Відпустили одного солдата у побивку на батьківщину; ось він ішов, ішов, чи довго, чи коротко, і став до свого села наближатися. Недалеко від села жив мірошник на млині; у колишній час солдатів водив з ним велике знайомство; тому не зайти до приятеля? Зайшов; мірошник зустрів його ласкаво, зараз винця приніс, стали розпивати так про своє життя-буття тлумачити. Було надвечір, а як погостював солдатів у мірошника — так і зовсім посутеніло. Збирається солдат іти на село; а хазяїн говорить: «Служивий, ночуй у мене; тепер уже пізно, так, мабуть, і від лиха не підеш!» — «Що так?» — «Бог покарав! Помер у нас страшний чаклун; ночами встає з могили, бродить по селу й те творить, що на самих сміливих страх нагнав! Як би він і тебе не потривожив!» — «Нічого! Солдат — казенна людина, а казенне ні у воді не тоне, ні у вогні не горить; піду, боляче хочеться з рідними скоріше побачити».
Відправився; дорога йшла повз цвинтар. Бачить — на одній могилі вогник світить. «Що таке? Дай подивлюся». Підходить, а біля вогню чаклун сидить так чоботи тачает. «Здорово, брат!» — крикнув йому служивий. Чаклун глянув і запитує: «Ти сюди навіщо?» — «Так захотілося подивитися, що ти робиш». Чаклун кинув свою роботу й кличе солдата на весілля: «Підемо, брат, погуляємо — у селі нонче весілля!» — «Підемо!» Прийшли на весілля, почали їх напувати, пригощати всіляко. Чаклун пив-пив, гуляв-гуляв і осердився; прогнав з хати всіх гостей і сімейних, приспав повінчаних, вийняв два пухирці й шабоце, ранив шабоцем руки нареченого й нареченої й набрав їхній крові. Зробив це й говорить солдатові: «Тепер підемо звідси». Ось і пішли. На дорозі солдатів запитує: «Скажи, для чого набрав ти у пухирці крові?» — « Для того, щоб наречений з невестою померли; завтра ніхто їх не добудиться! Тільки один я знаю, як їх пожвавити».- «А як?» — «Треба розрізати у нареченого й нареченої п'яти й у ті рани влити знову кров — кожному свою: у правій кишені захована у мене кров нареченого, а у левом невестина».
Солдат вислухав, слова не проронив; а чаклун усе похваляється: «Я, - говорить, - що захочу, то й зроблю!» — «Начебто з тобою й злагодити не можна?» — « Як не можна? Ось якщо б хто набрав багаття осикових дров у сто возів так спалив мене на цім багатті, так, може, і злагодив би із мною! Тільки палити мене треба умеючи; у той час полізуть із моєї утроби змії, хробаки й різні гади, полетять галки, сороки й ворони; їх треба ловити так у багаття кидати: якщо хоч один черв'як піде, тоді ніщо не допоможе! У тому черв'яку я вислизну!» Солдат вислухав і запам'ятав. Говорили, говорили й дійшли, нарешті, до могили. «Ну, брат, - сказав чаклун, — тепер я тебе розірву, а то ти усе розповіси».- «Що ти, образумься! Як мене рвати? Я богу й государеві служу». Чаклун заскрипів зубами, завив і кинувся на солдата, а той вихопив шаблю й став наотмашь бити. Билися-Билися, солдат майже із сил вибився. «Ех, - думає, - ні за гріш пропав!» Раптом запекли півні — чаклун упав бездиханний. Солдат вийняв з його кишені пухирці із кров'ю й пішов до своїх родичам.
Приходить, привітався; рідні запитують: «Не чи бачив ти, служивий, який тривоги?» — « Ні, не бачив».- « Те-Те! А у нас на селі горі: чаклун ходити занадився». Поговорили й лягли спати; ранком прокинувся солдат і почав запитувати: «Говорять, у вас весілля десь справляється?» Рідні у відповідь: «Було весілля у одного багатого мужика, тільки й наречений і наречена нинішньою ніччю померли, а тому — невідомо».- «А де живе цей мужик?» Указали йому будинок; він, не говорячи ні слова,
Пішов туди; приходить і застає усе сімейство у сльозах. « Про що горюєте?» — «Так і так, служивий!» — «Я можу пожвавити ваших молодих; що дасте?» — «Так хоч половину именья бери!» Солдат зробив так, як навчив його чаклун, і пожвавив молодих; замість плачу почалися радість, веселощі; солдата й почастували й нагородили. Він ліворуч колом і марш до старости; покарав йому зібрати селян і приготувати сто возів осикових дров.
Ось привезли дрова на цвинтар, звалили у купу, витяглися чаклуна з могили, поклали на багаття й запалили; а колом народ обступив — усе з мітлами, лопатами, коцюбами. Багаття облилося полум'ям, почав і чаклун горіти; утроба його лопнула, і полізли звідти змії, хробаки й різні гади, і полетіли звідти ворони, сороки й галки; мужики б'ють їх так у вогонь кидають, жодному черв'якові не дали вислизнути. Так чаклун і згорів! Солдат негайно зібрав його попіл і розвіяв по вітру. Відтоді стала на селі тиша; селяни віддячили солдата усім миром; він Побув на батьківщині, нагулявся досита й відвертав на царську службу із грошиками. Відслужив свій строк, вийшов у відставку й став жити-поживати, добра наживати, худа избивать.