Відслужив старий солдат своєму государеві двадцять п'ять років і пішов додому. Усю дорогу у нього на душі радісно. А чого ж не радіти? Ріжок нюхальним тютюном набитий, та ще три новенькі дукати у кишені! Хіба ж мало цього людині, щоб веселим бути?
Іде він густим лісом, раптом зустрічається йому сивий дідок і просить милостині.
- Давати так давати, скупитися не стану! На тобі цілий дукат. У мене ще два залишиться.
Дав солдат дідкові вбогому дукат і пішов весело своєю дорогою.
Пройшов небагато, і знову такий же дідок назустріч іде й знову милостині просить.
«Коли б я забарився де-небудь, так впору подумати, що це усе той же старий, що одним дукатом уже розжився, — бурмоче солдат про себе. - Так адже не може того бути!»
А вголос говорить:
- Ось тобі дукат! Бери собі, у мене ще один є! Пішов солдатів далі, на душі ще легше. Іде він,
Іде, понюхає табаку й далі крокує. Тільки бачить — знову шкутабогає йому назустріч такий же дідок, з довгою білою бородою, більша ключка у руці. Солдат уже заздалегідь витягнув з кишені останній дукат і простягає вбогому:
- На, так тільки це останній. Правда, зате у мене ріжок з тютюном ще є.
- Сторицей вшановується, — говорить убогий і подає солдатові шкіряний мішок. - Це тобі за твої три дукати. Тільки скажи: «Приг сюди!» — і всі твої недруги у мішку виявляться й вибратися не зможуть, Доки ти їх сам не випустиш.
Не праг було солдатів брати, а потім подумав: « Як знати, а раптом та й придасться годиною етакий мішечок!» — і побрав. Побрав і знову подумав: «Якби раніше у мене етакий мішечок був, так я б будь-яку вражу рать у нього запхав. А нині у мене таких недругів немає. А побрати — воно, звичайно, можна. Чого ж не побрати? Хто знає, звідки недруги можуть звалитися».
Закинув солдат мішок за спину й рушив далі. Надвечір підходить уводити, увести до ладу палацу одного короля й проситься переночувати. А король упирається:
- У мене отут у самого таке лихо, що не знаю, як виплутатися, а отут ще різні перехожі соваються. Остання година закінчуватися, доводиться мені рідну дочку посилати у старий замок, і ніхто не береться її сторожити, хоч я й полцарства за це обіцяв.
- А чого там сторожити? Давай я візьмуся! - Наш солдат на всі готів.
Прийнявся король своє лихо викладати:
- Прийшов мені від чорта наказ, що повинен я всіх своїх трьох дочок одну за іншою відвезти у старий замок, куди рис за ними з'явиться. Я вуж пообіцяв полцарства й одну з дочок у дружин тому, хто виручить їх із чортових пазурів.
- Так згодний, якщо я піду сторожити? - запитує солдат.
Король ось до чого радий, запитує, яке солдатові зброя потрібно?
- Давай віз свіч! - говорить солдат і йде у замок. Запалив усі свічі й розставив на вікнах. Опівночі приїжджає чорт на трьох чорних конях зі зграєю різної челяді. У самого чорта три величезні страшні голови. Побачив він, що у замку стільки світла, посилає кучерів подивитися, хто там.
Підбігає кучері, стукає, а двері й не думають відкривати. Запитує кучері, хто це там стільки свіч запалив, а зсередини йому відповідають:
- Старий солдат.
- Ну, коли старий солдат, так нехай цю ніч залишається, — сказав чорт і покотив.
Приходить король зранку подивитися, чи залишився хто у замку живий. Виходить йому назустріч солдат, посміхається. Нічого йому чорт не зробив, тільки на наступну ніч посулился знову приїхати.
На наступну ніч узявся солдат другу королівську дочку сторожити. Заздалегідь наказав привезти два вози свіч і витесав здоровіший горобиновий дрюк.
Тільки північ ударила, як чорт з'явився — шестиголовий, на шести чорних жеребцях. А замок так і переливається вогнями. Посилає чорт довідатися, хто там.
- Старий солдат, — відповідають.
- Ну, коли старий солдат, так нехай спить, завтра приїду. - Та виїхав чорт.
На інший ранок король боїться піти подивитися, чи живі, здорові солдат і дочка. Глядь, а вони самі назустріч ідуть, посміхаються. Знову чорт нічого їм не зробив, пообіцяв завтра приїхати.
На третю ніч узявся солдат сторожити молодшу дочку. Наказав він привезти у замок три вози свіч, цілий вечір їх палив. А сам коштує зі шкіряним мішком посередині кімнати, дрюк у руці тримає.
