Жили собі дід так баба, був у них син. Старий-Те був бідний; хотілося йому віддати сина у науку, щоб змолоду був батькам своїм на втіху, на старість на зміну, а по смерті на спомини душі; так що станеш робити, коли достатку немає! Водив він його, водив по містах — либонь побере хто у вчення; ні, ніхто не узявся вчити без грошей. Відвертав старий додому, поплакав-поплакав з бабою, потужив-погоревал про свою бідність і знову повів сина у місто. Тільки прийшли вони у місто, попадається їм назустріч людина й запитує діда: «Що, дідок, пригорюнился?» — « Як мені не пригорюниться! - сказав дід. - Ось водив-водив сина, ніхто не бере без грошей у науку, а грошей нетути!» — «Ну так віддай його мені, — говорить зустрічний, — я його у три роки вивчу всім хитростям. А через три роки, у цей самий день, у цю саму годину, приходь за сином; так дивися: коли не прострочиш — прийдеш вчасно так довідаєшся свого сина — побереш його назад; а коли ні, так залишатися йому у мене». Дід так зрадів, і не запитав: хто такий зустрічний, де живе й чому вчити стане малого? Віддав йому сина й пішов додому. Прийшов додому у радості, розповів про усе бабі; а зустрічний-те був чаклун.
Ось пройшли три роки, а старий зовсім забув, у який день віддав сина у науку, і не знає, як йому бути. А син за день до строку прилетів до нього малою птичкою, ляснувся про призьбу й увійшов у хату добрим легінем, поклонився батькові й говорить: завтра-де зрівняється саме три роки, треба за ним приходити; і розповів, куди за ним приходити, і як його пізнавати. «У хазяїна мого не я один у науці; є, — говорить, — ще одинадцять працівників, назавжди при ньому залишилися — тому, що батьки не змогли їх визнати; і тільки ти мене не визнаєш, так і я залишуся при ньому дванадцятим. Завтра, як прийдеш ти за мною, хазяїн усіх нас дванадцять випустить білими голубами — перо у перо, хвіст у хвіст і голова у голову рівні. Ось ти й дивися: усі високо стануть літати, а я ні-ні так поберу вище всіх. Хазяїн запитає: чи довідався свого сина? Ти й покажь на того голуба, що вище всіх. Після виведе він до тебе дванадцять жеребців — усе однієї масті, гриви на одну сторону, і собою рівні; як станеш проходити повз тих жеребців, гарненько примічай: я ні-ні так правої ногою й тупну. Хазяїн знову запитає: довідався свого сина? Ти змело показуй на мене. Після того виведе до тебе дванадцять добрих парубків — зріст у зріст, волосся у волосся, голос у голос, усе на одну особа й одежею рівні. Як станеш проходити повз ті парубків, примічай-но: на праву щоку до мене ні-ні та й сяде мала мушка. Хазяїн знов-таки запитає: чи довідався свого сина? Ти й покажь на мене».
Розповів усе це, распростился з батьком і пішов з будинку, ляснувся про призьбу, зробився птичкою й полетів до хазяїна. Зранку дід устав, зібрався й пішов за сином. Приходить до чаклуна. «Ну, старий, — говорить чаклун, — вивчив твого сина всім хитростям. Тільки, якщо не визнаєш його, залишатися йому при мені на віка вічні». Після того випустив він дванадцять білих голубів — перо у перо, хвіст у хвіст, голова у голову рівні, і говорить: «Пізнавай, старий, свого сина!» Як пізнавати - те, Бач усе рівні! Дивився-Дивився, так як піднявся один голуб вище всіх, указав на того голуба: «Видайся, це мій!» — «Довідався, довідався, дідусь!» — каже чаклун.
Іншим разом випустив він дванадцять жеребців — усі як один, і гриви на одну сторону. Став дід ходити навколо жеребців так придивлятися, а хазяїн запитує: «Ну що, дідусь! Довідався свого сина?» — «Немає ще, перегоди маленько»; так як побачив, що один жеребець тупнув правою ногою, зараз показав на нього: «Видайся, це мій!» — «Довідався, довідався, дідусь!» Втретє вийшли дванадцять добрих парубків — зріст у зріст, волосся у волосся, голос у голос, усе на одну особа, немов одна мати народила. Дід раз пройшов повз парубків — нічого не запримітив, у іншій пройшов — тож нічого, а як проходив втретє — побачив у одного молодця на правій щоці муху й говорить: «Видайся, це мій!» — «Довідався, довідався, дідусь!» Ось, робити нема чого, віддав чаклун старому сина, і пішли вони собі додому.
