гаманець, початків струшувати й насипав їм золота повний човен. Перевізники ажно ойкнули. «Так тобі куди, служивий?» — «У тридесяту державу». - «Ну, брат, у тридесяту державу кривій дорогою три роки їхати, а прямій — три години; тільки прямо-те проїзду немає!» — « Як же бути?» — «А ми тобі ось що скажемо: прилітає сюди Гриб-Птах — собою немов гора велика — і вистачає тут усяке падло так на той беріг носить. Так ти розріж у свого коня черево, вичисти й вимий; ми тебе й зашиємо у серединку. Гриб-Птах підхопить падло, перенесе у тридесяту державу й кине своїм дитинчатам: отут ти скоріше вилазь із кінського черева й ступай, куди тобі потрібне».
Іван купецький син відрубав коневі голову, розрізав черево, вичистив, вимив і заліз туди; перевізники зашили кінське черево, а самі пішли — сховалися. Раптом Гриб-Птах летить, як гора валить, підхопило падло, понесла у тридесяту державу й кинула своїм дитинчатам, а сама полетіла знову за добичею. Іван розпоров кінське черево, виліз і пішов до короля на службу проситися. А у тій тридесятій державі Гриб-Птах багато капості робив; кожний божий день примушені були виставляти їй по єдиній людині на поживу, щоб тільки у кінець царство не запустошила.
Ось король думав-думав, куди діти цього мандрівника. Та наказав виставити його злому птахові на поживу. Побрали його королівські воїни, привели у сад, поставили біля яблуні й говорять: «Вартуй, щоб не пропало жодне яблучко!» Коштує Іван купецький син, вартує; раптом Гриб-Птах летить, як гора валить. «Здраствуй, добрий молодець! Я не знала, що ти у кінському череві був; а то б давно тебе з'їла». - «Бог знає, або з'їла, або немає!» Птах одну губу веде по земи, а іншу дахом розставила, прагне з'їсти доброго молодця. Іван купецький син махнув багнетом і приткнув їй нижню губу щільно до сирої землі, після вихопив тесак і давай рубати Гриб-Птаха — по чому попадя. «Ах, добрий молодець, — сказав птах, — не рубай мене, я тебе богатирем зроблю; побери пухирець з-під мого лівого крила так випий — сам довідаєшся!»
Іван купецький син побрав пухирець, випив, зачув у собі велику силу й ще бойчей на неї напав: знай махає так рубає! «Ах, добрий молодець, не рубай мене; я тобі й інший пухирець віддам, з-під правого крила». Іван купецький син випив і інший пухирець, зачув ще більшу силу, а рубати усе не перестає. «Ах, добрий молодець, не рубай мене; я тебе на щастя наведу: є отут зелені луги, у тих лугах ростуть три високі дуба, під тими дубами — чавунні двері, за тими дверима — три богатирські коня; у якусь пору вони тобі придадуться!» Іван купецький син птаха слухати — слухає, а рубати — Усе-таки рубає; порубав її на дрібні частини й склав у величезну купу.
Ранком король призиває до себе чергового генерала: «Мабуть, — говорить, — вели прибрати кості Івана купецького сина; хоч він із чужих земель, а всі людським костям без поховання негарне валятися». Черговий генерал кинувся у сад, дивиться — Іван живий, а Гриб-Птах на дрібні частини порубана; доклав про те королеві. Король сабоно зрадів, похвалив Івана й дав йому своеручний відкритий аркуш: дозволяється-де йому по всій державі ходити, у всіх шинках і трактирах пити - їсти безгрошове.
Іван купецький син, получа відкритий аркуш, пішов у самий багатий трактир, ляснув три цебра вина, три ковриги хліба так полбика на закуску пішло, відвертав на королівську стайню й ліг спати. Ось так-те жив він у короля на стайні круглих три роки; а після того з'явилася королевна — вона кривій дорогою їхала. Батько радехонек, став розпитувати: «Хто тебе, дочка люб'язна, від гіркої частки врятував?» — «Такий-то солдат з купецьких дітей». - «Так адже він сюди прийшов і мені більшу радість зробив — Гриб-Птаха порубав!» Що довго думати-те? Обвінчали
Івана купецького сина на королевне й створили бенкет на увесь світ, і я там був, вино пив, по вусах текло, у роті не було.
Незабаром пише до короля триглавий змій: «Віддай свою дочку, не те усе королівство вогнем спалю, попелом розвію!» Король зазасмучувався, а Іван купецький син ляснув три цебра вина, три ковриги хліба так полбика на закуску пішло, кинувся у зелені луги, підняв чавунні двері, вивів богатирського коня, надяг на себе меч-кладенец так бойову палицю, сіл на коня й поскакав боротися. «Ех, добрий молодець, — говорить змій, — що ти задумав... Я тебе на одну руку посаджу, іншої прихлопну — тільки мокренько буде!» — «Не похваляйся, колись богу Помолися!» — відповідав Іван, махнув мечем-кладенцом і збив разом усі три голови. Після переміг він шестиглавого змія, а слідом за тем і двенадцатиглавого й прославився своєї силою й доблестю у всіх землях.