У деякому царстві, за тридев'ять земель — у тридесятій державі жив-був сабоний, могутній цар. У того царя був стрілець-молодець, а у стрільця-молодця кінь богатирський. Раз поїхав стрілець на своєму богатирському коні у ліс пополювати; їде він дорогою, їде широкою — і наїхав на золоте перо жар-птиці: як вогонь перо світиться! Говорить йому богатирський кінь: «Не бери золотого пера; побереш — горі довідаєшся!» Та раздумался добрий молодець — підняти перо алі немає? Коли підняти так цареві піднести, адже він щедро нагородить; а царська милість кому не дорога?
Не послухався стрілець свого коня, підняв перо жар-птиці, привіз і підносить цареві у дарунок. «Спасибі! - говорить цар. - Так уже коли ти дістав перо жар-птиці, то дістань мені й самий птаха; а не дістанеш — мій меч, твоя голова із плечей!» Стрілець залився гіркими сльозами й пішов до свого богатирського коня. « Про що плачеш, хазяїн?» — «Цар наказав жар-птицю добути». - «Я ж тобі говорив: не бери пера, горі довідаєшся! Ну так не бійся, не засмучуйся; це ще не лихо, лихо спереду! Ступай до царя, проси, щоб до завтрему сто лантухів белоярой пшениці було по всьому чистому полю розкидане». Цар наказав розкидати по чистому полю сто лантухів белоярой пшениці.
На інший день на зорі поїхав стрілець-молодець на те поле, пустив коня з волі гуляти, а сам за дерево сховався. Раптом зашумів ліс, піднялися хвилі на море — летить жар-птиця; прилетіла, спустилася додолу й стала клювати пшеницю. Богатирський кінь підійшов до жар-птиці, настав на її крило копитом і міцно до землі пригорнув; стрілець-молодець вискочив через дерево, прибіг, зв'язав жар-птицю мотузками, сіл на коня й поскакав у палац. Приносить цареві жар-птицю; цар побачив, зрадів, дякував стрільцеві за службу, дарував його чином і відразу задав йому інше завдання: «Коли ти зумів дістати жар-птицю, так дістань же мені наречену: за тридев'ять земель, на самому краї світла, де сходить червоне сонечко, є Василиса-Царівна — її-те мені й потрібне. Дістанеш — златом-сріблом нагороджу, а не дістанеш — те мій меч, твоя голова із плечей!»
Залився стрілець гіркими сльозами, пішов до свого богатирського коня. « Про що плачеш, хазяїн?» — запитує кінь. «Цар наказав добути йому Василису-Царівну». - «Не плач, не тужи; це ще не лихо, лихо спереду! Ступай до царя, попроси намет із золотою маківкою так різних припасів і напоїв на дорогу». Цар дав йому й припасів, і напоїв, і намет із золотою маківкою. Стрілець-Молодець сіл на свого богатирського коня й поїхав за тридев'ять земель; чи довго, чи недовго — приїжджає він на край світла, де червоне сонечко із синячи моря сходить. Дивиться, а по синю морю пливе Василиса-Царівна у срібному човнику, золотим веслом попихается. Стрілець-Молодець пустив свого коня у зелених лугах гуляти, свіжу травичку щипати; а сам розбив намет із золотий маковкою, розставив різні страви й напої, сіл у наметі — пригощається, Василиси-Царівни чекає.
А Василиса-Царівна доглянула золоту маківку, приплила до берега, виступила із човника й любується на намет. «Здраствуй, Василиса-Царівна! - говорить стрілець. - Ласкаво просимо хліба-солі откушать, заморських вин испробовать». Василиса-Царівна ввійшла у намет; почали вони є-пити, веселитися. Випила царівна склянка заморського вина, сп'яніла й міцним сном заснула. Стрілець-Молодець крикнув своєму богатирському коневі, кінь прибіг; негайно знімає стрілець намет із золотий маковкою, сідає на богатирського коня, бере із собою сонну Василису-Царівну й пускається у шлях-дорогу, немов стріла з лука.