Ішли-Ішли й бачать: їде по дорозі якийсь пан. «Панотець, — говорить син, — я зараз зроблюся собачкою; пан стане купувати мене, ти мене-те продай, а нашийника не продавай; не те я до тебе назад не відвертаю!» Сказав так-те так у ту ж хвилину вдарився об землю й обернув собачкою. Пан побачив, що старий веде собачку, зачав її торгувати: не так йому собачка показалася, як нашийник гарний. Пан дає за неї сто рубльов, а дід просить триста; торгувалися-торгувалися, і купив пана собачку за двісті рубльов. Тільки став було дід знімати нашийник, — куди! - пан і чути про те не прагне, упирається. «Я нашийника не продавав, — говорить дід, — я продав одну собачку». А пан: « Ні, брешеш! Хто купив собачку, той купив і нашийник». Дід подумав-подумав (адже й насправді без нашийника не можна купити собаку!) і віддав її з нашийником. Пан побрав і посадив собачку до себе, а дід забрал гроші й пішов додому.
Ось пан їде собі так їде, раптом — звідки не візьмися — біжить назустріч заєць. «Що, — думає пан, — алі випустити собачку за зайцем так подивитися її спритності?» Тільки випустив, дивиться: заєць біжить у одну сторону, собака у іншу — і втекла у ліс. Чекав-Чекав її пан, не дочекався й поїхав ні при чому. А собачка обернула добрим легінем. Дід іде дорогою, іде широкою й думає: як додому ока-те показати, як бабі сказати, куди сина запроторював? А син вуж нагнав його. «Ех, панотець! - говорить. - Навіщо з нашийником продавав? Ну, не зустрінь ми зайця, я б не відвертав, так би й пропав нізащо!»
Відвертали вони додому й живуть собі помаленьку. чи Багато, чи мало пройшло часу, у одну неділя говорить син батькові: «Панотець, я обернуся птичкою, понеси мене на базар і продай; тільки клітки не продавай, не те додому не відвертаю». Ударився об землю, зробився птичкою; старий посадив її у клітку й поніс продавати. Обступили старого люди, навперебій почали торгувати пташку: так вона всім показалася! Прийшов і чаклун, негайно визнав діда й догадався, що у нього за птах у клітці сидить. Той дає дорого, іншої дає дорого, а він дорожче всіх; продав йому старий пташку, а клітки не віддає; чаклун туди-сюди, бився з ним, бився, нічого не бере! Побрав одну пташку, загорнув у хустку й поніс додому. «Ну, дочка, — говорить будинку, — я купив нашого шельмеца!» — «Де ж він?» Чаклун розгорнув хустку, а пташки давно немає; полетіла, сердешна!
Настав знову неділю. Говорить син батькові: «Панотець! Я обернуся нині конем; дивися ж, кінь продавай, а вуздечки не могти продавати; не те додому не відвертаю». Ляснувся про сиру землю й зробився конем; повів її дід на базар продавати. Обступили старого торговельні люди, усі баришники: той дає дорого, іншої дає дорого, а чаклун дорожче всіх. Дід продав йому сина, а вуздечки не віддає. «Так як же я поведу коня-те? - запитує чаклун. - Дай хоч до двору довести, а там, мабуть, бери свою вузду: мені вона не у користь!» Отут усі баришники на діда накинулися: так-де не водиться! Продав коня — продав і вузду. Що з ними поробиш? Віддав дід вуздечку.
Чаклун привів коня на свій двір, поставив у стайню, приміцно прив'язав до кільця й високо притяг йому голову; коштує кінь на одних задніх ногах, передні до землі не вистачають. «Ну, дочка, — каже знову чаклун, — ось коли купив, так купив нашого шельмеца». - «Де ж він?» — «На стайні коштує». Дочка побігла дивитися; шкода їй стало добра молодця, захотіла довше відпустити привід, стала розплутувати так розв'язувати, а кінь тим часом вирвався й пішов версти відраховувати. Кинулася дочку до батька. «Панотець, — говорить, — вибач! Гріх мене поплутав, кінь утік!»
Чаклун ляснувся про сиру землю, зробився сірим вовком і пустився у погоню: ось близько, ось нажене! Кінь прибіг до ріки, ударився об землю, обернув йоржем і бултих у воду, а вовк за ним щукою. Йорж біг-біг водою, добрався до плотів, де червоні дівиці білизну миють, перекинувся золотим кільцем і підкотився купецької дочки під ноги. Купецька дочка підхопила колечко й сховала. А чаклун зробився як і раніше людиною. «Віддай, — пристає до неї, — моє золоте кільце». - «Бери!» — говорить дівиця й кинула кільце додолу. Як ударилося воно, у ту ж хвилину розсипалося дрібними зернами. Чаклун обернувся півнем і кинувся клювати; поки клював — одне зерно обернулося яструбом, і погано довелося півневі: задер його яструб! Тем казці кінець, а мені горілочки корец.