Жила-Була пронози-лиса. Надягла вона людське плаття й пішла жебрати. Якось до ночі попросилася вона у
Хату на нічліг. Пустили її. Хазяї горох варили й лисові попотчевали. Так не стала лиса горох є, а побрала всього-на-всього одну горошину.
На інший ранок пішла лисиця зі своєю горошиною у сусідню хату й запитує хазяїна:
- Куди б мені горошину покласти?
- Клади на вікно, — відповідає хазяїн.
Поклала лиса горошину на вікно, сама на стілець села. А поруч півень стояв, побрав та й з'їв горошину. Пішла лисиця до суду скаржитися на хазяїна, довелося хазяїнові віддати жебрачці півня.
Побрала лисиця півня і йде у третю хату. Запитує хазяїна:
- Куди мені півня прибудувати?
- У хлів пусти, — говорить хазяїн.
Тільки жебрачка півня у хлів пустила — як його баран заколов.
Пішла лисиця до суду на хазяїна скаржитися, довелося хазяїнові віддати жебрачці барана.
Побрала лисиця барана, зайшла у четверту хату й запитує у хазяїна:
- Куди б мені барана поставити?
Хазяїн у відповідь:
- Пусти його у корівник.
Впустили барана у корівник, а його бик заколов.
Подала лисиця на хазяїна до суду. Довелося хазяїнові віддати жебрачці бика.
Побрала лисиця бика, іде у сусідню хату й запитує у хазяїна:
- Куди б мені бика поставити?
- Відведи його у стайню.
Але не встигнув бик увійти у стайню, як зі стайні вискочив хазяйський кінь і залягал бика до смерті.
Подала лисиця на хазяїна до суду, довелося йому віддати жебрачці коня.
Побрала лисиця коня й повела прямо у ліс. Та говорить:
- Дерева прямі, дерева криві, оберніться, дерева, саньми.
Тричі повторила лисиця ці слова — і звалилися з неба новенькі, ладні саночки. Запрягла лисиця коня у нові сани та й покотила по лісу.
Їхала, їхала, зустріла зайця. Заєць запитує:
- Куди, кумонька, їдеш?
- Катаюся.
- Побери мене із собою.
- Побрала б, так ти мені сани поламаєш. Ну, коли тобі так приспічило кататися — став у сани передні лабети.
Устав заєць у сани передніми лабетами, і поїхали. Їдуть, їдуть, лисиця й говорить зайцеві:
- Та чого це ти чобітки рвеш? Залазь у сани всіма чотирма лабетами.
Підхопився заєць, і поїхали вони далі.
Їдуть, їдуть, — зустрічають вовка. Вовк просить:
- Покатай мене. Лисиця у відповідь:
- Дуже вже ти великий так важкий, поламаєш мені сани. Ну, так добре, став у сани дві ноги.
Поставив вовк у сани передні ноги. Поїхали далі. Потім вовк підняв у сани й задні ноги.
Їдуть, їдуть, зустрічають великого ведмедя. Він просить:
- Кумонька, душенька, підвези хоч скільки-небудь! Знала б ти, як я утомився!
Лисиця у відповідь:
- Став дві ноги у сани — підвезу. А ведмідь:
- Коли тільки дві, те й розрахунків немає сідати. Погодилася, нарешті, лисиця:
- Добре, залазь.
Але що таке? Тільки ведмідь у сани — вони відразу й поламалися!
Робити нема чого, довелося зайцеві у ліс іти за деревами на нові сани; пішов заєць і притяг з лісу таку тоненьку лозинку, що й дивитися немає на що.
Прийшла черга вовка. Вовк притяг березу потовще, але лисиця оглянула її й говорить:
- Ну що це за дерево? - і переломила.
Тоді пішов ведмідь і притяг товстий дуб. Але лисиця й дуб розрубила.
Ведмідь говорить:
- Тепер, кума, твоя черга.
Лисиця у відповідь:
- Так, так, усі б добре, але поки я у лісі буду, ви мого коня зжерете... Ти, заєць, поглядай: як візьмуться вони за коня — ти закричи, уже я почую.
Пішла лиса у ліс, а вовк і говорить зайцеві:
- Спробуй ти тільки закричати: тебе першого зжеремо, а потім уже коня.
Заєць і полслова у відповідь не вимовив. Так і зжерли вони втрьох коня. Тільки шкіра так кістки залишилися. Склали вони кістки у шкіру, поставили коня, начебто живого, на ноги, а самі втекли.
Зайшла лиса тим часом у ліс і говорить:
- Дерева прямі, дерева криві, оберніться, дерева, саньми.
Три рази повторила — звалилися з неба нові, ладні саночки. Побрала лисиця сани й тягне їх з лісу. Витяглася — дивується: куди ж ведмідь так вовк із зайцем поділися?
Недовго думаючи, погналася лисиця за втікачами. Нагнала їх у вузької річки й говорить:
- Ах ви, підлі! Слопали мого коня.
Лисиці заманулося.
Оглядається — нікого не мабуть. Підійшла до коня, поплескала тричі по боку, а кінь побери так упади. Ось так диво! Дивиться лиса — пропав її кінь!
Заєць у відповідь:
- Я хлопець молодої так спритний, я стрибати мастак. Миттю на ту сторону перескочу.
Розбігся, стрибнув, але — плюх! - догодив у річку й потонув.
Та ж лихо й з вовком і з ведмедем приключилася: обоє потонули.
Потрібно тепер лисиці стрибати. Вона думає: «Мені стрибати не вчитися, а коли й упаду у воду — невелике лихо: я й плавати не дурна».
Сказала — і стрибнула. чи Так воно було, або інакше, так тільки впала лиса у воду. Потонула й вона — як заєць, вовк і ведмідь.