Опівночі приїжджає девятиголовий чорт на дев'ятьох чорних жеребцях. Сам відразу направився у замок, прагне солдата роздерти. А той тільки сказав: — «Приг сюди!» — і чорт у мішку виявився. Ну, а тепер-те вже що його жалувати?
Та прийнявся солдат дрюком мішок охаживать. Спочатку терпів чорт, тільки фиркав, а потроху початок його проймати так зудить — ой! начебто б уже й у костях ломота почалася!..
Заблагав чорт:
- Слихивал я про старих солдатів, а такого не чекав. Слухай, брат, відпусти мене, поділимося: бери собі замок, а я поберу принцесу.
- Ні, брат, — говорить солдат, — ти у мене не вилізеш, Доки не пообіцяєш увесь замок золотом завалити й більше у цей край носу не сунути. А то я тебе відвожу так, що й ноги простягнеш!
- Тільки випусти мене, а там усі що прагнеш пообіцяю, тільки випусти, братик! - молить чорт.
Випустив його солдат, а чорт знову розійшовся: усі дев'ять пащ роззявив і на солдата кидається. Той ледве вимовив своє: «Приг сюди!» — і ось знову чорт у мішку, а солдат його тузить із усієї сечі.
Нарешті Усе-таки зговорилися: чорт залишиться у мішку, Доки весь замок не буде золотом засипаний, а солдат до тієї пори не вільний битися. Ох ти! Скільки ж отут чертенят відразу збіглося! Кишать, снують, як у мурашнику. Шум, вереск коштує. Гроші так на очах і прибувають. А старий чорт із мішка ще підганяє, щоб квапилися, поживей ворочалися, як би до півнів усе встигнути.
Узялися чертенята, тільки пил стовпом! Солдат надивуватися не може: отакі малюсінькі чертенята, а які величезні мішки волокут!
Ось уже замок майже повний, тільки у одному куті ще не вистачає, а отут уже й перший півень проспівав. Один із чертенят шепотить старому чортові, що більше у пеклі грошей немає. Девятиголовий прямо зі шкіри геть лізе:
- Квапитеся, хлопці, як тільки можете, у мене будинку у підвалі ще шість бочок дідових грошей, тягнете і їх! Так скоріше!
Умчалися чертенята вихром і відразу повернулися із грішми.
Уже другий раз півень проспівав, коли чорт на волю вирвався. У одну мить усі чорти забралися, щоб до третіх півнів у пеклі опинитися.
А король уночі чує, що у замку шум коштує так гроші дзенькають, і від страху його у піт кидає: ось, думає, зараз його дочку й старого солдата на шматки роздирають.
Ледве світло він уже на ногах, біжить до замка подивитися, що там трапилося.
Та не сказати навіть, до чого король зрадів, коли побачив свою дочку й солдата живими й здоровішими. А отут ще повний замок золота!
У той же день зіграли пишне весілля. Одружився старий солдат на королівській дочці й побрав у придане полцарства. Так тільки недовго довелося йому царювати, на третій же день після весілля вмер старий солдат.
З'явився він до господу, просить справа яке-небудь дати. Господь і говорить:
- Чого ж ще старому солдатові робити, як не у воріт на варті стояти!
Так і став старий солдат у добродії бога воротарем.
Є смерть роботу запитувати й прагне пройти до господу. А солдат не пускає: «Тебе, отаку тварину шкідливу, і пускати-те не можна. Перегоди тут, я сам запитаю й тобі передам».
Приходить старий солдат до господу й говорить, що так, мол, і так, там за воротами смерть чекає, що ж їй ці три роки робити?
- Нехай старих косить! - відповідає бог.
Іде солдат до воріт і думає: « Як же бути? А раптом вона скосить старого короля, що своєю й моєю половиною царства править?.. Перегоди, а скажу-но я їй, щоб вона старі дуби гризла».
Як розв'язав, так і зробив. Виходить за ворота й говорить:
- Господь покарав, щоб ти три роки одні старі дуби гризла!
Скривилася смерть, пішла й прийнялася покладений строк старі дуби гризти.
Через три роки знову прийшла роботу запитувати. А на кого схожа-те! Худ, що висохнула, дивитися немає на що. Солдат жваво до господу, так, мол, і так, що інші три роки смерті робити?
- Коли всіх старих скосила, пускай середніх років людей косить!
Іде солдат назад, думає: «Коли передам це, так адже й моїй дружині, і братам, і сестрам — усім не жити. А, скажу, пускай середні дуби гризе».
