У старожитні часи всі свійські тварина дружно жили разом. Була у них у лісі мохова хатинка, але не довго довелося їм у ній мирно прожити: набрів одного разу на хатинку вовк, і захотілося йому жирної поросятини.
Грівся у ту пору порося у хатинці у вогню. Раптом звідки не візьмися — вовк! Схопив порося й потяг його у ліс. Порося як заволає злякано:
- Де народ? Де народ? Негайно прибіг бик і пригорнув
Вовка гострими рогами до стіни, а баран давай його по спині бити. Бив, бив, поки не втік вовк стрімголов.
Розв'язав вовк помститися тваринам і нацькував на них усіх звірів. Але тварини захищалися дружно й щораз від ворога відбивалися.
Побачив це вовк і пішов до Північного вітру. Просить:
- Допоможи мені вигнати тварин з хатинки.
Північному вітру такі справи по вдачі. Пішов він у ліс та й давай дути з такою силою, що вся вода змерзнула, а сніг так. і повалив на землю.
Не міг бик стерпіти злого вітру й холоднечі й поліз у хату, так ненароком зачепив рогами дах, і вся хатинка розвалилася. Бачать тварини, що немає їм порятунку від напасті, і пішли жити до людині, та й живуть у нього донині.
А Північному вітру полюбилося дути щосили, став він з тих пір щороку ходити у ліс. Дме там, завиває. У ту пору навіть сам вовк, що змерз і голодний, бігцем рятується з лісу від студеного северяка.