Приїхав до царя; той побачив Василису-Царівну, сабоно зрадів, дякував стрільцеві за вірну службу, нагородив його скарбницею великою й подарував більшим чином. Василиса-Царівна прокинулася, довідалася, що вона далеко від синього моря, стала плакати, тужити, зовсім з особи перемінилася; скільки цар не вмовляв — усе даремно. Ось задумав цар на ній одружитися, а вона й говорить: «Нехай той, хто мене сюди привіз, поїде до синього моря, посередині того моря лежить великий камінь, під тем каменем заховане моє вінчальне плаття — без того плаття заміж не піду!» Цар негайно за стрільцем-легінем: «Поїдь скоріше на край світла, де червоне сонечко сходить; там на синьому морі лежить великий камінь, а під каменем заховане вінчальне плаття Василиси-Царівни; дістань це плаття й привези сюди; прийшла пора весілля відіграти! Дістанеш — більше колишнього нагороджу, а не дістанеш — те мій меч, твоя голова із плечей!» Залився стрілець гіркими сльозами, пішов до свого богатирського коня. «Ось коли, — думає, — не минути смерті!» — « Про що плачеш, хазяїн?» — запитує кінь. «Цар велів із дна моря дістати вінчальне плаття Василиси-Царівни». - «А що, говорив я тобі: не бери золотого пера, горі наживеш! Ну так не бійся: це ще не лихо, лихо спереду! Сідай на мене так поїдемо до синю морю».
Чи довго, чи недовго — приїхав стрілець-молодець на край світла й зупинився у самого моря; богатирський кінь побачив, що величезний морський рак по піскові повзе, і настав йому на шийку своїм важким копитом. Возговорил морський рак: «Не дай мені смерті, а дай живота! Що тобі потрібно, усе зроблю». Відповідав йому кінь: «Посередині синячи моря лежить великий камінь, під тем каменем заховане вінчальне плаття Василиси-Царівни; дістань це плаття!» Рак крикнув голосним голосом на усе синє море; негайно море всколихалося: сповзлися з усіх боків на берег раки більші й малі — тьма-тьмуща! Старшой рак віддав їм наказ, кинулися вони у воду й через годину часу витяглися із дна моря, з-під великого каменю, вінчальне плаття Василиси-Царівни.
Приїжджає стрілець-молодець до царя, привозить царевнино плаття; а Василиса-Царівна знову затялася. «Не піду, — говорить цареві, — за тебе заміж, поки не велиш ти стрільцеві-молодцю у гарячій воді викупатися». Цар наказав налити чавунний казан води, скип'ятити як можна гарячої так у той окріп стрільця кинути. Ось усе готове, вода кипить, бризи так і летять; привели бідного стрільця. «Ось лихо, так лихо! - думає він. - Ах, навіщо я брав золоте перо жар-птиці? Навіщо коня не послухався?» Згадав про свого богатирського коня й говорить цареві: « Цар-Государ! Дозволь перед смертию піти з конем попрощатися». - «Добре, ступай попрощайся!» Прийшов стрілець до свого богатирського коня й слізно плаче. « Про що плачеш, хазяїн?» — «Цар велів у окропі викупатися». - «Не бійся, не плач, живий будеш!» — сказав йому кінь і нашвидку заговорив стрільця, щоб окріп не ушкодив його білому тілу. Повернувся стрілець зі стайні; негайно підхопили його робочі люди й прямо у казан; він раз-іншої занурився, вискочив з казана — і зробився таким красенем, що ні у казці сказати, ні пером написати. Цар побачив, що він таким красенем зробився, захотів і сам викупатися; поліз сдуру у воду й у ту ж хвилину обварився. Царя схоронили, а на його місце вибрали стрільця-молодця; він одружився на Василисе-Царівні й жив з нею довгі лета у любові й згоді.