Добре. Вийшов за ворота й говорить смерті:
- Наступні три роки гризти тобі середні дуби. Поморщилася смерть і пішла покладене їй справа робити.
Через три роки знову приходить роботу запитувати. А виглядає й зовсім страшно: ока ледве не у самий череп провалилися, щоки зовсім пропали, шкіра до костей приросла, тільки мовою ледве ворушить. А роботу усе запитує.
Струх солдат — де ж її у такому виді до господу пускати?! Пішов він до нього знову сам — що, мов, смерті три наступні роки робити?
- Коли зробила усе, що їй покладене, пускай прибирає дітей!
Солдатові це знову не по вдачі: «Може, у моєї молодої дружини синок народився. Яке ж їй буде, коли помре він! Та у братів моїх і у сестер геть скільки діточок, так що ж усім їм умирати?! Ні, пустуєш!»
- Сказав господь, щоб ти три наступні роки молоді дубки гризла.
Ух, як смерть перекосилася, але Усе-таки пішла три роки молоді дубки гризти. Пройшов строк, знову вона є до воріт роботу запитувати. А у бідолахи тільки довгі зуби так кістки залишилися, шкіри — і тієї не стало вже. Іде солдат до господу. Той говорить:
- Коли всю роботу справила, так і людей, треба бути, більше не залишилося. Пускай сама йде сюди!
Ось отут-те старий солдат і потрапив у халепу! Входить смерть, а господь її й не довідається.
- Ти хто така? - запитує.
- Смерть я.
- Смерть? - дивує господь. - Так ти що ж це, матінка, одні кості мені виявляєш? Плоть-Те твоя де?
- Де ж їй бути, коли дев'ять років дуби гризла, — відповідає смерть сердито.
- Які дуби?.. - Отут тільки дійшло до добродії, що за штучки старий солдат витворяв. - Ну, так не вибачу ж я йому цього. У покарання носити йому тепер тебе по землі три роки, а тобі — скосити, проміж інших, і всю його рідню!
Де ж станеш із господом сперечатися? Скинув солдат смерть на загорбок і потяг по світлі. Першою справою довелося принести її у рідну домівку, де його брати й сестри зі своїми домочадцями жили. Догодили туди саме надвечір. Змерзнули обоє міцно, сіли до грубки погрітися. Усі домашні при смерті лежать: стогнуть, інший ледве живий, інший уже смертним потом покрився.
Навіть сувору солдатську душу дошкулило, — ех, табаку б понюхати! Вийняв солдат свій ріжок, постукав про грубку, сипнув табаку на ямку поруч великого пальця й — швирк! швирк! - втяг у обидві ніздрі. Подивилася смерть, як солдат тютюн нюхає, пристрасть як їй теж захотілося. Просить солдата: «Дай понюхати!» Не дає солдат.
- Господь того не казав, щоб я тобі ще й табаку давав. Тільки носити повинен.
- Так адже той-те-по-приятельсько-те й можна б. Одним шляхом-дорогою ходимо, уже як отут не понюхати одного табаку. Ну, дозволь, — канючить смерть. Погодився солдат.
- А куди ж я тобі насиплю? Руки-Те у тебе діряві, одні кості.
Довго ламали вони голову, як би смерті табаку нюхнути. Так отут спало на думку солдатові:
- Коли вуж ти у дверну щілинку так у замкову щілину пролазиш, так у мій ріжок тобі легше легені забратися.
Смерть згодна. Так як тільки забралася у ріжок, так солдатів і закрив його, не бажає смерть випускати. Смерть і добром і худому проситься звідти, а солдат не випускає. Так і залишилася смерть у ріжку.
Як тільки догодила смерть у ріжок, так і всі хворі на виправлення пішли, не пройшло й багато часу — один за іншим підніматися сталі. Усе видужали.
Цілих три роки тримав солдат смерть у своєму ріжку. Скінчився строк, випустив він її, звалив на плечі й поніс до господу. Запитує господь:
- Ну, усіх скосила?
- Так де ж мені було людей косити, коли цей кремінь мене у табакерку загнав.
Та розповіла смерть усе, що трапилося з нею. Розгнівався господь, налаяв солдата й прогнав його з око геть. А смерті покарав:
- Чого це тобі щораз запитувати, що робити? Знай: ти — смерть, ось і роби свою справу. Нині людей стільки народилося, що ти зі старою косою й не попораєшся. Побери ось нову. А запитувати більше не будь: «Що мені робити? Що робити?» Знай коси, кого прагнеш, чи старий, молодий, чи великий, маленький, чи багатий, бідний. Так-Те ось!