Жив у одному місті багата людина, їздив у Нижній на ярмарок за різними товарами. Одного разу трапилося йому плисти з товаром по Волзі. Пливе день і два — добре, а на третій піднялася сабона бура й потопила у нього судно з людьми й з товарами, — тільки сам абияк міг урятуватися на одній дощечці. Приплескало його до берега, він очувствовался, вийшов на берег і пішов додому пішки.
Приходить додому, розповідає дружині про своє лихо. Дружина плаче не стільки про чоловіка, скільки про багатство. Ось цей бідняк не знає, як і пропитанье собі знайти. Тому що жив він колись багато, звик до розкоші, працювати йому зовсім не під силу. Став він ходити у церкву, став просити помочи у ікони божої матері. Просить раз, інший і третій — ікона усе не дає помочи. Він осердився й говорить: «А коли так!..» Та заманулося йому: « Дай-но я зніму з неї срібну ризу». Улучив час, коли у церкві нікого не було, і зняв з образа ризу, зім'яв її у грудку й продав серебреннику. На ті гроші знову став торгувати, і расторговался у п'ять років так, що краще колишнього став жити. Якось і згадав: «Що ж я — зняв з божої матері ризу, а нову-те не зробив!»
Замовив серебреннику ризу на образ і дав йому мірку. Серебренник скоро її виготовив, приніс, віддає купцеві. Той побрав ризу, пішов у церкву, і ніхто не помітив, як він одяг її на ікону. А риза-те виявилася набагато краще колишньою. Збираються парафіяни у церкву, бачать: риза не та. Сказали священикові, і той дивується: — « Як же це могло трапитися?» А у усі час, коли ікона стояла без ризи, ніхто того не бачив; усім видалося, що вона коштує у окладі; інші навіть до неї прикладалися й нічого не зауважували. Тільки тоді всі й відкрилося, як з'явилася на іконі нова риза і як сам купець покаявся перед священиком.