Жила-Була баба, у їй були один син і одна дочка. Жили вони у превеликій бідності. Ось раз якось пішов син у чисте поле подивитися на озимі сходи; вийшов і оглядівся колом: коштує недалеча висока гора, а на тій горі на самому верху клубиться густий дим. «Що за диво таке!- думає він.- Уж давно коштує ця гора, ніколи не бачив на ній і малого диму, а теперича, бач, який густий піднявся! Дай піду подивлюся на гору».
Ось поліз па гору, а вона була крута-крута!- насилу піднявся на самий верх. Дивиться — а там коштує великий казан, повний золота. «Це господь скарб послав на нашу бідність!» — подумав хлопець, підійшов до казана, нагнувся й тільки праг жменю набрати, як почувся голос: «Не смій брати цих грошей, а то зле буде!» Оглянувся він назад — нікого не видне, і думає: «Вірно, мені здалося!» Знову нагнувся й тільки праг набрати жменю з казана, як почулися ті ж самі слова. «Що таке? - говорить він сам собі, - нікого ні, а голос чую!» Думав-Думав п вирішився втретє піти до казана. Знову нагнувся за золотом, і знову пролунав голос: «Тобі сказане — не смій торкати! А коли прагнеш одержати це золото, так ступай додому й зроби наперед гріх з рідною матір'ю, сестрою й кумою. Тоді й приходь: усе золото твоє буде! »
Відвертав хлопець додому й міцно задумався. Матері й запитує: «Що з тобою? Бач ти який невеселий!» Пристала до нього й так і сяк намовляється; син не витримав і зізнався про усе, що з ним було. Баби як почува, що він знайшов великий скарб, з тієї самої години й зачала у думках тримати, як би ухитритися, збентежити сина так на гріх навести. Та у перший таки свято покликала до себе кумові, перемовила з нею й з дочкою, і придумали вони разом напоїти малого п'яним. Принесли провина й ну його пригощати; ось він випив чарку, випив і іншу, і третю, і напився до того, що зовсім забувся й створив гріх з усіма трьома: з матір'ю, сестрою й кумою. П'яному море по коліно; а як проспався так згадав, який гріх-те створив, - так просто на світло не дивився б! «Ну що ж, синок!- говорить йому баба, — про що тобі засмучуватися? Ступай-но на гору так тягай гроші у хату».
Зібрався хлопець, зійшов на гору, дивиться: золото коштує у казані неторкнуте, так і блищить! «Куди мені запроторювати це золото? Я б тепер останню сорочку віддав, тільки б гріхи забути». Та почувся голос: «Ну, що ще думаєш? Теперича не бійся, бери змело усе золото — твоє!» Важко зітхнув хлопець, гірко заплакав, не побрав ні однієї копійки й пішов куди ока дивляться.
Іде собі так іде дорогою, і хто пі зустрінеться — уся кого запитує: не чи знає, як замолити йому гріхи тяжкі? Ні, ніхто не може йому сказати, як замолити гріхи тяжкі. Та зі страшного горя пустився він у розбій; усякого, хто тільки попадеться назустріч, він допитує: як замолити йому перед богом свої гріхи. Та якщо ле скаже — негайно вбиває до смерті. Багато загубив душ, загубив і матір, і сестру, і кумові, і всього дев'яносто дев'ять душ; а ніхто йому не сказав, як замолити гріхи тяжкі.
Та пішов він у темний дрімучий ліс, ходив-ходив і побачив хатинку - така мала, тісна, уся з дерну складена; а у цій хатинці рятувався скитник. Увійшов у хатинку; скитник і запитує: «Звідки ти, добра людина, і чого шукаєш?» Розбійник розповів йому. Скитник подумав і говорить: «Багато за тобою гріхів, не можу накласти на Тебе епитимью!» — «Коли не накладеш на мене епитимьи, так і тобі не минути смерті; я загубив дев'яносто дев'ять душ, а з тобою рівно буде сто».
Убив скитника й пішов далі. Ішов-Ішов і добрався до такого місця, де рятувався інший скитник, і розповів йому про усе. «Добре, - говорить скитник, - я накладу на тебе епитимью, тільки чи можеш ти знести?» — «Що знаєш, то й наказуй, хоч камені гризти зубами — і те стану робити!»
Побрав скитник горілу головешку, повів розбійника на високу гору, вирив там яму й закопав у ній головешку. «Бачиш, - запитує він, - озеро?» А озеро-те було внизу гори, з полверсти едак. «Бачу», - говорить розбійник. «Ну, плазуй же до цього озера на колінах, носи оттудова ротом воду й поливай це саме місце, де зарита горіла головешка, і до тих таки пор поливай, покудова не пустить вона відростків і не виросте від неї яблуня. Ось коли виросте від неї яблуня, зацвіте так принесе сто яблоков, а ти труснеш її й усе яблука впадуть із дерева додолу, тоді знай, що господь вибачив тобі всі твої гріхи».
Сказав і пішов у свою келію рятуватися як і раніше. А розбійник став на коліна, поповз до озера й набрав у рота води, взлез на гору, полив головешку й знову поповз за водою.
Довго, довго едак він потрудився; пройшло цілих тридцять років — і пробив він коліньми гору, по якій плазував, у пояс глибини, і дала головешка відросток. Пройшло ще сім років — і виросла яблуня, розцвіла й принесла сто яблоков. Тоді прийшов до розбійника скитник і побачив його худого так худого: одні кості! «Ну, брат, тряси тепер яблуню». Труснув він дерево, і відразу обсипалися усе до єдиного яблука; у ту ж хвилину й сам він помер. Скитник вирив яму й зрадив його землі чесно.